— Чому?
— Запитуєте, чому? Тому що у мене кров захолола в жилах від виразу його обличчя. Я ніколи не міг навіть уявити, що в людських очах може чаїтися така пекельна суміш почуттів. Я мало не втратив свідомості, глянувши йому у вічі. Я зрозумів, що дивлюся в очі пропащої душі, Остіне, лишилася тільки оболонка людини, всередині якої поселилося пекло. Там незгасним вогнем палахкотіли шалена пристрасть і ненависть, і втрачені надії, і жах немов зривався криком серед ночі, хоч його вуста були міцно стулені. І непроникна темрява відчаю. Я переконаний, що він мене не помітив. Йому не було видно того, на що дивимося ми з вами, але, сподіваюся, нам ніколи не судилося побачити того, що бачив він. Я не знаю, коли він помер. Можливо, через годину чи дві, але тоді, коли я спускався по Ешлі-стріт, чоловік, який зачиняв двері, вже не належав цьому світу. Я дивився в обличчя диявола.
Коли Вільєр закінчив розповідати, у кімнаті повисла тиша. Западали сутінки, і весь шум та гамір, який ще годину тому наповнював вулицю, затих. Наприкінці розповіді Остін схилив голову, затуливши рукою очі.
— Що це все може означати? — врешті запитав він.
— Хто зна, Остіне, хто зна. Справа темна, і, гадаю, нам краще нікому про неї не розповідати, принаймні зараз. Подивимось, чи мені вдасться щось вивідати про той будинок через приватні канали інформації, і якщо я таки до чогось докопаюсь, неодмінно вам повідомлю.
VII. Несподівана зустріч у Сохо
Через три тижні Остін отримав запрошення від Вільєра завітати до нього цього або наступного вечора. Остін не став зволікати і, коли прийшов до нього, то побачив Вільєра на його улюбленому місці біля вікна, поглинутого спогляданням екіпажів, що мчали сонною вулицею. Біля нього стояв бамбуковий столик — дивовижна річ, оздоблена позолотою та вигадливими малюнками, — на якому Лежав невеликий стос паперів, акуратно складених та впорядкованих, як і все інше в кабінеті містера Кларка.
— То що, Вільєре, знайшли щось за останні три тижні?
— Думаю, що так. У мене тут є кілька цікавих записок, а ще одна заява, на яку я хотів би звернути вашу увагу.
— Ці документи мають стосунок до місіс Бомонт? То справді був Крешоу — чоловік, якого ви бачили тієї ночі на порозі будинку на Ешлі-стріт?
— У цьому я, як і тоді, непохитно переконаний, але ні запити, ні відповіді на них не мають якогось особливого стосунку до Крешоу. Проте мої розслідування дали цікавий результат. Я дізнався, ким насправді є місіс Бомонт!
— Ким насправді вона є? Що ви маєте на увазі?
— А те, що нам з вами вона відома під іншим іменем.
— То як її звати?
— Герберт.
— Герберт! — Остін ошелешено повторив прізвище.
— Так, місіс Герберт із Пол-стріт, Хелен Воан, про колишні пригоди якої мені нічого не відомо. Недаремно вираз її обличчя видався вам знайомим. Коли прийдете додому, не забудьте поглянути на малюнок жіночого обличчя в кінці книги жахів Мейріка, і ви віднайдете джерело своїх спогадів.
— У вас є докази?
— Так, причому бездоганні. Я бачив місіс Бомонт, чи то пак — місіс Герберт.
— Де ви її бачили?
— Зовсім не там, де ви б очікували побачити леді, яка проживає на Ешлі-стріт, поблизу Пікаділлі. Я бачив, як вона заходила в будинок на одній із найубогіших і наймерзенніших вуличок Сохо. Навіть більше, я призначив там зустріч, але не їй, і вона з'явилася в точно зазначене місце і в точно зазначений час.
— Усе це, звісно, дивно, але навряд чи тут є щось неймовірне.
Не забувайте, Вільєре, що я бачив ту жінку на звичайній вечірці серед лондонського товариства, де вона говорила, сміялася й попивала каву у звичайній вітальні зі звичайними людьми. Але ви, мабуть, знаєте, що кажете.
— Так, знаю. Я не дозволяв собі піддаватися всіляким здогадам чи вигадкам і навіть уявити не міг, що, шукаючи місіс Бомонт у темних водах лондонського життя, знайду Хелен Воан, але сталося саме так.
— Вас, мабуть, носило бозна-де, Вільєре.
