Выбрать главу

І він, не ставши художником, усе-таки пов’язав своє життя з мистецтвом. Підрісши, вчився, читав, думав, досліджував сам і в двадцять п’ять років захистив дисертацію на звання кандидата мистецтвознавства. Найближчим у цю пору йому був Іванов з його безкорисливою самовідданою душею, що згоріла в багаторічних пошуках високого сенсу життя, з його фанатичною жагою мудрості й правди. Фішер схилявся перед «Месією», милувався серпанковою тонкістю його італійських пейзажів, але особливо захоплювали молодого вченого біблійні ескізи художника. Він знайшов у них набагато більше, ніж сподівався, — Іванова — чудового майстра-графіка й Іванова — філософа, невтомного шукача вічного. Його «Вірсавія» була для Фішера безмежним гімном життю, зенітом акварельної майстерності — шедевром генія, який творить, не підозрюючи про велич свого творіння.

Мистецтво давно і назавжди полонило все його єство, наповнило дух невтоленною жадобою прекрасного. Після захисту дисертації Фішер кілька років досліджував італійське Відродження, написав монографію про Мікеланджело. Безмірна велич захоплюючого й високого відкривалася йому в кожному з славетних діячів минулого, і він надзвичайно шкодував, що так швидко минає час і таке коротке людське життя. Його не дуже вабила політика, те неспокійне, сповнене турбот життя, що вирувало навколо, пливло, обганяло його. Ученого мало хвилювали повсякденні події й плани — він змалку відособився від усього, що не належало до чарівного світу мистецтва. З цієї, очевидно, причини він не розумів свого брата, інженера-конструктора літаків, і не дуже цікавився ним. Ще з юнацтва вони якось взаємно віддалилися, зустрічались рідко і по духу були один одному чужі. Останній раз вони бачилися років два тому, з’їхавшись на похорон батька, і тоді ж кілька днів провели разом.

Брат його був зовсім іншої вдачі. Енергійний, жвавий, наполегливий, бистрий на розум, він у кожному ділі почувався впевнено і все розумів з півслова. Тоді вони мали знову розстатись і в той останній вечір поволі йшли проспектом. Було парко й душно, з Фонтанки приємно повівало прохолодою, одна за одною на її середині вислизнули з-під Аничкова моста три байдарки. Брати зупинилися біля скульптурної групи клодтівських приборкувачів коней і ліниво спостерігали за узгодженими ривками веслярів.

— Отак і у нас з німцями, — продовжив перервану розмову брат. — Начебто і згода, і дружба, і мир, а насправді…

Він не закінчив, змовк, дивлячись у каламуть річки, а Борис, розмірковуючи над його словами, не міг збагнути, що означало це «насправді». Йому здавалося, що брат перебільшує, бо давню ворожнечу з Німеччиною улагоджено, договір укладено, газети друкують німецьку інформацію про війну на Заході, жваво розвивається торгівля. До чого ж тоді оте «насправді»?

Він сказав про це братові, а той тільки усміхнувся, затягнувшись цигаркою. Потім, помовчавши трохи, пояснив:

— Відстав ти, Борисе, від часу. Занафталінився в старовині. То, звісно, твоя справа, але в наш час це навіть дивно. Світ котиться до великої війни, зрозумій, брате.

Він тоді не повірив, а вона незабаром вибухнула, ця страшна велика війна. Почалася неждано, несподівано, раптово — Фішер перервав роботу над своєю новою монографією на сорок восьмій сторінці і вже більше не брався до неї.

Опинившись в армії, він почувався білою вороною, нездарою, вважав себе чи не найнедотепнішим з усіх у цій гомінливій, незвичайній, не схожій ні на що досі відоме йому масі різноликих людей. Він ніяк не міг навчитися ходити в ногу, швидко схоплюватися під час підйому, незграбно, під регіт товаришів віддавав честь, заняття з багнетного бою геть виснажували його. Спершу він гірко переживав, боляче переносив утиски крикливих сержантів, каявся за нехтування військової справи в інституті й думав, що він найбезталанніша у світі людина. Потім трохи освоївся, потрапив на фронт, де інші, більші страхи й турботи заступили його хворобливе інтелігентське самолюбство. Людина вдумлива, він розумів, що в муках і стражданнях у ньому повільно народжувався той, ким він найменше готувався бути, — народжувався боєць. А ще Фішер з великою тугою помічав, як усе менше й менше лишалося в ньому від колишнього — від мистецтвознавця Фішера. Грубе, страшне життя щоденно й невпинно стирало в його душі велике значення мистецтва, яке дедалі більше поступалося перед інстинктом боротьби — виходило, що те високе й несхитне, чим він дихав цілих тридцять років, тепер стало просто непотрібне в цьому жахливому хаосі війни. І тоді виник цей затаєний сумнів, у якому він сьогодні нарешті признався собі: чи справді мистецтво і є те єдино велике й вічне, чому варто було віддавати свої найкращі молоді літа? Чи не помилився він, вважаючи його своїм довічним хрестом, чи не краще зробив брат, який віддав часові й людям зусилля іншого роду — зусилля, що втілилися тепер у реальну силу, здатну врятувати світ?