Передній транспортер ще не досягнув містка, коли з нього несподівано й глухо пролунало «бу-бу-бу-бу…» і відразу ж по залізниці, брустверу, по даху сторожки й ще десь позаду, з шаленою люттю розкидаючи землю й тріски, прогуркотіла черга розривних великокаліберних куль. Карпенко схаменувся, коли на його щоку бризнуло гряззю, але втиратися вже не було коли. Подумавши, що вороги помітили їх, старшина старанно прицілився й дав першу довгу чергу.
Крізь гуркіт пострілів він почув, як поруч дзвінко стукнув Свистів петеер і на броні передньої машини блиснула зла іскорка. Транспортер крутнувся вбік, тицьнувся передніми колесами в канаву і став. Старшина відпустив під пальцями курок, а в той час другий транспортер вискочив наперед. Знову поруч, боляче віддавшись у вухах, гримнув другий постріл Свиста, і машина, зменшивши швидкість, повільно зупинилася. Мотоцикли закрутились на дорозі, мов розтривожені водяні жуки, безладно заляскотіли їхні кулемети, і короткий різкий посвист куль знову розітнув повітря над переїздом.
Карпенко хотів крикнути Свисту, щоб той швидше добивав броньові машини, але боявся відірватися від кулемета, аби не пропустити момент розгубленості ворога й не дати мотоциклістам сховатися за транспортери. Залізною хваткою стиснувши кулемет, він бив по них короткими й довгими чергами і, здається, зробив своє діло. Через якусь хвилину два чи три мотоцикли вже лежали в канаві, один стояв посеред дороги, покинутий сідоками, і тільки задній, спритно розвернувшись, помчав дорогою вгору.
Карпенко навів ствол і, поспішаючи, щоб не прогавити його, разів зо три натиснув на спуск. Але мотоцикл усе-таки вилетів на пагорок і, минувши берези, вискочив з-під вогню.
Тоді старшина відірвав від плеча кулемет і глянув у низину. Транспортер на дорозі вже горів, охоплений миготливими язиками полум’я, і над полем стелився хвіст чорного клубчастого диму. Другий стояв у канаві, задерши на узбіччя довгий плямистий ящик кузова, чимось схожий на труну, а вздовж канави один за одним тікали до беріз з півдюжини німців.
Старшина знову схопився за кулемет, але диск уже спорожнів, і, замінюючи його на заряджений, командир оглянувся на своїх бійців. Вітька Свист квапливо бив запальними кулями, намагаючись підпалити другий транспортер; висунулося з окопу пожвавлене натхненне обличчя Овсєєва, а за рогом покльованої кулями сторожки часто й навіть якось весело бухкала й бухкала гвинтівка Глечика. Карпенко, не приховуючи своєї радості, закричав:
— Вогню, вогню давай! Бий, Овсєєв, сто чортів його матері! Пали гадів!
І вони били по низинці, по втікачах на пагорку, аж поки кілька вцілілих ворогів сховалися за березами. На дорозі, в канавах, біля транспортерів розплаталися нерухомі тіла, одна підбита машина горіла димним, хитким на вітрі полум’ям.
Бійці зрозуміли, що першу атаку відбили, перемогли, і велика радість охопила всіх. Свист мудровано вилаявся, оглянувся і з хвацьким виразом на веселому пустотливому обличчі підійшов до Карпенка. Радісно і стримано всміхнувся у своєму окопчику Овсєєв, десь за сторожкою явно неохоче припинив стрільбу Глечик.
— Вітька — молодець, дай п’ять, — сказав Карпенко й міцним потиском труснув руку бронебійця. А той, сяючи радістю на кирпатому обличчі, пояснював:
— Розумієш, думав по задньому, а коли передній дав чергу, вирішив: ні! Гад, такої тріскотняви наробив, уже думав, голову продірявить. Ну, я його просто в лобище й молоснув.
— Холера, а мені під самий ствол розривну всадив, мало очі не вибив, — казав Карпенко, втираючи рукавом замурзане обличчя. — Ну, тепер утихомирились.
— А я мотоцикла підбив, — докинув Овсєєв. — Он того, що в канаву звалився. Моя робота.
Вони, звісно, трохи хвастали, щасливо радіючи з першої перемоги, кожен був повний власних вражень, І ніхто не оглянувся назад, де біля рогу сторожки стояв із своєю драгункою соромливий Глечик. Невідомо, як витримав він це своє перше бойове хрещення, але тепер у його хлоп’ячих очах, звернених на товаришів, було справжнє щире захоплення.
Старшина Карпенко, однак, недовго радів. Він раптом знову згадав про Фішера, який несподівано стійко загинув біля старих беріз.
— Ти диви, а вчений наш вистояв. Не злякався, — промовив старшина й нахмурився.
Свист і Овсєєв подивилися туди, де ледве помітною плямою вирізнявся на стерні окопчик Фішера. Вони не зронили й слова, тільки на мить смуток ворухнувся в їхніх очах.