Піднявши од вітру коміри засмальцьованих, обляпаних глиною шинелей, шестеро їх стояло купкою біля зламаного дишля шлагбаума. Тулячись один до одного, вони сумовито поглядали в осінню далечінь і слухали комбата, який ставив їм бойове завдання.
— Дорогу треба перекрити на добу, — хрипким, простудженим голосом казав капітан, високий, кістлявий чоловік із зарослим щетиною стомленим обличчям. Вітер люто шмагав полою плащ-палатки його забруднені чоботи, метляв на грудях довгі мотузки зав’язок. — Завтра, як стемніє, відійдете за ліс. А день — триматися…
Там, у полі, куди вони невесело вдивлялися, височів косогір з дорогою, на яку сипали пожовкле листя дві величезні кремезні берези, і за ним, десь на видноколі, заходило невидиме сонце. Вузенька щілинка світла, прорізавшись у хмарах, мов лезо величезної бритви, матово блищала на небі. Сумне осіннє надвечір’я повнилося сірістю барв, надокучливою холодною вогкістю та всеосяжною тривогою навислої над краєм біди.
— А як же з шанцевим інструментом? — грубуватим басом запитав старшина Карпенко, командир цієї невеличкої групи. — Лопати ж потрібні.
— Лопати? — задумливо перепитав комбат, прикипівши очима до блискучої смужки заходу. — Пошукайте щось самі. Нема лопат. І людей нема, не проси, Карпенко, сам знаєш…
— Та й людей не завадило б, — підхопив старшина. — А то що п’ятеро? І то он один — новачок та цей «учений» — вояки мені! — сердито бурчав він, стоячи боком до командира.
— Протитанкові гранати, патрони до петеера, скільки можна було, вам дали, а людей нема, — не поступався комбат. Він усе ще вдивлявся в далечінь, зачарований сяєвом заходу, і враз, стрепенувшись від задуми, повернувся до Карпенка — мужнього, присадкуватого, широколицього, з рішучими очима й важкими щелепами. — Ну, бажаю удачі.
Він подав руку, і старшина, вже весь у полоні нових турбот, байдуже потиснув її. Так само стримано потиснув холодну комбатову долоню і «вчений» — в окулярах, високий, сутулий боєць Фішер; без образи, щиро глянув на командира другий невдаха, на якого нарікав старшина, — молодий, з ясними сумовитими очима рядовий Глечик. «Нічого, коли бог не попустить, то свиня не вкусить», — безтурботно пожартував петеерівець Свист, білявий, злодійкуватий на вигляд хлопець, у розхристаній шинелі. Поважно подав свою пухлу долоню вайлуватий мордань Пшеничний і шанобливо, пристукнувши брудними підборами, попрощався чорнявий красень Овсєєв. Піддавши плечем автомат, командир батальйону важко зітхнув і, ковзаючи по грязюці, неквапливо рушив доганяти колону.
Вони лишилися вшістьох, огорнені сумом розлуки, і якийсь час мовчки поглядали вслід капітанові, батальйонові, коротенька, зовсім не батальйонна колона якого, розмірено погойдуючись у вечірній імлі, хутко прямувала до лісу.
Старшина був незадоволений, сердитий, в ньому тужливо ворушилась невиразна, щемлива тривога за їхню долю та за ту нелегку справу, заради якої вони лишилися тут. Але він швидко погамував у собі душевну тугу й звично гримнув на людей:
— Ну чого стоїте? Беріться до роботи! Глечик, пошукай, мо', де знайдеш якийсь уламок. У кого є лопатка, давай копати. Поки видно…
Спритним ривком він закинув на плече важкий кулемет і, з хрускотом ламаючи сухий чорнобиль, пішов понад канавою. Бійці один за одним неохоче рушили за своїм командиром.
— Ну ось, звідси й почнемо, — сказав Карпенко, стаючи на коліно біля канави й пильно дивлячись поверх залізниці на косогір. — Давай, Пшеничний, фланговим будеш. Лопатка в тебе є — починай.
Кремезний Пшеничний вайлуватою ходою ступив уперед, зняв із-за спини гвинтівку, поклав її в чорнобиль і почав витягати засунуту за пояс лопатку. Відмірявши від нього кроків десять уздовж канави, Карпенко знову присів, зиркнув туди-сюди й оглянувся, шукаючи очима, кого поставити на нове місце. З його грубуватого обличчя не сходили заклопотаність і гнівне невдоволення тим, що сили, які йому дали, надто мізерні.