— А він не сказав, що звело Мейріка в могилу в розквіті літ? Не гарячка ж, правда?
— Ні, його занапастила не гарячка. За словами доктора, його організм дав повний збій, можливо, в результаті сильного шоку. Та він стверджує, що пацієнт нічого не розповідав йому про це, і тому він не міг взятися як слід за його лікування.
— Щось іще?
— Так. Доктор Гардінґ закінчив свого листа словами: «Гадаю, це все, що я можу розповісти вам про вашого бідолашного друга. Він недовго перебував у Буенос-Айресі і мало кого там знав, за винятком однієї жінки, наділеної не найкращими якостями, яка відтоді покинула країну — така собі місіс Воан».
VIII. Фрагменти
[Серед документів знаного лікаря, доктора Роберта Матесона, з Ешлі-стріт, що недалеко від Пікаділлі, який раптово помер від апоплексичного удару на початку 1892 року, було знайдено аркуш паперу з короткими нотатками. Ці нотатки були написані латиною, з багатьма скороченнями, і вочевидь робилися в шаленому поспіху. З величезними труднощами вдалося практично повністю розшифрувати рукопис, але деякі слова так і не піддалися зусиллям фахівців. У правому кутку аркуша була зазначена дата: «XXV лип. 1888». Нижче наведено переклад рукопису доктора Матесона.]
«Не знаю, чи наука могла б скористатися цими коротенькими нотатками, якби вони вийшли друком, але навряд чи. Я ж, безумовно, ніколи не візьму на себе відповідальності за публікацію чи оприлюднення бодай одного написаного тут слова — не лише тому, що я дав клятву тим двом людям, що звірилися мені, а також тому, що подробиці цієї справи надто мерзенні. Мабуть, ретельно все обміркувавши і зваживши всі позитивні й негативні наслідки, одного дня я знищу цей папірець або, принаймні, запечатаю і передам своєму приятелю Д., покладаючись на його право вирішувати, користуватися цим рукописом чи спалити його.
Як і годиться в таких випадках, я зробив усе можливе, щоб пересвідчитися в тому, що мої переживання небезпідставні. Приголомшений, я заледве міг думати, та вже через хвилину переконався, що мій пульс рівний, а я при цілковитій свідомості і мої відчуття мене не підводять. Тоді я спокійно перевів погляд на те, що було переді мною.
Хоча страх і відчуття відрази знову підступили до горла, і мене душив гнильний сморід, я все ж залишався непохитним. Тоді, благословенний чи проклятий — до кінця не впевнений, — я побачив me, що лежало на ліжку, в мене на очах перетворюючись на чорну пляму, схожу на чорнильну ляпку. Шкіра та плоть, м'язи та кістки — міцне людське тіло, яке я вважав незмінним, як адамант, почало плавитися й розчинятися.
Я, звісно, знаю, що під дією зовнішніх чинників тіло може ділитися на окремі частини, та я відмовлявся вірити в те, що бачив. Там була присутня якась внутрішня сила, про яку я нічого не відав і яка спричинила руйнування та перетворення.
А ще я на власні очі побачив, як було створено людину. Я бачив, як оте щось набувало то чоловічих, то жіночих форм, як воно розділялося, а тоді знову з'єднувалося. Тоді я побачив, як тіло прибрало подоби звіра, як той звір перетворювався на людину, побачив, як те, що було на вершині, опустилося до найглибших глибин, на самісіньке дно безодні всього сущого. Основа життя, що творить живу істоту, нікуди не зникала, змінилася лише її зовнішня оболонка.
Світло в кімнаті обернулося чорнотою. Але то була не нічна темрява, коли видно тільки тьмяні обриси предметів, адже я бачив усе чітко, не напружуючи зору. Ні, то була немовби протилежність світла. Довколишні предмети постали перед моїм поглядом без посередництва, якщо так можна сказати, матерії, що формувала їх; це було так, ніби я дивився на призму, в якій світло не розкладається на кольори.
Я дивився на ті перетворення доти, доки на ліжку залишилася лише якась желеподібна речовина. Тоді знову піднялася драбина... [тут почерк нерозбірливий] і в якусь мить я побачив нечіткі обриси Фігури, що постала переді мною, але я її не описуватиму. Символ цієї фігури можна розгледіти в давніх скульптурах і на картинах, що збереглися під потоком лави, але вона надто огидна, щоб говорити про неї... і щойно та жахлива й неймовірна фігура, не то людина, не то звір, набула людської подоби, тоді нарешті настала смерть.
Я, той, хто бачив усе це на власні очі, не без великого страху та глибокої огиди, ставлю тут своє ім'я, відтак заявляю, що все, написане тут, — правда.
