— Ну, чого поставали, як ті стовпи на узбіччі? Чого злякалися? Га? Чи ти ба: стріляють? Ви що — не чули пострілів? Ну що, Глечик?
Глечик розгубився від того грубуватого звертання, знизав у темряві плечима.
— Та ось оточують, товаришу старшина.
— Хто сказав: оточують? — розізлився Карпенко. — Хто?
— Що оточують — факт, не булка з маком, — буркотливо зазначив Пшеничний.
— А ти мовчи, товаришу боєць! Чи ти ба — оточують! Скільки вже оточували? У Тодоровці — раз, у Боровичах — два, під Смоленськом тиждень вибиралися — три. І що?
— Так то ж усім полком, а тут що? Шестеро, — озвався з темряви Овсєєв.
— Шестеро! — передражнив Карпенко. — А ці шестеро що, дівки? Чи бійці Червоної Армії? Нас он у фінську на острові троє залишилося, два дні відбивались, від кулеметів сніг до моху розтанув, і нічого — живі. А то — шестеро!
— Так то у фінську…
— А то в німецьку. Один чорт, — уже трохи спокійніше сказав Карпенко й замовк, відриваючи від газети на цигарку. Поки він її скручував, усі мовчали, побоюючись висловити невеселі здогади й уважно прислухаючись до згуків бою. А там, здається, поступово ставало тихше, ракети більше не злітали, стрілянина помітно рідшала.
— Ось що, — обізвався старшина, слинячи цигарку, — нема чого мітингувати. Давай копати кругову. Окопчики з’єднаємо траншеєю.
— Слухай, командире, а може, краще відійдемо, поки не пізно? Га? — помірковано спитав Овсєєв, застібаючи шинель і брязкаючи пряжкою свого ременя.
Старшина зневажливо гмукнув, даючи знати, що його дивує така незрозуміла пропозиція, і з прикрістю спитав:
— Наказ ти чув? Перекрити дорогу на добу. Ну й виконуй, нема чого базікати.
Усі невесело мовчали.
— Ну, досить. Давай копати, — бадьоріше й лагідніше сказав командир. — Окопаємось, і завтра як у батька за пазухою будемо.
— Як у Мурла в торбі, — жартома зауважив Вітька Свист. — І сухо, і тепло, і господар шанує. Ха-ха! Ходімо, Паничу, берімося до діла, ярина зелена, — шарпонув він за рукав Овсєєва, і той знехотя подався за сусідом у морок ночі. Глечик теж пішов на своє місце, а старшина мовчки постояв, затягся разів два димом махорки і притишено суворо мовив до Пшеничного:
— А ти в мене накличеш біду. Я з тебе шкуру спущу за твої штучки. Згадаєш…
— Які штучки?
— Такі, — почулося з темряви. — Сам знаєш.
4
Сердитий на старшину за ту погрозу і стривожений небезпекою, Пшеничний нерухомо постояв з хвилину, виважуючи свої почуття, а потім, майже вмить щось надумавши, неголосно кинув у темряву:
— Досить!
Так, досить. Досить місити болото по цих розбитих дорогах, досить цокати зубами від холоду, голодувати, досить тремтіти від страху, копати-перекопувати землю, глухнути в боях, де тільки кров, рани та смерть. Давно вже Пшеничний приглядався, чекав нагоди, вагався й боявсь, але тепер, попавши в цю пастку, остаточно наважився. Своя сорочка ближче до тіла, а життя для нього дорожче за все, і зберегти його можна, тільки кинувши зброю і здавшись німцям. Може, не вб’ють, дарма що стільки балакають про них — Пшеничний не дитина і знає, що й німці — люди.
Вітер усе гудів у вухах, студив обличчя, і, щоб захиститися від нього й поринути в свої думки, Пшеничний знову сховався в окопі. Траншеї він вирішив не копати, хай це робить Глечик, а він уже відкопав своє. Йому тут не шкода лишати нікого — старшина зубатий і в’їдливий, як фельдфебель, Вітька Свист — блатняк і брехун — усе Мурло та Мурло. Правда, він і всіх інших, окрім хіба Карпенка, також називає тільки на прізвиська — Овсєєв у нього Панич, Фішер — Учений, Глечик — Салага, — але ж вони всі молодші, а він, Пшеничний, разів у півтора старший за кожного з них (хіба тільки Карпенко такого ж віку). А Овсєєв і справді панич, розпещений у дитинстві білоручка, здібний до науки і ледачий в роботі; Глечик — зовсім ще дитина, слухняний, але як слід не обстріляний, боязкий, з таким не дуже весело в бою. Фішер — підсліпуватий книжник, з гвинтівки вистрілити не вміє, заплющує очі, коли натискає на спуск — от і воюй з такими. Хіба з ними подужаєш тих, навчених, озброєних чудовою, мов іграшка, закордонною зброєю, автоматами й кулеметами, що стріляють, наче швейні машинки шиють…
У затишку окопу чутно, як недалечко довбає землю Глечик, час від часу порипують од вітру двері сторожки й шумить, висвистує свою осінню пісню сухий бур’ян у канаві. Пшеничний вийняв з кишені й доїв рештки сала і, сплівши руки, притих — віддався журливим думкам.