Усі здригнулися, батько метнувся до вікна, потім — до дверей, сунув ноги в чоботи і як був — у самій сорочці, без шапки — вискочив надвір. Василько теж вибіг услід і відразу за рогом, біля тину, при світлі поблизького ліхтаря побачив щось жахливе. З мокрого від дощу невисокого стовпа електромережі сповзав униз чоловік — їхній сусід Трошкін, а на землі, розплатавшись у грязі, лежав нерухомий батько. Василько кинувся до нього, закричав, вискочила мати, позбігалися люди. Але вже нічим не можна було зарадити — батька вбило струмом.
Того вечора закінчилось Василькове щасливе дитинство і почалося велике лихо. Батька поховали. Мати аж почорніла від гризоти й сліз. Василько теж плакав, але потай від усіх: несподівано він відчув, що найсильніший вдачею у цій осиротілій сім’ї, і стримувавсь як міг. Жити стало тяжко, сумно й гірко. Він тоді закінчив семирічку, але мати хотіла, щоб син учився далі, а сама пішла на завод формувати черепицю. Заробляла вона небагато, грошей на все не вистачало, і вони берегли кожну копійку й сяк-так перебивалися. Василько теж заробляв де міг — збирав брухт, допомагав ремонтувати вагонетки, вантажив на машину цеглу. Мати потроху оправилась від горя, заспокоїлася й інколи, поклавши спати Насточку, підсідала до сина й говорила: «Нічого, не журися, синку, як-небудь проживемо. Усе-таки нас двоє, робітників». Повна розчуленої ніжності, вона гладила його по коротко обстрижених вихрах, а Василькові було дуже ніяково від тієї її ласки, і він соромливо ухилявся. Але в такі хвилини хлопець ладен був зробити все, щоб хоч трохи полегшити тяжке життя матері. Після смерті батька він став любити її ще більше.
Та мати незабаром несподівано повеселіла. Якось погожого вихідного дня вона гарно вбралася, взула свої білі, куплені ще батьком туфлі, взяла маленьку сумочку й пішла, звелівши Василькові доглядати Насточку й нікуди не йти з дому. Повернулася вона надвечір, весела, жвава, як і раніше, гарна й ласкава. Вона довго й радісно бавилася з Насточкою, погладила по голові Василька, але в синовій душі раптом прокинулася до неї незбагненна, образлива ворожість. Він тоді нічого не сказав їй, пішов до кар’єру і до смерку просидів на обриві.
Через кілька днів та кривда забулася, мати була добра, багато працювала, увечері приходила стомлена й заспокоєна. Але одного разу на якесь свято вона встала дуже рано, збігала до крамниці, старанно прибрала в кімнаті, приготувала посуд і сказала синові, що він, коли хоче, може погуляти, бо до них прийде гість. Василько відчув щось недобре, насупився, гуляти не пішов, а заліз на дах хлівчика і почав виглядати того ненависного гостя. Як виявилося, гостем був Кузьмиченков — бухгалтер їхнього заводу, вже не дуже молодий чоловік, який завжди їздив на велосипеді, пристебнувши до рами свій портфель. Василько знову втік на кар’єр і до півночі не приходив додому.
А мати того вечора довго не лягала спати: все чекала його. Вона, певно, вже щось угадала в його настрої, зітхнула, коли він, прийшовши, мовчки завалився на ліжко, потім поплакала трохи і сказала, що він ще малий і не розуміє всього, що треба було б зрозуміти. Тоді якась жалість до матері на мить ворухнулася в його душі, але зрозуміти її повністю він справді не міг, а головне — не хотів.
Щось у ньому наче затялося, він утратив свою колишню щирість, уникав залишатися з нею наодинці. І коли рік тому мати привела до них того Кузьмиченкова й сказала, що він тепер буде їхнім батьком, Василько зрозумів, що він тут більше не зможе жити.
Через день чи два він узяв свою нову сорочку, зимову батькову шапку, три червінці грошей, які одержав напередодні, і пішов на станцію. Там сів у приміський поїзд і приїхав до Вітебська. У кишені в нього була потерта газета з оголошенням про прийом учнів до школи ФЗН. Так Василько Глечик перейшов на свій хліб і відцурався материної ласки.
Удома він не сказав нікому, куди поїхав, чому й на кого образився. Мати, звичайно, немало пережила, поки знайшла його у Вітебську, приїхала, просила повернутись, а головне — не ображатися, але він мовчав, ні слова не сказав їй при зустрічі, не відповідав на листи. А коли почалася війна, він довідався, що Кузьмиченков пішов до армії, а мати з Насточкою лишилися самі. І хлопець тоді завагався. Він знав, що потрібен там, що якось треба рятувати матір від тієї навали, яка невпинно котилася на схід, але колишня образа ще й досі не забулася.