Так він чекав, від напруження й уваги видзвонюючи зубами й до болю втискаючи в плече приклад гвинтівки. Біля мушки, схилившись, тендітно тремтіла на легкому вітрі якась суха билинка. Від частого гарячого подиху пітніли скельця окулярів, але Фішер боявся їх зняти, щоб протерти. Він дуже точно усвідомлював зараз свій обов’язок і був сповнений рішучості виконати його до кінця.
А взагалі йому було нелегко, і він намагався підбадьорити себе, втішити тим, що й ті генії, які створили мистецтво вічного, — і Мікеланджело, і Челліні, і Верещагін, і Греков, — у свій час бралися за шпагу, мушкетон чи гвинтівку й виступали проти ворогів. Очевидно, боротьба за право жити важливіша за мистецтво, і їй, напевно, судилося пережити його. Цей несподіваний висновок трохи заспокоїв Фішера й додав йому сили.
Коли нарешті в далині дороги з димчастої завіси туману виринули невиразні приземкуваті силуети мотоциклів, Фішер уперся ліктями в грязь бруствера й прицілився. Але від довгого напруження зір його все більше мутнів, туман і проклята короткозорість не давали як слід розглядіти ціль. Фішер перевів дух, ще раз прицілився і тоді збагнув, що влучити у ворога мало шансів.
Те відкриття було просто жахливе, боєць злякався і знову розгубивсь. А мотоцикли тим часом, усе набираючи швидкість і дедалі виразніше окреслюючись у тумані, шпарко мчали по грязькій дорозі.
Не знаючи, що ще зробити, щоб зупинити ворогів, боєць усе ж таки якось прицілився й вистрілив. Приклад боляче штовхнув у плече, в обличчя війнуло гіркотою пороху, проте мотоцикли на дорозі котилися далі. На мить Фішер заціпенів, та, враз оговтавшись, швиденько перезарядив гвинтівку і знов вистрілив, тоді ще й ще.
Випустивши всю обойму, він широко розкрив очі і вп’явся в дорогу. В колоні ніби й не чули його пострілів — ніхто не зупинився, навіть не глянув у той бік, де засів Фішер. Передній мотоцикл уже шпарко наближався до беріз, і бійцеві треба було або втікати, або причаїтися. Але тут він дуже виразно уявив суворе, вилицювате Карпенкове обличчя і майже наяву почув його звичайний зневажливий вигук: «Роззява!» Це боляче шмагнуло по його самолюбству; не знаючи ще, що він зробить, Фішер упхнув у магазин нову обойму і спрямував гвинтівку в напрямі беріз.
Це було найпевніше й найнебезпечніше з усього можливого в тих надзвичайних обставинах. За той короткий час, поки боєць, вгамовуючи шалене серце, притискався до бруствера і вів, вів стволом за мотоциклом, жодної виразної думки не з’явилося у нього в голові. З його відчуття остаточно щезли і життя, і мистецтво, і всі міркування про гідність власної особи — увесь свії у ту хвилину обмежувався для нього тільки докірливим поглядом сердитих очей старшини та цим навальним рухом колони мотоциклів.
Передній мотоцикл, пружно погойдуючись у вибоїнах, виляючи то в один, то в другий бік, старанно об’їжджав калюжі й не дуже стрімко, але все ж таки швидко наближався. Уже було видно плечистого, в шинелі й козирчастій шапці водія, який непорушно сидів на машині, ніби злившись з нею; нижче, в колясці, був другий німець — на ньому високо стирчав кашкет і темнів чорний комір шинелі. Фішер не думав тоді, що його можуть розстріляти раніше, ніж він устигне вистрілити сам. Він не дуже ховався в окопі і все вів, вів стволом за тим близьким переднім ворогом, поки той не порівнявся з березами, і тоді вистрілив. Німець, що сидів у колясці, враз похитнувся на сидінні, обома руками схопився за груди й розмашисто вдарився лобом об залізо коляски. Якийсь неприродно загострений слух Фішера вирізнив у гуркоті моторів той звук, і зненацька страшенний грім гострим болем розчахнув голову бійця. Він випустив з рук гвинтівку і, обвалюючи руками мокру землю, сповз на дно окопу.
Якийсь час Фішер ще був живий, але вже не відчував нічого. Не бачив боєць, як кинулися німці до першого і єдиного вбитого ним ворога, як обережно поклали його, закривавленого, в коляску, як двоє чи троє скочили з мотоциклів і, шурхаючи по стерні чобітьми, підбігли до окопчика й розрядили в нього свої автомати. Молодий, з байдужими очима автоматник у плямистому розвідницькому комбінезоні нагнувся над ним, шарпнув за мокрий комір його шинелі й гидливо кинув, м’яко стукнувши скронею об мокру стіну окопу. Він постояв над убитим, не знаючи, що б іще йому заподіяти, і люто штовхнув чоботом протигазну сумку, яку боєць забув увечері на бруствері. З сумки випав шматок черствого хліба, кілька обойм патронів та потріпана стара книжка в чорній обкладинці — «Життя Бенвенуто Челліні, флорентійця, написане ним самим». Відкинута на стерню, вона розгорнулась, і ранковий вітер, що почав уже розганяти туман, помалу ворушив її зачитані, потерті сторінки…