Охоплений владною силою споминів, він не відразу помітив, як звідкись виник суцільний далекий гул. Хлопець опам’ятався, коли на пагорок обабіч дороги виповзла ціла валка хрестатих страховищ. Довкола загуркотіло і до самої основи задвигтіла земля. Скочивши з бруствера, Глечик схопив єдину свою гранату, притиснувся спиною до дрижачої стіни траншеї й чекав. Він розумів, що це кінець, і з усієї сили гамував у собі нестерпну тугу душі, в якій великою жагою до життя все бився далекий закличний журавлиний крик…
Пастка
Повість[3]
1
На першому захóді атака зірвалася.
Обхопивши підковою висоту, рота спробувала вдертися в траншею на самій її вершині, але не дійшла навіть до половини схилу. Шквальний вогонь німецьких кулеметів примусив автоматників залягти на голому, задубілому від ранішнього морозцю лану, і, якийсь час полежавши на вітрі, перебіжками повернутися туди, звідки починали.
Це був глибокий, голий, без кущика, яр з рідкими плямами ще не розталого снігу та замерзлим струмком посередині; тут можна було прихиститись від ворожого вогню, від неослабного натиску холоднючого березневого вітру і поміркувати, що робити далі. Трохи віддихавшись на його захищеному від куль урвиську, ротний — капітан Орловець — покликав обох командирів взводів і, невдоволений та сердитий, навіть не глянувши на них, сказав:
— Баби! Блощиці! Здихлі! Який тільки дурень вам автомати дав?
Натягнувши на голову комір кожушка, він лежав боком за брівкою і, тримаючи в зубах цигарку, викрешував «катюшею» іскру. Уламок напилка дзвінко брязкав об кремінь, до якого великий, з жовтим нігтем палець притискав трут — пучок білих ниток, витягнутих з брезентового паска. Але капітан злився, не попадав точно по кременю, і тьмяна зеленувата іскорка, ледве блиснувши під кресалом, відразу ж гасла.
На злі капітанові слова ніхто не відповідав — ні телефоніст Капустін, кирпатенький, банькатий хлопець, що скорчився біля обдертої скриньки УНФ, мало не з головою влізши від холоду в розстебнуту на грудях шинельчину; ні мовчазний, покірливий на вигляд молодший лейтенант Зубков, який, сидячи на полі своєї ще не обношеної шинелі з новенькими, але вже зламаними навпіл погонами, старанно колупав землю. Поряд з ним примостився на крутуватому схилі лейтенант Климченко і також мовчав, хоч його аж розпирало від злості на всі ці невдачі і найбільше на самого ротного.
— Чорта з два від неї прикуриш. Ану, викрешуй сам! — і Орловець сердито швиргонув зв’язківцеві немудре курецьке знаряддя. Зв’язківець мовчки відклав трубку і, затулившись од вітру, почав брязкати кресалом. А капітан сів і вийняв з тонких нервових губ цигарку.
— Третій взвод відстав, перший розтягнувся, немов та кишка, порядку ніякого! Ви командири чи пастухи, чорт би вас побрав? — вичитував він, зсунувши брови і похмуро дивлячись на взводних. Зубков від тих слів ще більше затявся, а Климченко жбурнув у яр замерзлу грудку.
— А чого ви кричите? Ми що — в яру сиділи? Чи злякалися? Чи зайняли висоту і здали? Он — підійти не дає, на те дивіться! — махнув рукою в напрямі висоти Климченко.
Капітан повільно звів на нього важкий лютий погляд.
— Ти що? — видавив він із себе погрозливо й суворо.
Зв’язківець тим часом припалив трута і, ставши на коліна, простягнув його капітанові. Але Орловець ніби й не помітив того, і вітер даремно крутив у повітрі тонку струминку диму.
— Ти що — мітингувати здумав?
Лейтенант підняв комір свого посіченого осколками кожушка, з дірок якого стирчало клоччя білої шерсті.
— А те! Годі на чужому горбу в рай їхати, — запально вигукнув він і відвернувся. Кругляве, молоде ще обличчя його з крутуватим підборіддям затаїло образу і злість. Ротний зсунувся по обриву на якихось три кроки і, переперезаний ременями, став навпроти взводного.
— Це хто їде? Я їду? Ану, кажи прямо!
— Та й ви також! — кинув Климченко і став поглядати в яр.
Він не боявся капітана, хоч і знав його крутувату вдачу, бо воював у цій роті з зими, знав кожного бійця, так само як і вони знали його. А Орловець був тут людина нова, і хоч усі впевнились, що він не з боязких, та все ж з першого дня бійці не злюбили капітана за його, мабуть, надмірну жорстокість. Тепер від цієї сутички Климченку стало прикро, і він, намагаючись стримати себе, почав підбором збивати з обриву мерзляки. Грудки, підскакуючи, наввипередки котилися до скутого кригою струмка, за ними сипалася жорства. Ротний, який стояв поруч, зімкнувши брови на худому, почорнілому від холоднечі й щетини обличчі, крізь зуби процідив: