Іван взагалі цурався сільських хлопців, до села ходив хіба що в свята на вечірки, а так жив відлюдкувато — своїм хутором, господарством, під щоденним батьківським наглядом. Але взаємна прихильність молодого Пшеничного і колишнього наймита Яшки, певно, не згасла в серцях обох, і ось одного разу пізньої осені, зустрівшись на сільському вигоні, Яків запросив Івана прийти ввечері подивитися на репетицію безбожної п’єси. Іван не подумав тоді, як до того поставиться батько, й згодився; увечері намазав дьогтем юхтові чоботи, надяг чумарку й пішов. Там йому сподобалося. Хоч сам він і не брав участі в п’єсі, проте подивитися на інших було цікаво. Згодом він зачастив до тієї похилої вдовиної хатини, ближче зійшовся з хлопцями й дівчатами, його не кривдили, хоч часом незлобиво насміхалися й жартома обзивали молодим підкуркульником.
І ось про це якось довідався батько й одного ранку, не тямлячись від злості, нагримав на Івана, вдарив вуздечкою матір, коли та заступилася за нього, і пригрозив вигнати з дому безбожника-сина, який зганьбив на старості літ батькову честь. Іванові було дуже прикро, але давня закореніла звичка в усьому скорятися батьковій волі взяла гору, і він перестав навідувати Яшку. Яків це помітив. Якось, разом повертаючись з млина, вони щиро розговорилися.
Говорив, правда, Яшка, Іван слухав, бо за вдачею був мовчазний, але не погодитися з хлопцем не міг. А Яків розповідав про класову боротьбу, про крах приватновласницьких звичаїв, про те, що старий Пшеничний — сільський глитай, що він виснажив його, Іванову, матір, як наймита, заїздив і самого Івана, що він ладен луснути від зажерливості.
«Слухай, як ти живеш з ним? Я втік би від такого лиходія. Хіба це батько?»
Іванові було вельми тяжко. Вони йшли тоді тихою піщаною дорогою за навантаженими возами, і в його очах, наганяючи нездоланну млість, мигтіли й мигтіли колеса. Він вірив Яшці й розумів, що краще було б йому порвати з батьком, піти на свій хліб, як-небудь прожив би, але на це не вистачало відваги. Отак, як слід не зімкнувшись, назавжди розійшовся його шлях з громадою, з тими, хто дав би йому віру в життя, у власну гідність і, може, вберіг би душу від нестерпних мук самотності.
Далі, через якийсь рік чи два, батька розкуркулили — забрали до сільради все їхнє майно, описали будівлі, а самого з матір’ю вислали. Іван тієї зими жив у містечку в дядька і вчився в семирічці. Дядько був непоганий чоловік, майстер на всі руки, до племінника ставився так само, як і до своїх трьох дочок, і ні за що не докоряв йому. Але по ледь уловимих прикметах та дрібницях юнак бачив, що він усе ж таки тут зайвий, що він чужий, і від того Іванові не було радості. Учився він непогано, розумів і любив математику й після семирічки подав документи до вчительського технікуму. Він чекав екзаменів, чекав і мріяв, убачаючи в своєму студентстві єдиний щасливий вихід з того глухого кута, в який його загнало життя. Але на екзамени його не викликали, документи незабаром повернули, і в казенному папері холодно пояснювалося, що до технікуму прийняти його не можна, бо він — син куркуля.
Це було величезне горе для молодого Пшеничного, куди більше ніж розкуркулення, бачити яке йому не довелося, перша справді невигойна рана в душі. Іван подумав, що він не такий, як усі, що батькова тінь, мов прокляття, тепер застуватиме йому дорогу в житті. Але змінити щось, здавалося йому, було вже пізно.
Після невдалої спроби вчитися далі Пшеничний — уже рослий, призвичаєний до праці парубчак — з рік опановував у дядька мулярське ремесло, а потім подався до міста шукати свого хліба і свого щастя.
У Брянську він вступив до мулярської артілі, потрапив до бригади таких, як сам, молодих хлопців, мурував фабричні озії, по вузьких дощаних помостах ганяв тачки з розчином, по драбинах таскав на поверхи цеглу. Себе він не шкодував, працював із запалом, з батьковою заповзятливістю, і це невдовзі помітили товариші й начальство. Його хвалили на зборах, ставили за приклад іншим, і хлопець поступово почав забувати про свою неповноцінність і нещасливу долю. Про батьків він не розповідав нічого, листів від них не одержував і не знав, де вони та що з ними. Уночі йому іноді снилося що-небудь з дитинства, і тоді його огортав жаль за тихою, забитою матір’ю; батька він не згадував, знав: він і там такий самий зажерливий, злий і затятий.
У той час на будові створили комсомольський осередок, багато хлопців вступило до комсомолу і, звичайно ж, потягли туди й кращого муляра Пшеничного. Юнак подумав, погадав, і в нього, заохоченого довір’ям і вже повеселілого після недавніх знегод, прокинулася надія, що й він може стати людиною, тож і написав заяву. На зборах попросили розповісти все про себе, батьків та родичів і, коли почули, що він син куркуля-хуторянина, його не прийняли.