...Така ось, Реймонде, історія про те, що я знаю, і те, що я бачив. Моя ноша була надто важкою, щоб нести її самому, і все ж я нікому, крім вас, не міг про все розповісти. Вільєр, який був тоді зі мною, нічого не знає про ту жахливу таємницю лісу, так само він не знає, що те, що ми бачили мертвим, лежало колись, розпростершись на духмяному трав'яному килимі посеред літніх квітів, у їхній легкій напівтіні, і, тримаючи руку Рейчел, скликало своїх спільників, не знає і про той жах, про який у нас можуть бути лишень домисли, імені якого ми не можемо вимовити, а лише назвати символ його, що набув плотської подоби на землі, по якій ми ходимо. Я не розказав Вільєру ані про це, ані про ту схожість, яка вразила мене в самісіньке серце, коли я побачив портрет, який врешті переповнив мою чашу страхіть. Не смію навіть припустити, що це все може означати. Те, що згинуло на моїх очах, не могло бути Мері, але в передсмертній агонії саме її очі дивилися на мене. Не знаю, чи є хтось, хто зможе приєднати останню ланку до цього ланцюга жахливої містерії, та якщо знайдеться така людина, то нею будете саме ви, Раймонде. І якщо вам відома розгадка таємниці, за вами залишається право розповісти її або ж тримати при собі.
Я пишу вам цього листа, щойно повернувшись до міста. Останні кілька днів я провів у селі. Можливо, ви здогадуєтесь, в якій саме частині країни. Поки весь Лондон знемагав від жаху й подиву — «місіс Бомонт», як я вам уже казав, була добре відома в товаристві, — я написав своєму другові доктору Філіпсу, виклавши йому все у загальних рисах чи, радше, натякнувши на те, що трапилося, з проханням повідомити мені назву села, де відбулися ті події, про які він мені розповідав. Він без особливих вагань назвав мені те село, оскільки батьки Рейчел на той час уже померли, а решта рідні пів року тому переїхала до родича у штат Вашингтон. Він сказав, що не може бути жодних сумнівів у тому, що її батьки померли від горя та страху, спричиненого жахливою смерть їхньої доньки і всім тим, що їй передувало. Увечері того дня, коли я отримав листа від Філіпса, я був у Кермені і, стоячи під руїнами римських мурів, білих від зим, що лютували там тисячі років, я поглянув на луг, де колись стояв давній храм Бога Глибин, і побачив там будинок, що виблискував у сонячному промінні. То був дім, у якому колись жила Хелен. Я на кілька днів залишився в Кермені. Як виявилось, мешканці того села мало що знають про ті події і ще менше про щось здогадуються. Ті, з ким я про це розмовляв, дуже дивувалися, що якогось антиквара (так я їм відрекомендувався) цікавить давня сільська трагедія, стосовно якої вони мають дуже просту версію. Як ви вже, певно, здогадалися, я не розказав їм нічого з того, що знав сам. Більшість часу я провів у величезному лісі, що підноситься над селом, здіймаючись по схилу гори і спускаючись до річечки в долині. Ще одна довга чарівна долина, Раймонде, достоту така, на яку ми дивилися одного літнього вечора, коли в нетерпінні походжали перед вашим будинком. Багато годин я блукав у хащах лісу, звертаючи праворуч, то ліворуч, продираючись крізь чагарі підліску, тінисті й прохолодні навіть у полуденну спеку, відпочиваючи під могутніми дубами. Я лежав на низькорослій траві галявин, до мене на крилах вітру долинав ледь вловимий аромат диких руж упереміш із важкими пахощами бузини, що нагадували мені запах кімнати з покійником — випари ладану і тліну. Я стояв на узліссі, споглядаючи пишну процесію наперстянок, що височіли поміж папороті та виблискували на сонці рудим, вдивляючись у таємничі хащі щільного дрібнолісся позаду них, де зі скель б'ють джерела, напоюючи водою рослини, неприємно вологі й зловісні. Проте однієї частини лісу я уникав, і лише вчора піднявся на вершину пагорба і ступив на прадавню римську дорогу, що звивається його вершиною. Тут вони гуляли, Хелен та Рейчел, по цій тихій дорозі, зарослій зеленою травою, обабіч якої тягнулися високі насипи червонозему та ріс живопліт з блискучого бука. Звідти я пішов по їхніх слідах, час від часу вдивляючись у просвіти між гіллям, де з одного боку я побачив широчінь лісу, що простирався ген направо й наліво і тонув у розлогій рівнині, а далі — жовте море і земля за морем. З другого боку стелилася долина, виднілися річка та пагорби, що виростали за іншими пагорбами, мов хвилі, які накочуються одна на одну, гаї, луги, поля, і білі хатини, що ясніли на сонці, і ланцюг величних гір з блакитними вершинами далеко на півночі. Врешті-решт я дійшов до того місця. Стежка йшла вгору пологим пагорбом, перетворюючись на відкриту галявину, оточену стіною густих чагарів, а потім, знову звузившись, губилася вдалечині у тьмяній блакитній імлі літньої спеки. І хто б міг подумати, що Рейчел ступила на ту затишну літню галявину звичайною дівчинкою, а покинула її... Чи хто має відповідь на це запитання? Надовго я там не затримався.