Однак не встигли вони добігти до тієї дороги, як звідкись із села у фланг їм ударила автоматична гармата. Перші її дрібнокаліберні черги важко загуркали вдалині, сині трасери мелькнули на чорній землі, і колючі клубки вибухів розсипалися по ниві. Кілька бійців упали і суконними жмутами застигли на стерні. Один випустив автомата і, обхопивши долонями обличчя, з криком кинувся назад до схилу. В той самий мент хльосткі, гарячі траси різонули повітря біля взводного, вдарили по землі ззаду, метнулися далі вподовж нерівного цепу роти. Від несподіванки Климченко на мить розгубився, але відразу з незвичайною виразністю зміркував, що треба зробити, і рвонувся вперед. Він обігнав сусіднього в цепу бійця з розшматованим на спині речовим мішком, з якого висунулись онучі; вітер шмагав його по плечах краєм рушника. Боєць спроквола, втрачаючи силу, спробував стати на коліна, але похитнувся, видно, поранений, і врешті зовсім упав обличчям у стерню. Вітер пружною хвилею бив в обличчя взводному, який, не оглядаючись, прислухався тільки до тупоту трофейних Костиних чобіт позаду. Він уже не намагався підганяти бійців, перестав подавати команди, лише біг та біг, випереджаючи всіх, знаючи, що тільки так можна не дати людям залягти. Позаду і з боків землю злісно лупцювали курні черги того автоматичного торохкала.
Потрощивши підошвами тонкий льодок у вимерзлій калюжці, лейтенант перебіг дорогу, перескочив канаву з запорошеною висохлою травою і, пригинаючись, побіг далі. Траншея була вже зовсім близько, за якихось двадцять кроків, коли вогнисті колючі клубки вибухів сипонули йому майже під самі ноги. Осколки, верескнувши, рвонули поли кожушка, наче лозиною стьобнули по кирзових халявах чобіт. Климченко як біг, так з усього маху і впав — уперше за цю атаку. Але, здається, живий. Ще не впевнений у цьому, лейтенант задер голову і крізь неосілу куряву від вибухів побачив, як у траншеї, пригинаючись за бруствером, кудись бігли зелені каски. На бруствері колючо порскав вогнем автомат, його кулі бризкали жорствою біля рук лейтенанта. Климченко підняв у витягнутій руці пістолет і сквапно вистрілив туди тричі. Побіч поспішливо застрочив автомат — Костя! Зашкарублим рукавом лейтенант утер з обличчя піт, оглянувся. Черга тим часом з гулким тріскотом котилася далі по промерзлій землі, між тих, що бігли, падали, лежали. Климченко руками й ногами відштовхнув своє тіло від землі, спромігся на останні двадцять сяжистих кроків-стрибків, вимчав на грудкастий, осипаний гільзами бруствер, нахилився, вистрілив кілька разів у страшну прірву траншеї і слідом стрибнув у неї сам.
Він мало не наскочив на когось: унизу злякано метнулася вбік зелена постать у касці, — здалося, без обличчя, з самою тільки худою шиєю, на якій випнувся великий кадик; ніби обороняючись, постать виставила назустріч лікоть. Климченко, знаючи, що в магазині зосталося лише кілька патронів, рукояткою пістолета з розмаху мазонув ворога по тому місцю під каскою, де мала бути скроня, і відразу виразно відчув — на смерть. Потім з нелюдською, майже неможливою силою перескочив через його обм’якле тіло і, пригинаючись, стрибнув кроків два до повороту траншеї. Позаду пролунали вибухи — гранати! Хтось закричав: «Братці! Братці! Бра…» Крик обірвався, а десь поруч вихопився другий: «Носке!» І ще: «О, Носке!..» Потім, рушачи каміння з бруствера, гупнуло в траншею якесь тіло. Климченко не встиг оглянутись — тільки майнув здогад: Костя, — як з обох стін траншеї на нього сипонуло землею, щось гостре штурхнуло в плече. Климченко, осівши, повернувся, і його очі на мить зустрілися з затуманеним поглядом Кості. Випустивши автомат, ординарець із закривавленою щокою падав ниць; у шинелі на його грудях чорніла мокра, рвана дірка. В цю мить із-за його спини на тлі хмарного неба вигулькнув німець — молодий, простоволосий, у розстебнутому мундирі, з божевільним від жаху поглядом. Климченко, притулившись до стіни, ослаблою рукою звів назустріч йому пістолет, але вистрілити, певно, не встиг: щось вогненно-червоне нестерпним болем у голові погасило його свідомість.
3
Було дуже холодно, особливо мерзла спина. Лейтенант щулився, ніби хотів затримати в своєму тілі рештки тепла, і дрібно тремтів від холоду. Він відчував страшенну незручність, щось штурхало в плечі, терло потилицю, і раптом зрозумів, що кудись сунеться, кожушок і гімнастерка на спині закотилися. Розплющивши очі, Климченко побачив перед собою землю. Здавалося, він був у ямі. Але чому тоді його ноги задерті кудись угору? Лейтенант підвів голову, повернувся, намагаючись придержатися руками, стримати це невпинне сповзання, і побачив чиюсь зігнуту спину, хлястик з олов’яним гудзиком і чорний шкіряний ремінь. Другий гудзик на хлястику був відірваний, лишилося тільки дротяне, заліплене землею вушко, нижче якого теліпалася старенька кирзова сумка. Климченко одразу впізнав її — це була його сумка, яку він одержав ще під час випуску з училища. Чоботи лейтенанта були затиснуті під пахвами цього чоловіка, який, так недоладно впрягшись, волік його кудись траншеєю.