— А я на нього нарікав, — розсудливо говорив Карпенко. — А він, бач, молодець.
Та коротке захоплення-радість скоро минулося, люди віддалися новим думкам-турботам про своє близьке майбутнє. Старшина знав, що незабаром треба знову чекати німців, та вже куди більші сили, ніж ці, що були, певно, розвідкою. Він наказав Свисту, Овсєєву та Глечику приготуватися і сам почав набивати патронами два порожні магазини. Свист відійшов у свій окопчик, став віддалік Овсєєв, а Карпенко, прихилившись спиною до стіни траншеї, клацав у диску патронами й думав.
Якось прикро було командирові, що він недавно накричав на Фішера, що взагалі не раз нехтував цього бійця, може, навіть зневажав його. Старшина ніяк не міг зрозуміти, як цей інтелігент-книжник наважився на таку самовіддану сміливість. І Карпенко, який усе життя поважав людей простих, зрозумілих і рішучих, як він сам, тепер уперше засумнівався у своїй правоті, відчувши, що є ще якась невідома йому сила, крім сили м’язів та зовнішньої видимої рішучості.
— Але де ж цей Пшеничний? Невже втік?.. — сам у себе спитав Карпенко й покрутив головою, подумавши, що й тут він прогавив — чогось недогледів у людині.
16
Аликові Овсєєву готуватися до бою, власне, було нічого: патронів вистачало, гвинтівка справна, окоп досить глибокий, і боєць, розстебнувши гаплики шинелі, навалився грудьми на бруствер і позирав на дорогу.
Якихось півгодини тому в гуркоті короткого бою ніхто не помітив, що після першої черги з транспортера Овсєєв сховав голову за бруствер і так зачаївся. Бійцеві зовсім не видно було дороги, якою їхали німці, і він не стріляв, тільки повернув голову, щоб хоч трохи бачити Карпенка. Поки гриміли постріли, Овсєєв гризся сумними думками, передчуваючи скору загибель, і все дорікав собі, що не втік уночі, коли стояв на варті, не подався за ліс, де можна було б приєднатися до якогось підрозділу й уникнути безглуздої смерті. Якесь особливо загострене чуття підказувало хлопцеві, що Пшеничний пощез назавжди, і йому було дуже прикро за свою недавню нерішучість, за яку доведеться тепер поплатитися головою. Супроти цієї близької загибелі розпачливо протестувало все його єство, весь настирливий Аликів дух, волала кожна клітинка, жадаючи жити.
Але минуло кілька хвилин, а загибелі все не було, та й особливого страху — теж. Постріли з дороги стихли, тільки поруч гуркав петеер та торохтів кулемет старшини, і Овсєєв обережно виглянув.
Те, що він побачив на дорозі, відразу змінило його настрій, де й поділися почуття паніки й гризоти, боєць схопив гвинтівку й почав стріляти. Він бив по німцях, що втікали канавою, і йому здалося, що один з них упав, прошитий його кулею. Це, як виявилося, навіть приємно — боротися й перемагати. І хоч Овсєєв знав інше й давно визначив своє ставлення до цієї боротьби, щось у ній мимоволі захопило його. Проте бій скоро закінчився, і він навіть пошкодував, що так мало дісталось йому молодецької радості.
Згодом, чим більше минало часу, тим усе настирливіше почали виникати інші думки: що добре зробив, залишившись тут, не піддавшись слабкості й страху, що тепер і він може не тільки пишатися, а й відчути в душі радісне щастя перемоги, якого досі ще ніколи не відчував. Думки летіли далі, й Алик уявив уже, що, коли їм пощастить якось вибратися звідси, то всіх їх, певно, нагородять, тоді і груди Овсєєва прикрасить медаль або орден — це було надзвичайно принадливо й обіцяло немало приємностей.
Так збігав час, а навколо все було тихо. Десь за поріділими, прорваними до небесної синяви хмарами пророкотали і стихли літаки, звідкись вітер доніс глухі вибухи бомб. День знову починався вітряний, по-осінньому непогожий і холодний, але тепер примхи погоди відступили на другий план.
Свист усе не міг вгамувати своє радісне збудження. Анітрохи не остерігаючись, він виліз з грязької траншеї і в незастебнутій шинелі з піднятим коміром усівся на тильному бруствері. Щоправда, зараз можна було й не остерігатися, бо дорога й поле попереду були пусті.
Транспортер ще димів, але вже догоряв, підставивши вітрові закурений залізний бік. Там же стояли покинуті підбиті мотоцикли, і Свист, весь час поглядаючи туди, не витримав.
— Командире, — гукнув він Карпенку, який лопаткою викидав грязь з окопчика. — Давай збігаю туди на хвилинку.
Карпенко випростався, подивився в поле й зморщився: видно було, що він не схвалює цього задуму, але й відмовити Свисту не хоче.