— Ну, це ти брешеш, — докинув Пшеничний. — З грішми ще ніхто не мав клопоту.
— Не мав? — ущипливо перепитав Свист. — Що ти розумієш, Мурло, душа копійчана…
— Гаразд, годі вам. Давай далі, — обірвав сварку Карпенко.
— Ага. Ну, тут розпалилася моя фантазія, захопивсь я фотографією. Купив апарат, усяке до нього причандалля, почав псувати папір і пластинки. Знімав. І на Волзі, і на Зеленому острові, і в парку. Наловчився з часом — нічого виходило. Подумав був: а чи не вступити мені до фотоартілі? Сказав якось Фролову — той тільки зубами заскреготав. Спробуй, каже.
Так, живу далі. Набридло фото, купив байдарку і ввечері, у вихідні — на Волзі. О, це я любив. Мабуть, душа така: завжди простору прагне. Фролов з Огієм теж інколи приходили, катав. Потім продав байдарку, купив моторку. Знову Зелений острів, та вже — не розбійники, а злодії, і не гра, а насправді. П’ємо, рибу ловимо. Туди ж якось раз привезли вони Льольку. Дівка, братці, розкіш, ярина зелена. Пальчики оближеш. Вогняна, бойова, весела, і захмеліла моя голова за один вечір — і горілки не треба. Купалися, пили, і там, у кущах, зловчився я, згріб її в обійми й поцілував. Думав, у морду ляпне, а вона — куди там — обхопила мене обома руками за шию, вп’ялася в губи, і дух мені перехопило, наче в яку прірву полетів.
Закрутило мене кохання з цією Льолькою, місця собі не знайду. Кажу, давай одружимося, житимемо по честі, а вона тільки сміється. Ходить до мене на побачення, цілується, але все потай, щоб Фролов не знав. Що ти, кажу, маленька чи він — батько тобі, чого боїшся? Не можна, каже, щоб довідався, і все. Не знаю, чим би це скінчилось, якби одного разу така історія не сталася.
На якесь свято домовилися зустрітись, приходжу, а вона стоїть біля танцмайданчика в парку з цим самим Фроловим. Відчув я недобре, але підійшов, а Фролов бере мене за лікоть і відводить на бічну алейку. Думаю, щось буде, а він отак мені каже: облиш Льольку, не чіпай — не твоя. Лють у мені скипіла. А чия, кажу, мо', твоя? Моя, каже, і очі як у вовка горять, а рука в кишені щось намацує. Ну, я не зважав на це, зловчився та добре садонув його у вилицю. Зчинилася бійка, штрикнув він мене фінкарем у лопатку, але і я кулаком почастував. Позбігалися люди, зарепетувала Льолька, ну, нас і взяли. Привели у відділення — протокол і таке інше. Дивлюся — цей собака чуже якесь прізвище підставляє замість себе, і документ у нього відповідний в кишені. Збунтувалася в мені кров — ах ти, гад, думаю, знову кимось заслонитися хочеш. Веди, кажу конвоїрові, до головного. Покликали начальника, взяв я та й розповів усе — і про хліб, і про Огія, і про наші шахер-махери. Нічого не втаїв — утаїв тільки Льольку. Чуло моє серце, що й вона не так собі, теж у цьому кодлі, а назвати не міг. Не назвав…
Свист чогось примовк і задумався, втупившись у грубку. Навколо, очікуючи, сиділи товариші. Карпенко, підперши голову рукою, лежав на тапчані і теж чекав. Свист ще помовчав, погладжуючи гарячі коліна і, видно, заново переживаючи давню свою біду.
— Посадили нас у камеру попереднього ув’язнення, почали слідство. До мене непогано ставилися всі — і міліціонери, і тюремники, і слідчі, а тут одного разу помічаю: щось перемінилося, підозріливо так поглядають і все намагаються на слові піймати. «У чому річ, — питаю, — я все вам по щирості». — «А чи все? — каже один чорний такий, схожий на кавказця. — А чому про Злотникову мовчиш?» — «Яку Злотникову?» — «Про Льольку», — відповідає і так пильно дивиться, наче крізь очі в душу хоче зазирнути. Виявляється, цей гад Фролов уже виказав її.
Ну й от, судили. Усю зграю. Як глянув я на суді, то аж злякався. Ярина зелена, виходить, я тільки кінчик нитки їм дав, а весь клубок розмотали без мене. Чоловік двадцять усяких злодюг. І Льолька. Тяжко мені було, повірите, бачити її там. За себе не так прикро, як за неї. А вона в очі мені не дивиться, не розмовляє.
Невже, думаю, мене за донощика вважає? Мовчанка ця краяла мені душу, кортіло заговорити, а не можна.
Ну, дали кому скільки. Фролову — десять. Льольці — три, мені — п’ять. І поповзло життя тюремне, табірне. У Сибіру ліс пиляли. Ялиця, ялина. Сніг до заду, мороз, сопки. Дим від вогнищ навіть тепер уночі відчуваю — сниться мені. Усе, здається, ним просмерділо. Трелювали в западину. Пайки хліба, баланда, норми. Люд різний. Одні — нічого, душевні, інші — сволота. Охорона також. Важко було. Потім звик. З заліками відбув два роки. Випустили. Куди податися? Кажуть бувалі: на захід не сунься — тепер ти з блямбою на віки вічні. Там ти — як вовк в облаві. Усі улюлюкатимуть — судимий. Гайда на схід. Повірив, подався на схід. На Сахалін прибився, попрацював у шахтах — не сподобалося. Згадав Волгу — пішов матросом на сейнер. Крабів у Татарській протоці ловили, оселедців, а в путину — лососів. Важка житуха, морська, а звик — нічого. Море, воно приваблює — і муштрує, і не відпускає, мов примхлива коханка. Іноді допече у шторм, світ білий проклянеш, а стихне, заспокоїться — нічого ліпшого й не треба: простір, вітер — любо серцю, ярина зелена.