— Воно-то так. Але я думав, що на літературі не сильно розживешся.
— Ви не праві. Її плоди — неймовірні. Між іншим, невдовзі після нашої з вами зустрічі я успадкував невелику суму. Помер мій дядько, що виявився несподівано щедрим.
— Зрозуміло. Що ж, дуже доречно.
— Звісно, це був дуже приємний дарунок. І я завжди розцінював його як внесок у свої дослідження. Я казав вам, що я — письменник, та було б, мабуть, доречніше назвати себе науковцем.
— Боже милостивий, Дайсоне, а ви й направду дуже змінилися за останні кілька років. Я завжди вважав вас неробою, що без діла тиняється містом — тим, кого із травня по липень можна чи не щодня побачити на північному боці Пікаділлі.
— Саме так. Але навіть тоді я, хоч і несвідомо, формувався як особистість. Знаєте, мій бідний батько не мав чим оплатити моє навчання в університеті, і я завжди — через власне невігластво — скаржився на те, що не здобув освіти. Але я був молодим телепнем, Селісбері. Моїм університетом стала Пікаділлі. Саме там мене захопила велика наука, що й досі не відпускає.
— Про яку науку ви кажете?
— Науку великого міста, фізіологію Лондона. Це — буквально й метафізично — найвеличніший предмет, який може полонити людський розум. Яке ж смачне це рагу із фазана! Мене й сьогодні все ще приголомшує думка про те, яким величезним і складним є Лондон. Якщо наполегливо вчитися — людина зможе осягнути Париж, та Лондон завжди залишатиметься загадкою. У Парижі можна сказати: «Ось тут живуть актриси, тут — представники богеми, а тут — нездари», але в Лондоні все геть інакше. Ви не помилитеся, сказавши, що на такій-то вулиці мешкають прачки, але там само, в будинку на другому поверсі, хтось вивчає походження арамейської мови, а на горищі будинку навпроти доживає свої останні дні всіма забутий митець.
— Бачу, Дайсоне, ви нітрохи не змінилися, — мовив Селісбері, маленькими ковтками попиваючи свій к'янті. — Думаю, ваша надто бурхлива уява вводить вас в оману. Містерія Лондона існує лише у ваших фантазіях. Як на мене — це нічим не примітне нудне місто. Нам нечасто доводиться чути про насправді вишукані злочини в Лондоні, коли в Парижі ними аж кишить.
— Налийте мені ще трохи вина. Дякую. Ви помиляєтеся, любий друже, ох, як помиляєтеся! Коли мова зайшла про злодіяння — Лондону є чим пишатися. Просто Агамемнонів[19] у нас достатньо, бракує Гомерів — carent quiavate sacro[20].
— Я пам'ятаю ці рядки, однак не зовсім розумію, до чого ви хилите.
— Що ж, простішими словами, в Лондоні немає добрих письменників, які б спеціалізувалися на таких, оповідях. Наші журналісти — тупі; хай би якою була історія, вони зіпсують її своїми розповідями. Їхнє уявлення про жах і про те, що його викликає, дуже спрощене. Ніщо так не цікавить тих перодряпів, як кров, густа червона кров, і вони тільки те й роблять, що згущують фарби, вважаючи свої статті сильними та переконливими. Це просто жалюгідно. Окрім того, на жаль, саме банальні жорстокі вбивства завжди привертають найпильнішу їхню увагу і найчастіше з'являються на шпальтах газет. От, наприклад, б'юся об заклад, що ви ніколи не чули про випадок у Гарлесдені.
— Ні, начебто нічого такого не пригадую.
— Отож-бо. А тим часом це дуже цікава історія. Я розкажу її вам за кавою. Гарлесден, як вам відомо, вірніше — невідомо, доволі-таки віддалений квартал Лондона. Це щось геть відмінне від якоїсь славної, вкритої нашаруванням старовини околиці, як Норвуд чи Гемпстед, що абсолютно не схожі між собою. У Гемпстеді величний будинок у китайському стилі з прилеглими до нього трьома акрами землі сусідить з дерев'яними будиночками, в яких мешкають художники, тимчасом як у Норвуді живуть заможні родини середнього класу, що купили там маєток, «тому що він неподалік від Палацу», хоча вже через півроку їх вернуло від самої лише згадки про Палац. Однак у Гарлесдена немає свого обличчя. Він ще надто юний для цього. Ряди червоних і ряди білих будинків з яскраво-зеленими жалюзі на вікнах, пофарбованими дверима і маленькими задніми подвір'ями, які вони називають садками, кілька убогих крамничок, але щойно ви подумаєте, що зрозуміли, як виглядає це місце, як його образ одразу тане.
— Як це, в біса, можливо? Хіба будинки можуть валитися прямо на очах?
