Нарешті Чернов відійшов від офіцерів, пересунув на ремені ближче до пряжки тверду кобуру армійського «вальтера» і ривком розстебнув її. Збоку до Климченка підступив солдат, той, що тримав його за руки, другий, роздягнений, бігом кинувся кудись. Через півхвилини, на ходу надіваючи шинель, він повернувся з гвинтівкою. Климченка штовхнули в спину й погнали.
…«Кінець!»
Котрий, уже раз за цю добу всеосяжною тугою охоплювала його та гнітюча думка, і котрий раз вона все не справджувалася. Та ось, здається, вб’ють. Климченко подумав тоді, що вони зроблять це десь у ярку, далі від людей і цих машин. Проте троє ворогів вивели лейтенанта на вчорашню стежку і пішли туди, звідки вчора його привели. Чернов ішов кроків за п’ять попереду, весь час мовчав і не оглядався. Позаду, про щось перемовляючись і по черзі смокчучи один недокурок, тупали конвоїри. З закривавленою головою, в самій гімнастерці, шкандибав полонений, тримаючи руками штани.
«Ну й зробили, сволота! Не втечеш і не вдариш. Видно виучку!» — думав лейтенант про Чернова. Голова в нього хмільно паморочилася, пов’язка зовсім сповзла з лоба і держалася тільки за вухом, гімнастерка на плечах була вся забризкана кров’ю. Ордена на грудях уже не було, — певно, вчора відкрутили в землянці.
По схилах яру повзло клоччя туману, низько нависло матово-сіре небо, було вогко й холодно. Гаряче тіло знову пройняв дрож, і Климченко жадав тільки одного: щоб якнайскоріше настав кінець, байдуже який.
7
Тим учорашнім шляхом повели його на передову.
«Чого їм ще треба? Що вони надумали, сволота?!» — дужче за біль і холоднечу дотикало його це запитання. З відчайдушною ненавистю він кинув, ідучи, Чернову:
— Ти, сволото продажна, годі вести. Стріляй уже!
Чернов обернувся і, притримуючи рукою ліхтарика, шкіряним вушком пристебнутого до грудей, глянув на нього з-під низького, вкритого росою туману козирка кашкета.
— Стріляти? Ні, стріляти я зачекаю. Я спочатку влаштую тобі невеликий спектакль. Знаєш, як це у нас, тобто у вас, кажуть: концерт самодіяльності.
Так вони вийшли з ярка в низину. Трава зволожувала чоботи. Навколо в сірому туманистому мареві лежала сира весняна земля — чорні смуги ріллі, сірі пониклі лани; світлими в підпалинах латочками свинушки рябіла стерня біля болотець.
Не зупиняючись, перейшли й низину. Чернов мовчав, тільки поглядав з-під козирка на всі боки; поблизу стало чути постріли — автоматні та гвинтівкові, але вони швидше свідчили про затишшя на передовій, ніж про бій. Бою не було. Непевна тиша пригнічувала лейтенанта похмурою невідомістю, але від того, що він ішов ближче до своїх, ставало трохи легше на душі і чомусь думалося: чим ближче, тим більше сили додасться йому, хоч і знав, що тут йому допомогти вже ніхто не зможе.
Вчорашньою стежиною вони дісталися до початку траншеї, що, звиваючись по схилу, вела на висоту. Чернов скочив у траншею, яка була тут неглибока, і швидко попрямував нею, позираючи, як і досі, на всі боки. Попереду бухало, все ближче. Угорі з тугим дзижчанням, завмираючи вдалині, проносилися кулі. Та це були наші постріли й наші кулі, і вони несподіваною радістю озивалися в серці полоненого. Невдовзі Чернов наздогнав групу солдатів з піднятими комірами й натягнутими на вуха пілотками. Вони притиснулися стінами до стіни, шанобливо пропускаючи вперед офіцера. В руках у всіх були плескаті алюмінієві казанки, — певно, із сніданком. На Климченка війнуло запахом кави — давній, уже забутий запах, і від раптового відчуття голоду аж потемніло в очах.
Під затятими поглядами притихлих солдатів він похитнувся. Руки його, як і досі, тримали штани — темно-синє діагоналеве галіфе, що дісталося йому після їхнього останнього ротного.
Траншея кривуляла по схилу і все далі й далі піднімалася на висоту. Чернов, притримуючи за козирок кашкет, почав потроху пригинатися: десь уже зовсім близько був передній край. Климченко гнути голови не хотів, разів два визирнув із-за бруствера, але хтось із конвоїрів позаду гримнув, і Чернов оглянувся.
— Ану, нижче! — суворо сказав він, і Климченко. позловтішався в душі з цього піклування про його безпеку. Водночас його тривога від нерозуміння незвичайного наміру ката дедалі зростала; хоч як він намагався, а не міг збагнути, що з ним надумали вдіяти. «Може, ще агітувати примусять. Так я їм поагітую! Запам’ятають, собаки!» Але агітувати йому не довелося.
Минаючи здивованих його появою, закляклих з ночі, часом ще сонних німців, що сиділи в застелених соломою стрілецьких окопчиках, вони дійшли траншеєю до самої верхівки висоти — мало не до того місця, куди він так невдало вдерся вчора. Десь зовсім близько, напевно, в тому самому яру, була його рота; від передчуття цієї близькості душа Климченка наповнилася теплом. Йому стало дуже шкода своїх, цих усе-таки недосяжно далеких хлопців. Тепер для нього було б найбільшим щастям хоч один день провести з ними, сходити ще хоч в одну атаку. Він би тепер не лаяв трохи нерозторопного, вайлуватого, але, по суті, непоганого Голаногу, забув би всі свої образи на ротного. Він тепер готовий був іти з ними в будь-який бій, у самісіньке пекло. Аби тільки опинитися там. Та це вже нездійсненна мрія…