— Вітько! — серед напливаючого густого гуркоту стривожено крикнув Карпенко. — Дивись не поспішай!
Свист не поспішав. Десь у глибині його душі тоскно занило недобре передчуття: знав боєць — починається нелегке. Та це тривало лише коротку мить. Хлопець відразу ж настроївся на звичайний хвацько-діловий лад і спостерігав за ворогом. Трохи засмучувало його те, що танки йшли в лоб. Хоч би один крутнув де вбік, підставив борт, і тоді Вітька спритно пронизав би його. Але вони сунули прямо, а біля дороги, не встигаючи за ними й відстаючи, розверталася піхота.
З середини пагорка передній танк, не зупиняючись, гримнув пострілом — над переїздом щось пирхнуло, і ззаду в полі землю сколихнув вибух. Другий снаряд ударив у залізницю перед самою траншеєю — бійців оглушило, обдало пилом, землею, кислим смородом тротилу. На колії здибилося кілька вивернутих з насипу шпал, задерся вгору зігнутий кінець перебитої рейки.
Погойдуючись на вибоїнах і поколихуючи гарматами, танки сунули в улоговину, а переїзд мовчав. Передній уже наближався до обгорілих транспортерів, досягнув їх, зіпхнув у канаву покинутий мотоцикл і трохи повернув, щоб оминути розвернуту поперек дороги машину. І тоді без команди Карпенка, але дуже вчасно, дзвінко гримнула Свистова рушниця, і танк відразу став. Ще нічого не було видно — ні диму, ні полум’я, але збоку вже відскочила кришка люка, з якого, наче таргани з щілини, висипали на дорогу чорні танкісти. Старшина дав першу чергу, і переїзд озвався хаотичним гуркотом.
Ще через хвилину весь цей похмурий осінній простір наповнився безладним жахним гримотанням. Потрапивши під кулеметний обстріл, піхота в полі залягла й відкрила по переїзду вогонь. Другий танк обережно сунув дорогою, відштовхнув убік транспортер і, припинившись, навів гармату.
— Лягай!!! — голосисто крикнув Карпенко, і не встиг ще його крик потонути в гуркоті бою, як страшенної сили вибух чорною земляною хмарою накрив переїзд — траншею, людей, сторожку. Коли куряву здуло вітром, стало видно, що від тієї дорожньої будки розлетілися на всі боки уламки дощок, шматки штукатурки, від даху не лишилося й сліду, а в тому місці, де колись була грубка, курилася чимала вирва, наповнена борошнисто-пухкою землею.
Переїзд замовк, здавалося, нікого живого вже не зосталося у траншеї. Та ось у самому кінці її майнула обсипана піском постать Свиста — він схопив рушницю і з розпачливою злістю вилаявся. Його улюблена зброя, яка не раз уже вирятовувала людей з біди, незграбно поглядала з-за бруствера перебитим стволом.
— Старшина, братухо! Що наробили гади повзучі! От бісові виродки! — лементував Свист, без потреби клацаючи затвором своєї зіпсованої зброї.
І тоді з окопу звівся блідий, незвично повільний і розслаблений Карпенко. Невидющим поглядом змертвілих очей старшина подивився на дорогу, доторкнувся рукою до розбитої голови, з якої на плечі шинелі, на бруствер і приклад кулемета лилася густа невтримна кров.
— Свист!.. Не пускати! — кволим тремтячим голосом вигукнув він і повалився в траншею.
Свист кинувся до нього, минаючи Овсєєва, який, утягнувши голову в плечі, скорчився в окопчику. Бронебійник підхопив старшину, підвів його, той важко, задушливо сопів, крутив головою і сиплим голосом просив:
— Танки, танки… Бий, не забарись…
Він не знав, що бити танки вже нічим, але Свист не сказав йому про це. Закривавлюючи свої руки, бронебійник потертим у кишені індивідуальним пакетом перев’язав старшині голову, на якій злипся від крові чуб, прислухався до гуркоту бою і недоречно став заспокоювати пораненого:
— Нічого, нічого! Ти лежи, лежи…
Потім боєць ускочив у траншею, вражений страшною думкою, що німці вже поряд, а їх лишилося тільки двоє. Та в цей час із-за руїн сторожки забахкали постріли Глечика. Свист зрадів і схопив кулемет старшини. Німці в полі поодинці перебігали в низину, а два танки дуже обережно, один по правому боці дороги, другий по лівому поминули транспортери й наближалися до містка. Кулі з їхніх кулеметів сікли землю, залізницю, бур’ян, вищали вгорі, зрикошетивши від рейок. Вибухи й постріли наповнювали простір гримучим жахливим стогоном.