— Ні, не зовсім так. Але Гарлесден як єдине ціле щезає. Вулиця перетворюється на тиху стежину, будинки обертаються берестами, а подвір'я-садки стають зеленими лугами. Ви одразу ж потрапляєте з міста в село. Там немає поступового переходу, як у невеличких провінційних містечках, коли розлогих газонів та фруктових садів поступово стає більше, а будинків — менше. Там в одну мить все просто обривається. Гадаю, що люди, які там живуть, працюють переважно в лондонському Сіті. Якось раз чи двічі я бачив переповнений автобус, що їхав у тому напрямку, але гіршої самоти, як там серед дня, немає навіть в опівнічній пустелі. Це наче місто мертвих. Простуючи яскраво освітленими безлюдними вулицями, важко усвідомити, що вони також є частиною Лондона. Рік чи два тому там жив один лікар. Він повісив на дверях мідну табличку і встановив червоний ліхтар у самому кінці одної з тих освітлених вулиць, а з тильної частини його будинку далеко на північ простягалися поля. Не знаю, чому він поселився в такому закутні, можливо, доктор Блек, так його звали, був далекоглядним і орієнтувався на майбутнє. Як потім виявилося, рідня його не бачила вже багато років, і ніхто не знав навіть, що він вивчився на лікаря, а де він жив — і поготів. Однак поселився він у Гарлесдені не один, а разом зі своєю надзвичайно вродливою дружиною і займався там лікарською практикою. Люди бачили, як вони, невдовзі після переїзду в Гарлесден, виходили літніми вечорами на прогулянку і, на перший погляд, здавалися дуже люблячою парою. Прогулянки тривали цілу осінь, а тоді раптом припинилися. Втім, це й не дивно, адже дні стали коротшими, холоднішими, та й поля поблизу Гарлесдена втратили свою вабливість. Цілу зиму ніхто не бачив місіс Блек, і на запитання своїх пацієнтів доктор завжди відповідав, що вона «трохи хворіє, але навесні їй, безумовно, стане краще». І ось настала весна, а за нею — літо, а місіс Блек так ніхто й не бачив. Врешті поміж людей почали ширитися всілякі чутки, і багато дивних речей було сказано за ранньою вечерею — єдиною розвагою в цих околицях. Усе частіше доктор Блек почав ловити на собі косі погляди, а його лікарська практика стала занепадати просто на очах. Одне слово, сусіди перешіптувалися між собою, подейкуючи, що місіс Блек мертва і що це справа рук доктора. Але це було не так. Місіс Блек побачили у червні, і вона була жива-здорова. Була неділя, одна з тих чудових днин, що геть не властиві англійському клімату, і пів Лондона висипало в поля на всі сторони світу, щоб удихнути пахощі білого травневого цвіту і перевірити, чи не перецвіли ще дикі ружі на живоплотах. Я й сам рано вибрався на прогулянку, довго вештався і вже вирішив повертатися, коли дорогою додому зрозумів, що забрів у той самий Гарлесден, про який ми говорили. Точніше, я випив кухоль пива у «Дженерал Гордон» — найкращому закладі в околиці — і, безцільно блукаючи неподалік, угледів у живоплоті шпарину, що так і вабила до себе, тож я не втримався і вирішив розвідати, що за луги простираються за ним.
Як же приємно після прогулянки дорогами, всіяними пекельно дрібного жорствою, босоніж ступати по траві! Мені закортіло сісти на березі й закурити. Шукаючи в кишені кисет з тютюном, я мимохіть глянув на будинки і, затримавши на них погляд, відчув, як у мене перехопило подих і заклацали зуби, а паличка, яку я міцно стискав у руці, тріснула надвоє. У мене було відчуття, ніби по моєму хребту пройшов електричний струм, і якусь мить, що здавалася вічністю, я намагався зрозуміти, що, в біса, коїться і що змусило моє серце трепетати і викручувало кістки. Звівши погляд, я глянув на останній будинок у ряду, що розтягнувся переді мною, і на частку секунди вгледів у горішньому вікні обличчя. Обличчя жінки, але не людське. Якось ми з вами, Селісбері, сиділи в церкві, як справжні порядні англійці, й слухали проповідь, в якій ішлося про невтоленну жагу і про невгасний вогонь, але мало хто з нас розуміє значення тих слів. Сподіваюся, ви ніколи їх не зрозумієте, бо, вгледівши у вікні те лице, коли наді мною було блакитне небо, а теплий вітер обвівав мене своїм подихом, я зрозумів, що зазирнув у інший світ — через вікно звичайного будинку я побачив, як переді мною відкрилося пекло. Трохи оговтавшись від цього шоку, я подумав було, що на якусь мить знепритомнів. По моєму обличчю стікали краплі холодного поту, і я, задихаючись, хапав ротом повітря, мов