Двоє чоловіків мовчки вийшли надвір, де затрималися, щоб вдихнути прохолодного повітря, споглядаючи стрімкий рух транспорту, який пролітав перед ними по Конветрі-стріт під акомпанемент дзеленчання двоколісних карет та вигуків хлопчиків-газетярів, вловлюючи за цими гучними звуками віддалений незмовкний шум Лондона.
— Хіба ж не дивна справа? — врешті мовив Дайсон. — Що ви про це думаєте?
— Любий друже, я не знаю, чим усе закінчилося, тому наразі не висловлюватиму своїх міркувань. Коли я почую продовження історії?
— Завітайте до мене якось увечері, скажімо, наступного четверга. Ось моя адреса. На добраніч. Я хочу пройтися Стрендом. — Дайсон махнув рукою екіпажу, що якраз проїжджав повз, а Селісбері звернув північніше у напрямку свого будинку.
II
Містер Селісбері, як можна було здогадатися з тих кількох реплік, які він кинув того вечора, був дуже поміркованим молодим джентльменом з гострим інтелектом, чий здоровий глузд відступав перед таємничим і невідомим, в кого парадокси викликали почуття неприйняття. Під час вечері в ресторані він майже весь час мовчав, змушений слухати історію про дивовижні, ба навіть неймовірні події, що була майстерно сплетена людиною, яку з дитинства вабили інтриги й таємниці, тому він дещо виснажений перетнув Шефтсбері-авеню і пірнув у глибини Сохо, оскільки його помешкання було розташоване у скромному районі на північ від Оксфорд-стріт. По дорозі він думав про те, яка доля чекає на Дайсона, що цілком покладається на літературу, живе завдяки щедрості свого турботливого родича й ніяк не може збагнути, що його проникливість, перемежовану з надто жвавою уявою, скоріш за все буде винагороджено хіба що кількома рекламними щитами чи жирним заголовком у газеті. Поглинутий своїми думками, Селісбері водночас захоплювався своєрідним умінням Дайсона перетворювати речі, такі як обличчя недужої жінки чи випадок із захворюванням мозку, на шаблонні елементи роману. Селісбері йшов ледь освітленими вулицями, не помічаючи ні поривчастого вітру, що різко свистів по закутках і вихором здіймав у повітря купи сміття з тротуару, ні чорних хмар, що наповзали на блідо-жовтий місяць. Навіть перші краплі дощу, які впали на обличчя, не могли відірвати його від роздумів, і лише коли на вулиці розгулялася справжня негода, він подумав, що непогано було б знайти якийсь прихисток. Гнаний вітром дощ тарабанив із силою безжальної грозової зливи, відскакуючи від бруківки і шматуючи повітря. Стрімкий потік води біг по водостічних жолобах і збирався калюжами над засміченими стоками. Кілька випадкових перехожих, що радше вешталися вулицею, ніж кудись прямували, шмигнули, мов налякані кролики, у якісь пристановища, і хай би як голосно та довго Селісбері свистів, підкликаючи екіпаж, біля нього так ніхто й не зупинився. Він озирнувся навсібіч, намагаючись визначити, як далеко йому до притулку Оксфорд-стріт, але побачив, що, легковажно гуляючи вулицями, він звернув зі свого звичного шляху й опинився у незнайомому районі, де, вочевидь, навіть не пахло забігайлівкою, де можна було б перебути негоду за скромну суму в два пенси. На вулиці стояло кілька ліхтарів, вогні яких ледь пробивалися крізь кіптяві скельця, і в цьому примарному освітленні перед Селісбері постали похмурі старі будинки. Квапливо йдучи далі, зіщулившись під сильним дощем, він побачив незліченні дзвінки на дверях та вигравіювані на латунних табличках під ними імена, майже стерті часом, де-не-де йому траплялися ошатні ґанки з різьбленими навісами, що виступали над дверима, чорніючи від бруду півстолітньої давнини. Здавалося, злива ставала все несамовитішою. Він змок до рубця, його новий капелюх був геть зіпсований, а Оксфорд-стріт і далі здавалася як ніколи недосяжною. Промоклий наскрізь чоловік відчув страшенне полегшення, коли йому трапилася темна склеписта арка, що давала надію на прихисток якщо не від вітру, то принаймні від дощу. Забившись у найсухіший куток, Селісбері роззирнувся. Він опинився в якомусь вузькому проході, що був задуманий як частина будинку, а за ним побачив доріжку між голих стін, що вела кудись у невідомість. Він постояв там деякий час, марно намагаючись бодай трохи відтиснути свій одяг і дослухаючись до стукоту коліс екіпажу, коли це його увагу привернув гучний звук, що долинав звідкілясь позаду нього і лунав усе голосніше і ближче. Незабаром він почув пронизливий голос жінки, що комусь погрожувала і так бурхливо виражала незгоду, аж її слова відлунювали від кам'яних стін, а чоловічий голос щось заперечував і бурчав у відповідь. Далеко не романтик, Селісбері отримував задоволення від вуличних сцен і був любителем п'яних сварок. Тож він налаштувався слухати й споглядати, мов завсідник справжньої опери. Але, на його розчарування, сварка швидко припинилася, і, окрім неспокійних кроків жінки та повільної хиткої ходи чоловіка, що наближалися до нього, він більше нічого не розрізняв. Тримаючись в тіні, він спостерігав за тими двома. Чоловік був добряче п'яним; він щосили намагався уникнути зіткнення зі стінами, лавіруючи поміж ними, немов кораблик, що пливе проти вітру. Жінка дивилася прямо поперед себе, і з її блискучих очей текли сльози. Раптом полум'я сварки спалахнуло знову, і жінка вивергнула на свого супутника цілий потік лайки.