Остін акуратно склав листа і повернув його Вільєру.
— Це, безумовно, дивний лист, — сказав він, — а про який, власне, портрет ідеться?
— А! Я забув вам сказати, що ходив на Пол-стріт і дещо там знайшов.
Вільєр розказав усе так, як він розказував Кларку, а Остін мовчки його слухав. Він виглядав спантеличеним.
— Цікаво, що вас у тій кімнаті охопило неприємне відчуття, — сказав він нарешті. — Можливо, що справа лише у вашій уяві, у відразі, яку ви відчували.
— Ні, те відчуття було більшою мірою фізичне, ніж психологічне, наче я вдихав смертельні випари, що проникали в кожнісінький нерв, у кожну кістку, в кожен м'яз. Я відчував знемогу у всьому тілі, й мені почало темніти в очах, так неначе сама смерть мені вже дихала у потилицю.
— Так, і справді дуже дивно. Бачте-но, ваш друг зізнався, що з цією жінкою пов'язана якась дуже темна історія. Розповідаючи йому про свій випадок, ви часом не помітили чогось дивного в його поведінці?
— Так, помітив. Йому стало дуже зле, та він запевнив мене, що то був скороминущий напад слабкості, які з ним іноді трапляються.
— І ви йому повірили?
— Спершу повірив, але зараз я вже не такий впевнений у цьому. Він зовсім байдуже слухав мою розповідь, поки я не показав йому портрет. Саме тоді в нього стався напад, про який я вже казав. Запевняю вас, він мав жахливий вигляд.
— Отже, колись він уже бачив ту жінку. Але цьому також може бути й інше пояснення. Може, йому видалося знайомим не її обличчя, а лише ім'я. Що ви думаєте з цього приводу?
— Не можу сказати нічого певного. Наскільки я пригадую, він мало не звалився зі свого крісла, щойно перевернув аркуш з портретом. Розумієте, там, на звороті, було написано ім'я.
— Отож. Але в такій справі, ж ця, важко дійти якогось конкретного висновку. Ненавиджу мелодрами, і для мене не існує нічого нуднішого та банальнішого за любовні історії; але, бачить Бог, Вільєре, скидається на те, що на споді всього цього справді лежить щось дуже дивне.
Двоє чоловіків непомітно для себе повернули на Ешлі-стріт, прямуючи на північ від Пікаділлі. Вулиця була доволі довга і похмура, але де-не-де чиясь любов до барвистого оживляла темні будинки квітами, фіранками з пістрявими візерунками та яскравими фарбами на дверях. Коли Остін закінчив говорити, Вільєр підвів голову і кинув погляд на один із тих будинків: з кожного підвіконня звисали квіти червоної та білої герані, а вікна були завішані шторами кольору блідо-жовтих нарцисів.
— Виглядає життєрадісно, чи не так? — сказав він.
— Так, а всередині ще веселіше. Це один з найприємніших будинків у цьому сезоні, принаймні, таке я чув. Сам я в ньому не був, але знаю кількох людей, які побували в тому будинку і казали, що там надзвичайно весело.
— І кому ж належить цей будинок?
— Такій собі місіс Бомонт.
— А хто вона така?
— Не можу сказати. Я чув, що вона приїхала з Південної Америки, але хто вона — не так уже й важливо. Дуже заможна жінка, в цьому немає жодних сумнівів, і нею захоплюються найшановніші люди. Кажуть, що у неї є велика колекція кларету, чудового вина, що, мабуть, вартує цілого статку. Мені про це розповідав лорд Арджентайн. Він гостював там минулого недільного вечора і запевняв мене, що зроду не куштував такого вина, а вам відомо, що Арджентайн — неабиякий знавець вин. До речі, ця місіс Бомонт трохи дивакувата. Якось Арджентайн запитав у неї, якого року те вино, і що ж вона відповіла? «Гадаю, йому близько тисячі років». Лорд Арджентайн подумав було, що вона з нього кепкує, та коли він засміявся у відповідь, вона сказала, що не жартує, і запропонувала йому подивитися на пляшку. Звісно, після цього йому більше нічого було сказати. Але як для напою, яким частують гостей, хіба це вино не занадто раритетне? От ми й прийшли. Зайдете?
— Так, дякую. Давно я не заходив до вашої антикварної крамниці.
То було розкішне, хоч і дивно мебльоване помешкання, де кожен глечик, книжкова шафа, стіл, кожен килимок, кухлик та прикраса не творили єдиного образу, а наче існували нарізно — кожна річ самобутня та по-своєму унікальна.
