Дивно, думав Фішер, як це виходить, що він, молодий, здібний, як його вважали, вчений, знавець багатьох мистецьких істин, прагне, хай і таємно, все-таки сподобатися старшині, цьому, на його погляд, малописьменному солдафонові. Невже тут причина тільки у грубій силі чи в тих дисциплінарних правах, що їх дає командирові статут, а може, в нахабнуватій самовпевненості цього чоловіка? Втім, це, мабуть, не так. Він неусвідомлено відчував, що Карпенко має якісь свої справжні переваги над ним, якусь потенціальну силу, що на неї опирається і він, боєць Фішер, але в чому була та його сила, збагнути не міг. Він, звісно, навіть не припускав, що цей старшина розумніший за нього чи глибше й краще розбирається у воєнних обставинах, від яких повсякдень залежала їхня доля. Фішер, хоч і не був кадровим військовим, але за час фронтового життя вже навчився розбиратися у воєнній обстановці, як він гадав, не гірше за цього самовпевненого служаку Карпенка.
Дощ усе настирливіше лопотів по спині, пілотці, по обличчю стікали холодні краплі, намокла пов’язка на шиї. Фішер випроставсь, утер гарячою долонею мокрі колючі щоки й жалісливо подивився в небо, наче там можна було щось побачити. Потім він примірився до глибини окопу — бруствер ще не сягав і грудей, але вже брався гряззю. У тій грязі замазалися мокрі поли шинелі, руки, пудові кавалки налипли на черевики. Ніде не було цієї ночі порятунку від студеної огидної мокроти, яка виповнила все довкола.
Фішер постояв хвилину, віддихався і вирішив більше не копати. Не вилазячи з окопчика на вітрюган, він сяк-так розгорнув бруствер, витяг із стерні присипану землею гвинтівку, підняв комір і зіщулився на дні сховища.
Нездоланна, всеосяжна втома налягла на нього, мимохіть похилилася голова — його знемагав сон. Але спати не можна було, та й знесилене, розпашіле тіло невдовзі пройняли дрижаки. Холод з кожною миттю все далі запускав свою крижану руку, примушуючи бійця скоцюрбитися, щулитись і дрібно тремтіти. Дощ припускав дужче, вже зовсім змокла пілотка, мерзла на вітрі недавно пострижена голова. Зчепивши в рукавах руки, Фішер тремтів, поводив плечима, тупотів ногами й похмуро думав, як полегшити свої муки. Але зігрітися було неможливо.
І з часом, напевно, притерпівшись до свого безвихідного становища чи, може, вже отупівши від холоду, він примирився з стражданнями, і, хоч мерз усе більше, його долали інші почуття й інші думки.
Ось уже кілька днів у його звичні тяжкі переживання — почуття горя й болю від великих невдач у війні, відступу — почала заповзати невиразна нотка невдоволення собою, неясне усвідомлення якоїсь своєї помилки. Як слід розібратися в цьому все не було коли — то бомбування, то марш, то короткі бої на випадкових рубежах і знову відступ. Він боявся признатися самому собі, але, здається, десь у душі надломилися непорушні досі основи його буття, основи, які Борис Фішер засвоїв змалку і на яких будував усе своє життя.
Він був не такий уже й молодий — йому недавно минув третій десяток, але за всі прожиті роки в нього ні на мить не з’явився сумнів у споконвічній силі мистецтва. Усе найкраще, найживучіше він вбачав у найвищому вияві людського духу — в мистецтві.
Він ріс у Ленінграді. У його батька, старого доктора Фішера, була цінна бібліотечка монографій про великих художників світу, і перші малюнки, які захопили хлопчика, були репродукції з альбомів живопису та скульптури. Ріс Борис тихим, не по літах серйозним хлопцем, неохоче й рідко спускався в тісний, захаращений двір, у якому завжди було холодно й вогко, і часто подовгу роздивлявся малюнки в батькових книжках.
Потім він сам з трепетною нетерплячістю в серці взявся до пензля й фарб, малював те, що бачив з вікна квартири: будинки, вулиці, коней, собак. Люди хвалили, а хлопчикові хотілося плакати від прикрості, що все, таке гарне в уяві, так погано виходить на папері. І хоч усі були переконані, що в нього неабиякі здібності, Борис знав, що художника з нього не вийде ніколи. Та остаточно він упевнився в цьому, очевидно, надто пізно, тоді, коли вже його щира душа вся до останку була в полоні великої сили мистецтва, і хлопець уже не міг жити без нього. Незбагненним болем зачарування душили його сльози перед босими ногами «Блудного сина», німий крик гніву й жаху щоразу рвався з горла перед катастрофою Помпеї, хлопцеві хотілося молитись на «Джоконду», без кінця дивитися на незвичайні обличчя, пози, одіння славетного івановського «Месії», буйна соромлива радість життя поймала його біля полотен Рубенса.