У невеличкому містечку неподалік від Кермена є музей, де в основному представлені всілякі предмети часів Римської імперії, які в різні періоди були знайдені в поближніх місцях. Наступного дня після мого приїзду до Кермена я, завітавши до того містечка, скористався можливістю зайти до музею. Там я побачив безліч скульптурних фігурок, висічених з каменю гробів, перснів, монет і фрагментів мозаїчної підлоги, а насамкінець мені показали невеличку колону, квадратну в перетині, яку нещодавно знайшли в лісі. Коли я поцікавився, де саме її знайшли, то виявилося, що колону викопали на тій самій галявині, де розширюється римська дорога. На одному боці колони виднівся напис, який я переписав. Деякі літери виявилися стертими, але навряд чи можуть виникнути сумніви щодо правильності того, як я їх відновив. Ось що там було написано:
DEVOMNODENTi
FLAvIVSSENILISPOSSvit
PROPTERNVPtias
QuaSVIDITSVBVMra
«На честь Великого бога Нодена (бога Великих Глибин чи Безодні) Флавіус Сеніліс звів цю колону з нагоди весілля, яке він бачив у вечірньому півмороці».
Доглядач музею сказав мені, що місцеві антиквари були неабияк спантеличені не скільки написом чи труднощами, з якими вони зіткнулися під час перекладу (яких абсолютно не було), скільки тією церемонією чи то обрядом, про який ідеться в написі.
...А тепер, любий мій Кларку, стосовно того, що ви розповіли мені про Хелен Воан, яка, за вашими словами, померла у вас на очах за неймовірно страшних обставин, які проста людина не в змозі осягнути. Мене зацікавила ваша розповідь, але більшість з того, що ви мені розказали... хоча, ні, все з того, і навіть понад те, мені вже було відомо. І я можу пояснити дивну схожість, яку ви помітили між портретом та реальним обличчям. Ви бачили матір Хелен. Ви, мабуть, пам'ятаєте той тихий літній вечір багато років тому, коли я розповідав вам про світ за межами тіней і про бога Пана. Ви пам'ятаєте Мері. Хелен Воан була її донькою, що з'явилася на світ через дев'ять місяців після тієї ночі.
До Мері розум так і не повернувся. Всю вагітність вона пролежала в ліжку, а через кілька днів після народження дитини Мері померла. Мені здається, що наприкінці вона мене впізнала. Я стояв біля її ліжка, і в її очах на якусь мить з'явився колишній погляд, а тоді вона затремтіла і, важко застогнавши, померла. Тієї ночі ви стали свідком мого страшного вчинку. Я розчахнув двері в дім життя, не маючи ані найменшого поняття, що могло туди проникнути чи вийти звідти. Пригадую, як ви сказали тоді, доволі різко, але певною мірою справедливо, що я знищив людський розум, здійснивши дурнуватий експеримент на основі абсурдної теорії. Ви мали цілковите право звинувачувати мене, та моя теорія виявилася не такою вже й безглуздою. Те, що мала побачити Мері, вона таки побачила, та я не врахував того, що жодна людська істота не може безкарно сприйняти таке видовище. І я не взяв до уваги, що коли в дім життя навстіж розчиняються двері, туди може ввійти те, для чого в нас немає імені, і людська плоть може стати покровом жаху, який навіть неможливо описати. Я грався із силою, яку мені годі було збагнути, і ви самі бачили, чим усе закінчилося. Хелен Воан правильно вчинила, накинувши собі на шию зашморг і померши, хоча то була жахлива смерть. Почорніле обличчя, огидна субстанція на ліжку, що на ваших очах плавилась і перетворювалася з жінки на чоловіка, з чоловіка на чудовисько, а з чудовиська на щось іще страхітливіше — увесь той жах, свідком якого ви стали, мене не надто дивує. Те, що доктор, за яким ви послали, бачив і від чого здригався, я помітив дуже давно. Я знав, що зробив, уже тієї миті, коли дитина з'явилася на світ, а коли їй заледве виповнилося п'ять років, я не раз і не двічі бачив її з другом, ви можете здогадатися, яким саме. Для мене він став незмінним втіленням жаху, і через кілька років, коли я відчув, що мені вже несила це терпіти, я відіслав Хелен подалі. Тепер ви знаєте, що налякало того хлопчика в лісі. Решту цієї дивної історії та все інше, що ви мені розповіли зі слів свого приятеля, я дізнавався по крихтах, мало не до останнього розділу. І тепер Хелен возз'єдналася із собі подібними...
Сокровенне світло
I
Одного осіннього вечора, коли за серпанком блакитного туману сховався увесь ґандж Лондона, а дальні вулички та алеї здавалися блискучими й ошатними, містер Чарльз Селісбері неспішно спускався по Руперт-стріт, неквапною ходою наближаючись до свого улюбленого ресторану. Він ішов з похиленою головою, вивчаючи бруківку вулиць, і, вже майже діставшись вузьких дверей, наткнувся на чоловіка, що саме підходив з далішнього кінця вулиці.
— Пробачте, я не помітив вас. Невже це ви, Дайсоне?
— Ага. Як поживаєте, Селісбері?
— Помаленьку. Але де вас носило, Дайсоне? Здається, я не бачив вас цілих п'ять років.
— Ні, ви помиляєтеся. Пам'ятаєте мої скрутні часи, коли ви завітали до мене на Шарлот-стріт?
— Ще б пак! Пригадую, як ви казали тоді, що заборгували за п'ять тижнів оренди і що вам довелося продати свого годинника за дуже символічну ціну.
— Любий Селісбері, у вас чудова пам'ять. Мені тоді направду сутужно велося, та, що цікаво, невдовзі після нашої.з вами зустрічі справи лише погіршилися. Як описав моє фінансове становище один мій приятель — «голий, як липка». Я не любитель таких виразів, але саме так усе й було. Гадаю, нам ліпше зайти досередини. Іншим людям, мабуть, також кортить попоїсти — звичайна людська слабкість, Селісбері.
— Звісно, ходімо. Дорогою сюди я якраз думав про те, чи вільний столик в кутку. Той, де крісла з оксамитовою оббивкою.
— Я знаю, про який ви столик кажете. Він не зайнятий. Отож, моє скрутне становище лише погіршилося.
— І що ж ви зробили? — запитав Селісбері і, знявши капелюха, вмостився за столиком у кутку, кинувши на меню повний приємного очікування погляд.
— Що я зробив? Сів і почав думати. У мене була добра класична освіта і цілковита відраза до будь-якого роду праці; і з цим я постав перед світом. Знаєте, я чув, що є люди, яким оливки здаються огидними на смак! Бідолашні! Я часто міркував над тим, що під червоне вино, та ще й з оливками, я міг би написати геніальні вірші. Може, замовимо к'янті? Хай це і не найкраще вино, але його подають в чарівній оплетеній пляшці.
— Воно тут якраз непогане. Можемо замовити навіть велику пляшку.
— Чудово. Задумавшись над своїм скрутним становищем, я твердо вирішив узятися за перо.
— Справді? Доволі неочікувано. Виглядає, однак, що вам непогано ведеться.
— Однак! Яка насмішка над шляхетною справою. Боюся, Селібсері, у вас немає тої поваги до митців, на яку вони заслуговують. Уявіть собі: я сиджу за своїм письмовим столом, з пером, чорнилом і чистим білим аркушем, ви навіть зможете це побачити, якщо зайдете до мене, і якщо за кілька годин навідаєтеся знову, то (швидше за все) перед вами постане творіння!