потопельник. Звівшись нарешті на ноги, я пішов до того будинку, де на прибитій на парадних дверях поштовій скриньці побачив ім'я — «Доктор Блек». З примхи долі чи за щасливим випадком, коли я проходив повз, двері відчинилися і сходами спустився чоловік. У мене не було сумнівів, що то був доктор власного персоною. Його зовнішність була типовою для Лондона: довготелесий, худий, з блідим обличчям і тьмяними чорними вусами. Проходячи повз, він глянув на мене, і хоча це був звичайний погляд, яким зазвичай обмінюються під час випадкової зустрічі, десь глибоко в душі я був відчув, що ця людина небезпечна. Як ви зрозуміли, додому я повертався добряче спантеличений і не менш нажаханий побаченим. Тому згодом я ще раз навідався до «Дженерал Гордон», де вдосталь наслухався всіляких чуток про Блеків. Я нікому не казав, що бачив у вікні обличчя жінки, але чув, що багато хто захоплювався її чудовим золотавим волоссям. Навколо того лиця, що викликало в мене такий невимовний жах, колихалась імла золотистого волосся, наче сяючий ореол навколо обличчя сатира. Усе це неабияк мене тривожило, і, діставшись дому, я з усіх сил намагався переконати себе в тому, що побачене мною — це просто ілюзія, але марно. Я чітко знав, що насправді бачив те, що намагався вам описати, і був переконаний, що там, у вікні, промайнула місіс Блек. Той будинок обріс чутками про насильницьку смерть, що, я знав, було неправдою, а сам я був переконаний у тому, що в будинку з яскраво-рудої цегли на розі Девон-роуд оселилося страшенне зло: але як побудувати логічну теорію з цих двох складових? Словом, я опинився у світі якоїсь містерії. Я ламав над цим голову і кожну вільну хвилину намагався скласти докупи розтріпані уривки своїх думок, але так і не міг зробити бодай кроку до розгадки цієї таємниці, з плином літніх днів ця справа все більше огорталася туманом, що приховував якийсь неясний жах, неначе нічне привиддя, що наснилося місяць тому. Гадаю, незабаром та справа залягла б десь на споді моєї свідомості — зовсім забути її я не зміг би, бо таке не сходить з пам'яті, — та одного ранку, читаючи газету, я звернув увагу на заголовок, що виділявся над двома дюжинами рядків, надрукованих дрібним шрифтом: «Справа Гарлесдена», і я одразу здогадався, про що там прочитаю. Місіс Блек була мертва. Блек викликав додому іншого доктора, щоб той засвідчив смерть, але щось викликало в нього підозри, внаслідок чого розпочалося слідство і був зроблений розтин тіла. І що ж було потім? А потім було те, що вразило мене найбільше. Тріумф неочікуваного. Два доктори, що проводили розтин, були змушені визнати, що не виявили жодних ознак насильницької смерті. Найдосконаліші аналізи та найновіші реактиви так і не показали слідів отрути навіть у найменших кількостях. Вони констатували, що смерть настала внаслідок якоїсь незрозумілої й водночас цікавої з наукового погляду форми захворювання мозку. Тканина головного мозку та молекули сірої речовини зазнали неймовірної кількості змін. Молодший з двох докторів, який, наскільки мені відомо, зажив репутації як фахівець із захворювань мозку, під час слідства дав свідчення, які мене глибоко вразили, хоч я тоді й не повністю осягнув їх значення. Він сказав: «На початку розтину мене дуже здивували явища цілком невідомого для мене характеру, попри мій багатий досвід у цій царині. Зараз немає потреби вдаватися в деталі цих явищ, достатньо лише зазначити, що в ході розтину я не міг повірити у те, що цей мозок взагалі належав людині». Уявіть, яке здивування в публіки викликала така заява, і коронер[21] перепитав у доктора, чи той мозок нагадував мозок тварини. «Ні, — відповів той, — я б так не сказав. Хоч на це вказували певні ознаки, але інші, й це мене здивувало найбільше, свідчили про нервову організацію, цілком відмінну від людини чи примітивних тварин». Безперечно, це була цікава заява, але суддя, звісно ж, виніс вердикт про смерть з природних причин, громадськість втратила інтерес до події, і справу закрили. Однак, прочитавши заяву доктора, я вирішив дізнатися про цю справу якомога більше і взявся до роботи, що могла стати для мене цікавим розслідуванням. У його ході переді мною поставало багато труднощів, але я домігся деяких успіхів. Хоча я сам до пуття не розумів їх причин, мій любий друже. Уявляєте, ми тут сидимо майже чотири години! На нас уже кельнери[22] скоса поглядають. Час розплачуватись і йти звідси.