— Є щось новеньке? — за якийсь час озвався Вільєр.
— Та ні, наче нема. Ви вже бачили ці дивовижні глечики, правда ж? Останні кілька тижнів мені не траплялося жодних цікавинок.
Остін оглядав кімнату, переводячи погляд з одного серванта на інший, з однієї полички на іншу в пошуках чогось незвичайного. Врешті його очі зупинилися на старій скрині з вигадливою химерною різьбою, що стояла в темному кутку кімнати.
— О, — сказав він, — ледь не забув, що хотів вам дещо показати. — Остін відімкнув скриню, витягнув звідти товстенну книгу ін-кварто, поклав її на столі й знову взяв до рук сигару. — Ви знаєте художника на ім'я Артур Мейрік, Вільєре?
— Трішки. Я бачив його декілька разів у будинку свого приятеля. Куди він дівся? Його ім'я останнім часом ніде не згадується.
— Він помер.
— Не може бути! Він же був іще молодим, хіба ні?
— Так. Усього лише тридцять.
— А від чого він помер?
— Не знаю. Мейрік був моїм близьким другом і чудовою людиною. Він любив отак прийти до мене й годинами розмовляти, а ще він був одним із найкращих співрозмовників, і це щира правда. Він міг говорити навіть про картини, на що не здатна більшість художників. Близько півтора року тому він, виснажений роботою, почасти завдяки моєму наполяганню, вирушив у таку собі подорож навмання — без чіткої цілі чи пункту призначення. Здається, його першою зупинкою був Нью-Йорк, хоча я так і не дочекався від нього жодної звістки. Три місяці тому я отримав цю книгу з доволі офіційним листом від англійського доктора, що практикує в Буенос-Айресі, в якому йшлося про те, що він лікував нині покійного містера Мейріка під час його хвороби, і на серйозне прохання небіжчика мав надіслали мені запечатаний пакунок з книгою після його смерті. Ось і все.
— Ви не попросили його надати більше інформації?
— Я думав про це. Гадаєте, варто написати цьому докторові?
— Безумовно. А що то за книга?
— Вона була запечатана, коли я її отримав. Тому не думаю, що доктор її бачив.
— Це щось дуже рідкісне? Може, Мейрік був колекціонером?
— Ні, навряд чи. А тепер скажіть мені, що ви думаєте про ці айнські глечики?
— Вони виглядають доволі своєрідно, але мені подобаються. Та хіба ви не збиралися показати мені спадщину Мейріка?
— Так-так, звісно. Справа в тому, що річ ця доволі особлива, я її ще нікому не показував, і на вашому місці я б нікому про неї не розповідав. Ось.
Вільєр узяв до рук альбом і навмання його розгорнув.
— То вона не друкована? — здивувався він.
— Ні. Це колекція чорно-білих малюнків мого бідолашного друга Мейріка.
Вільєр повернувся до першої сторінки, але вона виявилася порожньою, а на другій був лишень коротенький напис:
Silet per diem universus, пес sine horrore sécrétas est; lucet noctamis ignibus, chorus Aegipanum undique personatar: audiuntar et cantas tibiarum, et tinnitus cymbalorum per oram maritimam[14].
На третій сторінці був малюнок, побачивши який, Вільєр здригнувся і глянув на Остіна. Той неуважливо дивився у вікно. Вільєр перегортав сторінку за сторінкою, несамохіть поглинутий жахливою Вальпурґієвою ніччю зла, дивного бісівського зла, яку покійний художник зобразив у важких чорно-білих тонах. Постаті фавнів, сатирів та агіпанів витанцьовували у нього перед очима, танці у темних хащах, танці на вершинах гір, сцени на безлюдних берегах, сцени у зелених долинах, біля скель та посеред пустелі — світ, від якого людська душа зіщулювалась і з жахом здригалася. Вільєр прогорнув решту сторінок. Він уже вдосталь надивився, але коли хотів відкласти альбом, його увагу привернув останній малюнок.
— Остіне!
— Так?
— Ви знаєте, хто це?
Він показав на обличчя жінки, що самотою красувалося на білосніжному папері.
— Чи я її знаю? Ні, звісно, що ні.
— А я знаю.
14
Удень мовчить Усесвіт, роз'єднаний із відчуттям жаху;
та уночі палахкотить вогнями, й лунають всюди хори Егіпана,
й звучать пісні, цимбали й сурми чути
всюди вздовж узбереження океану.