І тут — війна. Ага, забув вам розповісти. Був ще в моєму житті чоловік, любив я його, поважав. Не багатьох поважав, а його поважав, це по щирості. Володимир Кузнецов. Льотчик був. Капітан. Пам’ятаю, як був я ще малим шибеником, то на Монастирці по садках лазив, а він приїжджав у відпустку — в сірій гімнастерці, жовтих ременях, і кашкет із золотим крабом. Але особливо нам подобалися його значки на грудях — пам’ятаю, ворошиловський стрілець, ППХО, ГСО та парашутистський. Любили ми, пацани, за ним бігати, і він не сторонився, дружив з нами. Одного разу я записку від нього Інці Голощоковій носив — була така в нас краля. Ну ось, а потім цей самий Володимир зник — ні слуху ні духу. Батько його Григорій Семенович — той самий, що мене до токарства призвичаїв, — ходить мовчазний, сердитий, мати все горює, а де він — ніхто не знає. Але через рік чи два з’являється наш Володимир Григорович. Уже, куди там, три шпали на петлицях, замість значків — два ордени Червоного Прапора, але, знаєш, щось із здоров’ям негаразд. Поранений, виявляється, був, і, думаєш, де? В Іспанії. З франчуками воював, за республіку. Пізніше він сам мені це по секрету розповів. Звільнили його із служби через ту рану, і почав він чорніти від якогось горя, як той казанок від сажі. Став сумний, мовчазний — і все один. А побачить коли літака над містом, то, повірите, примружить очі й дивиться, дивиться… Той уже сховається десь чи й сяде, а він усе стоїть і вдивляється. А на очах сльози. Ото, братці, горе було людині! Коли я злигався з тією чортовою фроловською компанією, він щось помітив, — звісно, по сусідству недовго щось утаїш — і все казав мені: облиш ти, Вітько, не те робиш. Ну, а я не послухався. Хотів і не міг. Ну, а любив його дуже. І тепер так шкодую, що не послухався його, хоч, звичайно, він не знав усього, а тільки здогадувався. Та що ті здогади!
І ось отримую на Сахаліні невеличкого листа з Саратова від племінниці, пише — того взяли, того призвали, а син Кузнецова на другий день війни сам пішов. Не хотіли брати в льотчики, бо здоров’я негодяще, так він у піхоту напросився. Ну, думаю, картина, ярина зелена. Що, думаю, за гади, оті фашисти, коли вже такий чоловік готовий і в піхоті з ними битися? Ну й ось усі мої знайомі, колишні друзі найближчі — на фронті, тільки Свист у тилу. То був у тюрмі, а тепер — у тепленькому місці на рибфлоті. Ні, думаю, я теж людина, не тварюка. Подав заяву: давайте розрахунок — не пускають. Каже начальник кадрів: «Облиш, Свистунов, — мене все Свистуновим звав, — облиш приндитися. Тут ти з дорогою душею до кінця війни відсидишся, чого тобі перти фашистові на рожен?» — «Ах ти, собако, — кажу, — там люди життя не шкодують, а тут — сиди. Не в тюрмі ж я, відсидів своє — давай гроші!»
Усе-таки вибив у них косу й прикотив до Москви. За старою звичкою пішов до начальника НКВС — так і так: колишній в’язень, хочу на фронт. Допоможіть.
І допомогли. Дав полковник папірець, з ним мене — на поповнення у стрілецьку дивізію і на фронт. Під Полоцьком оточили. Насилу з дружком одним — Альошкою Гореликом — ноги винесли. Ось на вас наткнулися. Узяв ваш комбат. Розпитав усе — як і що, куди і звідки — і взяв.
У сторожці потемніло, під стелею клубочився дим, іноді задував у вікна вітер. Карпенко курив, лежачи на спині, усі мовчали.
— Так, зазнав ти, видно, лиха, — сказав старшина. — Це не солодко — тюрма. Але було за віщо: винуватий, як не крути.
Свист аж стрепенувся від тих слів, видно було, вони близько зачепили щось наболіле в його затаєній душі.
— Було за віщо — це правда. Було. Дали п’ять — погодився. Дали б десять — ні слова б не сказав. Усе б відбув. Чорт з ним: заслужив — дістав по справедливості. Тільки, знаєш, не хочу, щоб увесь вік докоряли. Що було, те минуло, треба — ще відсиджу, стерплю, тільки без бирки, без штемпеля — людина я, ярина зелена… І хоч йолоп, безголовий, дурний, але міркую незгірш за багатьох — тихеньких, рівненьких… От…
Карпенко на це не сказав нічого, всі мовчали, і чути було, як вив за рогом будки нестихаючий осінній вітер.
8
Вийшовши із сторожки, Овсєєв зупинивсь і прислухався. Після світла з грубки, хоч і мізерного, в цій темряві нічого не було видно — чути тільки шум дощу та судорожні пориви вітру. Бійця відразу огорнула осіння нічна незатишність, від вогкості його напали дрижаки, він підняв комір і нерішуче ступив у морок ночі.