Під черевиками чвакало болото, ляпотів і ляпотів дощ по намоклій спині, пілотці, і недобре передчуття все глибше й глибше заповзало в душу бійця.
Одне з двох, думав Овсєєв, або всі вони на чолі з старшиною — заплішені телепні, або він сам — скиглій і боягуз. Але боягузом він не вважав себе ніколи, бо пам’ятав у житті випадки, коли Алик Овсєєв наважувався на такі вчинки, на які інші зовсім не були здатні. Просто він розумів те, чого не хотіли або не могли зрозуміти ні старшина, ні Свист, ні Глечик, ні Фішер, і це не на жарт турбувало його. Ну, звичайно ж, їх залишили в заслоні не для того, щоб вони, спокійно просидівши добу, потім наздогнали батальйон. Коли вже поставили на цій дорозі, то, виходить, саме тут підстерігає небезпека — рушать німецькі сили, зустрічі з якими хоче уникнути полк. Але що вони, шестеро, можуть удіяти проти фашистської навали, якщо з нею четвертий місяць не може впоратися вся наша армія? Першим же ударом їх тут приб’ють, як того комара на лобі. І хто це надумав принести таку жертву? Явний прорахунок, безглуздий замір, нікчемний захід, та й годі. А цей твердолобий, недалекий Карпенко вперся, як баран у нові ворота, і тільки своє: наказано — то виконуй.
Овсєєв пройшов разів зо два межею, далеко не відходячи від сторожки, прислухався і став під дах. Коли притиснутися до самої стіни, то можна хоч трохи сховатися від мокротечі й холодного вітру. Закляклі руки самі шукають тепла за пазухою і в кишенях, із сторожки долинає розмова, щось там розповідає базікало Свист. Якийсь незрозумілий він чоловік, оцей Свист. Сам начебто й нічого — розумний, спритний і світу побачив, а ніякого критичного підходу до обставин. Дивно навіть, як він, блатняк по натурі, може так беззаперечно скорятися всякому начальству? Спочатку, коли він тільки з’явився в їхній роті, Овсєєв хотів заприятелювати з ним, бо нікого більше підхожого тут не було — усі якісь неотесані селюки, з якими — ні поміркувати, ні згадати. Але поступово Овсєєв побачив, що цей Свист горнеться більше до інших, любить компанію, і Овсєєв махнув рукою — дідько з ним.
Овсєєв у полку жив сам по собі, це було не дуже весело, але хлопець просто не бачив поблизу нікого гідного себе, йому здавалося, що він куди розумніший, має тонший смак і глибші почуття, ніж усі ті, хто в цьому армійському житті був поруч з ним. Багатьох він зневажав, на інших, таких, як Глечик, просто не звертав уваги.
Помалу призвичаївшись до темряви, Овсєєв став розрізняти тьмяну лінію залізниці, невиразні обриси стовпчиків на переїзді, чув, як сумно шуміли молоді посадки. На пагорку, на дорозі, все було тихо, справді, німці чомусь забарилися чи, може, заночували десь у таку негоду — а то було б лихо. А може, було б краще? Уночі вони ще зуміли б відірватися від ворога, сховатись у темряві, відійти, а ось завтра — навряд. Завтра всі вони загинуть — це вже напевно.
А гинути, проживши тільки двадцять років непоганого життя, Овсєєв зовсім не хотів. Усе його єство, кожна клітинка тіла німо протестували проти загибелі й прагнули — жити, жити. К бісу цю війну, к бісу муки й кров, коли людині треба тільки одного — жити. Стільки насолод у цьому житті — спізнаних і ще не спізнаних, стільки радості й щастя, що гинути на самому його початку- злочин щодо себе. Цей твердолобий Карпенко ладен розбитися на дрізки, аби тільки виконати якийсь безглуздий наказ. А Овсєєв звик завжди зважувати, аналізувати, думати й знаходити для себе найкращий з усіх можливих вихід.
Цю звичку він набув давно, ще в школі, коли збагнув, що більшого іноді можна досягти й малими засобами. Він багато читав, учився легко, і вчителі та товариші вважали його здібним, розвинутим учнем. Без особливого зусилля давалися йому гуманітарні науки, математику він також знав, але дедалі більше не полюбляв. Вона вимагала ретельності, наполегливості, уїдливості до дрібниць, а це було не до вподоби легковажній вдачі Алика. Нескінченні домашні завдання з алгебри, тригонометрії, фізики забирали в нього весь вільний час, такий потрібний для спорту, втіх та розваг. І він домовився з однокласником Шугайлом — обмеженим учнем-переростком, який непогано справлявся з математикою і сидів другий рік у восьмому класі через цілковиту нездатність до мов. Цей Шугайло виконував за Алика всі домашні завдання з математики, писав за нього контрольні, полегшував усі його математичні обов’язки. Алик допомагав йому писати диктанти й твори, але робив це хитро, і якщо з математики оцінки в них були однакові, то з мовних робіт оцінка в Шугайла рідко коли сягала «4». А Алик майже не мав четвірок, він був відмінник.