Квапливо йдучи, Пшеничний розігрівся, розстебнув комір шинелі й почав ступати трохи повільніше. Тим часом ранок уже розігнав темряву, можна було вибирати дорогу, і він, обминаючи калюжі, пішов по узбіччю. Одноманітність ходи вже зовсім утамувала його миттєве хвилювання, Пшеничний захотів їсти і, подумавши, що варто скористатися з того, що навколо все спокійно і що він один, не спиняючись, розв’язав свою торбу. Тут він недобрим словом ще раз пом’янув Свиста, який поцупив у нього сало, втім, і окраєць хліба з цукром видався йому смачним, і Пшеничний, жуючи, поринув у свої думки.
Передусім цікавило, як до нього поставляться німці. Добре, коли б відразу зустрівся якийсь інтелігентний, розумний офіцер, утікач показав би йому німецьку перепустку-листівку, знайдену колись у полі й старанно приховану на всякий випадок. Потім він попросив би відвести його до штабу і там розповів би якомусь начальникові, хто він і чому добровільно здався в полон. Якби зажадали дати відомості про свій полк, він не таївся б. Навіщо? Однаково не сьогодні-завтра полк розіб’ють ущент, і це зовсім не залежить від того, посвідчить про нього щось Пшеничний чи ні. Коли вимагатимуть ще чогось, він зробить і те, бо все це буде на його користь і проти тих, від кого він досить витерпів на своєму віку. Не може бути, щоб німці не оцінили належно його щирості й не винагородили його. До табору ж, як добровільного перебіжчика, не повинні відпровадити. Очевидно, відпустять на волю, а може, навіть поставлять на якусь керівну посаду в місті чи сільській місцевості. Це було принадливо. О, тоді Пшеничний показав би свої здібності, довів би своїм покровителям, що вони не помилилися в ньому. Він не пошкодував би ні себе, ні людей, цих покірливих роботяг, яких німці за кілька місяців навчать дисціпліни й порядку. Німцям, звісно, потрібні віддані люди, щоб керувати величезними просторами завойованої Росії, і Пшеничний, коли добре візьметься, можливо, виб’ється в якісь чини. Закінчиться війна, і тоді непогано було б придбати невелику гарну садибу й спокійно, по-людському зажити хоч на старості літ.
Його роздуми-мрії обірвав чийсь уривчастий голос, що почувся десь зовсім близько попереду. Пшеничний насторожився, до болю в очах вдивляючись у затуманену далину дороги, намагаючись що-небудь побачити, і помалу йшов понад канавою. Незабаром з туману невиразними тінями виринули стріхи сільських хат, голе віття дерев, потім пліт із забутою ганчіркою на жердині. За рогом крайньої хати, куди повертала дорога, вгадувалася в тумані присутність людей, і Пшеничний ще більше стривожився на думку: хто там? Страшно було знову зустріти своїх, росіян, що невідомо як поставляться до нього, беззбройного. Знов-таки стало боязно й німців. Пшеничний на якусь мить уперше відчув невиразну прикрість, що так поквапився, та було вже пізно.
Із-за рогу хати раптом показався сухорлявий, підперезаний, у шапці з козирком солдат; упираючись ногами в землю, він викотив на сухе мотоцикл і, не випускаючи з рук керма, поставив ногу на заводну педаль. Пшеничний не відразу збагнув, хто перед ним, і зупинивсю як укопаний від несподіваного страху. Мотоцикл тим часом загуркотів, і аж тоді німець побачив розгубленого Пшеничного. Солдат стрепенувся, крикнув, схопився за автомат, що теліпався в нього на грудях. Із-за хати вибіг ще один німець у плямистому, мов жаба, комбінезоні, і Пшеничний, відчувши, як у грудях щось обірвалося, незграбно і з якоюсь раптовою тривогою в душі підняв руки.
Німці стали біля мотоцикла, тримаючись за автомати, а він, ледве пересуваючи затерплі ноги, боязко йшов до них. Вони не стріляли, тільки гиркали злісно й вороже щось незрозуміле. Один з них, той, що заводив мотоцикл — біловидий, з відвислою губою, — ступив йому назустріч. Він щось закричав по-своєму, Пшеничний не зрозумів і, не опускаючи рук, спробував пояснити:
— Рус капут. Я плєн, плєн…