І, потерпаючи, щоб там, на переїзді, чогось не сталося без нього, Карпенко швидко пішов низом у напрямі дороги, що була звідси недалеко.
3
На переїзді перший відчув недобре боєць Пшеничний. До смерку він уже викопав глибокий, на свій зріст, окопчик, зробив на дні приступку, щоб можна було стріляти й виглядати, а з боку ями — заглибину, щоб при потребі мерщій вибратися нагору. Потім старанно притрусив хрустким чорнобилем бруствер, віддав лопатку Глечику, який і досі поруч довбав землю залізякою, і, вскочивши в окоп, зачаївся на дні нового сховища.
Тут було затишно й досить зручно. Кинутий в яму оберемок бур’яну захищав від холодної вогкості. Пшеничний загорнув ним свої ноги у стоптаних брудних черевиках, витер об полу шинелі замазані руки й розв’язав речовий мішок. Там боєць приберігав до скрутного часу окраєць добутого в якомусь селі селянського хліба та добрий шматок сала. Він давно вже зголоднів, але на людях усе не наважувався їсти, бо тоді треба було б поділитись, а ділитися Пшеничний не хотів. Він знав, що в інших, крім куска черствого хліба, ніякого харчу не було. Втім, це не його клопіт, хай кожен дбає сам про себе, а на те, щоб дбати про всіх, — є начальство, хоч би й Карпенко, цей суворий і відданий служака. І тепер, напрацювавшись і добре зголоднівши, Пшеничний розгорнув у сутінку папір, дістав з кишені складаний ножик на мідному ланцюжку і, відрізавши від шматка сала половину, покраяв його на дрібні жирні скибочки. Решту загорнув у газету і сховав на дно напханої всяким дріб’язком торбини.
Смачно жуючи страву не зовсім справними, пощербленими вже хворобою та часом зубами, Пшеничний думав, що треба було б ще назбирати бур’яну, щоб заритися в нього й «прикімарити», як каже Свист, якусь годину вночі. Правда, взводний попався дуже прискіпливий і надто вислужливий, цей придумає ще якусь роботу до ранку, але Пшеничний не такий простак, як той Глечик чи підсліпуватий Фішер, щоб запопадливо робити все, що від нього вимагають. За будь-яких обставин він зробить не більше, ніж про людське око, і вже себе не скривдить.
Ці неквапкі й розважливі в тиші думки раптом було обірвано далекими розкотистими пострілами. Пшеничний, який саме напхав рота, від несподіванки принишк, прислухався, потім, хапливо засунувши в кишеню хліб і сало, підвівся в окопі. Над лісом злетіло в небо розсипчасте гроно ракет, освітивши на мить чорні зубці верхівок дерев, і згасло.
— Гей! — крикнув боєць своїм товаришам. — Чуєте? Оточують!
Довкола вже стало зовсім темно. Білі стіни сторожки ледь сіріли, в небі ще вимальовувався зламаний дишель шлагбаума, чутно було, як поряд у ямі длубається ретельний Глечик та біля залізниці довбають землю Свист з Овсєєвим.
— Поглухли, чи що — не чуєте? Німці в тилу!
Глечик, почувши, випростався в своїй ще неглибокій ямі, вискочив з окопу Овсєєв і, прислухавшись, через картоплище подався до Пшеничного. Десь у темряві мудровано вилаявся Свист.
— Ну що? — гукав з окопу Пшеничний. — Докопалися! Якби не я, то й прогавили б. Чекали підмоги з тилу, а там уже німець.
Овсєєв якось похмуро мовчав, стоячи поруч і вслухаючись у звуки далекого бою. Невдовзі біля нього з темряви виринув Свист, підійшов і зупинився позаду насторожений Глечик.
А там, удалині за лісом, загримів нічний бій. До перших кулеметів долучилися інші; їхні черги, наповзаючи одна на одну, зливалися в далеку, приглушену вітром тріскотняву, безладно й неквапливо заляскали постріли з гвинтівок. У чорне піднебесся ще злетіла ракета, потім — друга і дві разом. Догоряючи, вони зникали за похмурими вершинами дерев, а на низькому захмареному небі ще якийсь час мигали неяскраві полохливі відблиски.
— Ну? — не вгамовувався Пшеничний, звертаючись до насторожених, примовклих людей. — Що?
— Чого ти нукаєш? Ну, чого нукаєш, Мурло? — злісно обізвався Свист. — Де старшина?
— Фішера в секрет повів, — сказав Овсєєв.
— А того нукаю, що треба щось робити. Оточили ж, ось і ну, — не збавивши тону, кип’ятився Пшеничний.
Йому ніхто не відповів, усі стояли й слухали, охоплені недобрим передчуттям. А там, у далекій нічній пітьмі, все розлягалися черги, вибухали гранати, вітром розносило навкруги негучну на відстані луну. Люди посмутніли, опустилися їхні натруджені руки, гарячкова тривога вривалася в думки.
У цьому похмурому мовчанні й застав їх старшина, який захеканий прибіг до сторожки. Він, звісно, розумів, що зігнало людей до цього крайнього окопчика, знав, що в таких випадках найкраще без зайвих слів виявити свою владність і твердість. І ще здалека, не пояснюючи нічого й нікого не заспокоюючи, старшина з нарочитою злістю закричав: