— Командир першого відділення Голанога Іван Хомич, єфрейтор Опьонкін Петро Петрович, червоноармієць Сіязов, Гаймадуллін… Ім’я та по батькові не проставлено — непорядок. Чирков, Федоров, Хіль. Усього двадцять дві особи. Вибулих відмічено? Відмічено, аякже. Ну ось. Адреса відома. Командир роти теж відомий — Орловець. Решта — не біда, і самі зробимо. Тільки ж ти тоді, звісно, нарікай сам на себе: лишишся без заслуг. Перед німцями. А так заслуги твої подвояться. До квадрата піднесуться. Зрозумів?
— Як це?
— А так. Поміркуй — зрозумієш.
Климченко розгубився, приголомшений ще не до кінця усвідомленим, але якимсь дуже лихим замислом цієї сволоти, і пильно дивився на Чернова. А той, уже перемінивши привітно-стриманий вираз на суто офіційний, згорнув список взводу й притиснув його сумкою.
— Отак! — сказав він, сів і відкинувся до стіни. — То що вирішуєш?
«Що вони задумали? Що зроблять?» — билася в голові взводного розпачлива думка, і поступово окреслювався здогад, від якого аж кинуло в жар. Климченко схопився і, похитуючись, ступив до стола.
— Не маєте права! Провокатори! Сволота продажна!
— Тихо! — суворо сказав Чернов і встав. Рука його твердо лягла на сумку, під якою був список. — Тихо, лейтенанте. Спочатку помізкуй. Не поспішай, — закінчив він з якимсь показним шкодуванням.
Климченко осатаніло дивився йому в очі — сірі і цього разу вже холодні й суворі. Кілька секунд вони так і стояли — віч-на-віч, розділені тільки столом, і тоді взводний вперше збагнув, що ці люди зроблять з ним усе, що захочуть.
Якийсь час обидва мовчали. У землянці стало прохолодно, щілини грубки вже не світилися вогнисто, скупо сіріла заклеєна безглуздими плакатами стіна, на яку падала виразна головата, аж до стелі, тінь від Чернова. Надворі, певно, темніло; там чути було ліниві кроки вартового; десь далі, байдужі до всього, розмовляли, сміялися солдати. Тоненько награвала губна гармошка.
«Сволота! Що роблять, сволота! І треба ж було йому саме вчора відмітити вибулих: убитих та поранених. Тухватуллін, здається, тільки не відмічений. Уночі підстрелили — не встиг списати… Ні, цього допустити не можна. Але як?..»
І він зрозумів, що єдиний вихід — схитрувати, протиставити їхньому витонченому варварству тонку лукавість. Проте він, людина відвертої і простої вдачі, відчував, що не здатен на це. Основним, найголовнішим був тепер для нього список, — лейтенант дуже ясно розумів це. Йому важко було примусити себе не дивитися на притиснутий сумкою аркуш паперу. Вже знову сидячи на табуретці, Климченко на відстані кожною часточкою тіла відчував його там і навіть побоювався, що Чернов міг з чогось здогадатися про його намір. Недарма, видно, його посадовили посеред землянки. Метнутися до стола йому було важко: тепер він не відчував у собі такої спритності. Треба було придумати щось інше. І Климченко вирішив зволікати час.
— А що я повинен говорити там? — похмуро, але вже трохи врівноваженіше спитав він. Чернов повів бровами, зиркнув на нього й почав нишпорити на столі.
— О, це дуже просто. Прочитати… Де він тут у мене запропастився? Ага, ось. — Він знайшов серед паперів якийсь аркуш і, підвівшись, через стіл тицьнув його Климченку. Лейтенант зосереджено перебіг очима папір.
«Дорогі громадяни, мої однополчани, — було надруковано дрібним шрифтом. — Бійці та командири… полку. (Ач, сволота, і місце залишили, тільки проставляй). Звертається до вас колишній ваш командир (червоноармієць).» Знову пропуск і крапки. Климченко глянув нижче — там теж були пропуски — крапки, звернення ще осіб до п’ятнадцяти з пропозицією здатися в полон. Тут же передбачалося нагадати цим людям їхні конкретні кривди з боку Радянської влади і перелічити всі блага полону: 700 грамів хліба, гаряча їжа з кавою, кожному ковдра, свобода від більшовизму, для віруючих за побажанням — костьол, кірха або церква. Бійців, якщо місцевість, де вони жили раніше, зайняли німці, обіцяли відпустити додому.
«Гарно розписали. Доладно, — подумав Климченко. — Так добре, що й дурень не повірить». А вголос, якнайспокійніше, сказав:
— Добре! Чорт з ним. Я згоден.
— Ну от і гаразд. Вітаю! — Чернов вийшов із-за стола і потиснув його руку вище ліктя. — Розколовся, і добре. Ну звісно ж, який сенс умирати за якийсь там паперовий принцип. Правда? Отже, так… — він задоволено, ніби завершив нелегку справу, потер руки. — За російським звичаєм обмиємо це діло. Як-не-як людей від загибелі рятуємо. Це, чоловіче, не зрада. Це доблесть!
Пружисто присівши на гарних, з високими задниками чоботах, він відхилив довгу, аж до підлоги, скатертину-ковдру і витяг з-під стола жовту, схожу на чемодан, скриньку. Клацнув замок, відчинилося вічко, і в скриньці тьмяно блиснули шийки пляшок, якісь пакунки в блискучому целофані, банки консервів. Звичним, явно завченим рухом Чернов поставив на стіл дві алюмінієві чарочки. Поряд, під сумкою, лежав поіменний список взводу автоматників.