Тут було все, що багато місяців лежало в його кишенях, окрім хіба годинника та кисета з тютюном, які, певно, залишилися у конвоїра. Офіцер, бридливо скрививши тонку губу, без особливої цікавості перегорнув документи і кинув їх на стіл. Кілька папірців, не долетівши, заметлялися в повітрі; їх послужливо підібрав з підлоги другий, той, у тісному мундирчику.
Нарешті начальник щось наказав, разів зо два протупав по хистких дошках підлоги і, навіть не подивившись на Климченка, вийшов із землянки. Конвоїр з автоматом теж вийшов і став за дверима. Крізь чисто протерту шибку лейтенант побачив його плече з погоном, козирчасту шапку, далі було видно край будки-кузова з плямистим осіннім камуфляжем та літерами «FW» в білому квадраті. Чекаючи, що буде далі, Климченко глянув на того, що залишився з ним, і помітив, як покірливо-слухняний вираз його обличчя враз змінився самовдоволеною впевненістю.
— Ну, лейтенанте, почнемо розмову, — найщирішою російською мовою сказав він, і від цієї несподіванки Климченко аж стрепенувся. Німець, ніби й розраховуючи на це, поблажливо заусміхався, дістав з кишені блискучий портсигар, розкрив його і, стоячи посеред землянки, простягнув Климченкові.
— Куриш?
Почувши такі несподівані тут слова, лейтенант, який весь час був у страшенному напруженні, похитнувся. Щоб не впасти, він схопився рукою за обшальовану стіну землянки, дві недоладні постаті на плакатах застрибали в очах. Німець, побачивши це, закрив портсигар.
— Е, та ти, здається, поранений! Чому ж вони не сказали? Ну, та це дрібниця: підлікуємо. Сідай ось! — Схопивши в кутку табуретку, в дошці якої була дірка для руки, він гучно поставив її посеред підлоги, і лейтенант знеможено сів на неї. Офіцер розчинив двері, щось гукнув надвір, там загупотіли чоботи, почулися голоси. Від свіжого повітря знадвору в землянці відразу стало холодніше, і Климченко майже опанував свою знемогу. Кволий вогник трепетливо бився в плошці.
Невдовзі поблизу затупотіли чоботи, і в землянку ввалився кремезний, немолодий уже німець з нездоровим, брезклим обличчям. Від нього війнуло дустом та гострим запахом якихось ліків. Неголосно буркочучи, він здер з Климченка забруднений, пошматований у бою кожушок. Лейтенант мляво скорявся його настійливим рухам: йому вже було байдуже, хто і що з ним зробить. Він хотів лише спокою і невидющим поглядом дивився, як по дошках навколо табуретки ступають стоптані, широко розставлені чоботи. Руки німця, безцеремонно повертаючи його голову, поклацали біля вуха ножицями, і на підлогу впали світлі скуйовджені пасма волосся. Потилиця, очевидно, була дуже розбита й боліла, але він терпів усе, тільки раз здригнувся, коли в рані запекли ліки. Невдовзі німець спритно обмотав голову рудуватим паперовим бинтом, туго оповив пов’язкою і зібрав у сумку своє начиння. Увесь цей час той, у мундирчику, пускаючи під стелю дим, сидів на краю стола і, усміхаючись, спостерігав за ним.
— Ну, так легше? — просто і навіть їз співчуттям спитав цей чоловік, коли санітар грюкнув дверима і вони залишилися вдвох. — Це вилікують. У німців медицина, яку нас кажуть, на висоті. У нас — це означає: в росіян. Не дивуйсь. Я росіянин. Як і ти. Москвич. На Таганці жив.
Климченко вже перестав дивуватись і відзначив собі, що тут до всього треба бути готовим. Удавана доброзичливість і піклування цього чоловіка наводили лейтенанта на думку, що тут йому доведеться нелегко.
— Цікаво, лейтенанте, а звідки ти будеш родом? — спитав цей чоловік.
— Там написано. Напевно ж, грамотний, — сказав Климченко, глянувши на стіл з розкладеними на ньому документами. Чоловік у мундирчику, усміхнувшись несхвально, повів русою бровою.
— Ну звісно, там усе написано. У нас, тобто у вас, щодо цього повний порядок. Як кажуть, ажур. І де народився, і де одружився, і де хрестився. І чи був за кордоном, і чи мали місце вагання. Я це знаю, — зовсім якось просто і навіть нібито приязно сказав він і встав із-за стола. — Сам був такий.
Він, посміхаючись, зупинився перед Климченком і випустив над його головою струмінь диму.
«Що за тон? Задля чого?» — думав Климченко. Перемагаючи в собі байдужість до своєї долі, яка пойняла його там, у траншеї, він тепер хотів лише збагнути, що вся ця комедія могла б означати. Роздягнений, у самій гімнастерці, з кубиками на петлицях — погони тільки недавно ввели, і він ще не встиг їх припасувати, — без ременя, з обв’язаною головою, він, ніби арештант перед слідчим, сидів посеред землянки і насторожено слухав. А той із задоволеним виразом на хитруватому обличчі, щось розмірковуючи, озирав його.