— Так, в яких тільки дивних місцинах мені довелося побувати! Звісно, то була б марна справа йти на Ешлі-стріт і просити місіс Бомонт коротко розповісти про своє колишнє життя. Ні. Припускаючи, що там не все так чисто (а як же інакше?), очевидним було те, що на якомусь етапі вона оберталася в колах не настільки вишуканих, як тепер. Якщо ви бачите грязюку на поверхні струмка, можете бути певні, колись вона була на його дні. Я опускався на самісіньке дно. Мені завжди подобалося, з цікавості, пірнати у глибини Квір-стріт[18], і мені дуже стали в пригоді знання про неї та її мешканців. Мабуть, зайве казати, що мої друзі ніколи не чули ні про яку Бомонт, і оскільки я також ніколи не бачив тієї леді і міг її описати, то мусив піти кружним шляхом. Люди нетрищ мене знають. Деяким з них я інколи допомагав, у них не було жодних підстав підозрювати мене у зв'язках зі Скотленд-Ярдом, тож їм нескладно було поділитися тим, що вони самі знали. Мені довелося закинути чимало вудок, перш ніж я отримав те, що хотів, і коли нарешті витягнув рибину на берег, то й не здогадувався, що це саме та риба, яка мені потрібна. Я вислуховував усілякі історії, маючи непереборну слабкість до речей такого штабу, і в результаті почув одну дуже цікаву, хоча спершу мені здалося, що вона не має стосунку до моїх пошуків. Ось що це за історія. Десь п'ять чи шість років тому в районі, про який іде мова, раптом з'явилася жінка на прізвище Реймонд. За описом, вона була доволі юна, ймовірно, років сімнадцяти чи вісімнадцяти, дуже гарненька, з виду — начебто із села. Я б помилився, якби сказав, що вона знайшла своє місце, оселившись саме в цьому кварталі, чи запізнавшись саме з цими людьми, адже з того, що мені розповідали, я зрозумів, що вона не була достойна навіть найогидніших куточків Лондона. Як ви могли б здогадатися, чоловік, від якого я почув ту історію, сам не великий святенник, але ним усім аж тіпало, коли він розповідав про всі ті мерзенні речі, в яких її звинувачували. Поживши там рік чи трохи довше, вона зникла настільки ж раптово, як і з'явилася, і відтоді її ніхто не бачив аж до того випадку на Пол-стріт. Спочатку вона лиш зрідка прилітала до свого насидженого гнізда, тоді все частіше й частіше, поки врешті-решт не оселилася там, як і раніше, на шість чи вісім місяців. Зайве вдаватися в деталі життя, яке вела та жінка. Якщо ви все ж таки хочете подробиць, можете зазирнути в альбом Мейріка. Ці малюнки не були виплодом його уяви. Вона знову зникла, і мешканці тої місцини більше її не бачили, аж доки кілька місяців тому та виринула в черговий раз. Мій інформатор сказав мені, що вона винаймала помешкання в будинку, на який він вказав, куди вона мала звичку навідуватися двічі чи тричі на тиждень, і завжди о десятій годині ранку. Минулого тижня я очікував, що вона якогось дня завітає до свого помешкання, тож за чверть десята я вже стояв на сторожі у товаристві свого провідника. Коли година настала, леді пунктуально з'явилася перед будинком. Ми з приятелем стояли в проході під аркою, трохи поодаль від вулиці, але вона нас побачила і так подивилася на мене, що я ще довго не забуду того погляду. Його для мене було більш ніж достатньо. Тепер я знав напевне, що міс Реймонд — то і є місіс Герберт. А що стосується місіс Бомонт, вона зовсім вилетіла у мене з голови. Жінка зайшла до будинку, і я продовжив пильнувати за ним, а коли близько четвертої по обіді вона вийшла з будинку, я подався слідом за нею. Довго ж я її переслідував — мусив триматися якомога далі, щоб не потрапити їй на очі, й водночас не випускати з поля зору. Вона повела мене вниз по Стренду, затим до Вестмінстера, а тоді вгору по Сент-Джеймс-стріт і вздовж Пікаділлі. Я був дуже здивований, коли вона завернула на Ешлі-стріт. Мені сяйнула думка, що місіс Герберт і є місіс Бомонт, але вона видалася мені надто неймовірною, щоб бути правдою. Я чекав на розі, не зводячи з жінки очей, і особливо уважно спостерігав за тим, біля якого будинку вона зупиниться. То був той самий будинок з веселими шторами, будинок з квітами, будинок, з якого вийшов Крешоу тієї ночі, коли він повісився у себе в саду. Розгадавши загадку, я вже зібрався було йти, коли помітив порожній екіпаж, що під'їхав до будинку. Я подумав, що місіс Герберт вирішила прокататися, і був правий. Сівши в інший екіпаж, я поїхав услід за нею в парк. Там я випадково зустрів свого знайомого, і ми стали балакати трохи поодаль від дороги, до якої я був повернутий спиною. Ми не простояли там і десяти хвилин, коли, вітаючи когось, мій приятель зняв капелюха, я озирнувся й побачив леді, за якою стежив увесь день. «Хто це?» — запитав я, на що він відповів: «Місіс Бомонт. Живе на Ешлі-стріт». Звісно, після цього у мене не залишилося жодних сумнівів. Не знаю, чи вона мене бачила, хоча навряд чи. Я одразу ж пішов до себе додому і, трохи поміркувавши, вирішив, що мені таки є з чим завітати до Кларка.
18
Суто британський перифраз, що позначає злиденне життя. Відповідно, мешканці Квір-стріт-бідаки.