— Ниций шельма, підлий, нікчемний покидьок, — продовжила вона після того, як ущухла буря прокльонів, — думаєш, я гаруватиму на тебе, доки ти будеш бігати за тією дівкою з Ґрін-стріт і пропивати кожне зароблене пенні? Але ти помиляєшся, Семе, бо більше я цього не терпітиму. Щоб тебе болячки побили, брудний злодюга, ти і твій господар дістали мене до самих печінок, можеш і далі займайся своїми справами, а я лиш сподіватимуся, що через них у тебе будуть величезні проблеми.
Сягнувши рукою собі за пазуху, жінка вийняла звідти якийсь папірець, зіжмакала його, шпурнула геть і зникла в темряві, а чоловік, хитаючись із боку на бік, повільно сунув вулицею, щось нерозбірливо й розгублено бурмочучи. Селісбері глянув услід чоловікові й побачив, як той плентається тротуаром, зупиняючись час від часу й нерішуче тупцяючи на місці, а затим уже рушаючи далі вздовж іншого азимута. На небі прояснилося, лише білі пухнасті хмарини пропливали, час від часу заступаючи місяць. Тимчасом як хмари пролітали небом, надворі то світліло, то темніло, і в один з таких моментів, коли прозорі білі промені осяяли вузький прохід, Селісбері обернувся й побачив у себе під ногами маленьку кульку зім'ятого паперу, який пожбурила жінка. Його аж розпирало від цікавості дізнатися, що там, усередині, тож він підняв кульку, засунув її до кишені й рушив далі.
III
Селісбері був людиною звички, тож коли він, промоклий до нитки, у прилиплому до тіла одязі, схожий на опудало, в просякнутому водою капелюху, дістався додому, то не міг думати ні про що, окрім власного здоров'я, про яке він повсякчас турбувався. Тож, скинувши мокрий одяг та загорнувшись у теплий халат, він взявся готувати собі мікстуру з джину і води, яку він підігрівав над спиртівкою, що скрашувала суворість життя сучасного самітника. Випивши ці ліки й викуривши люльку для заспокоєння розбурханих нервів, Селісбері з чистим сумлінням і без зайвих думок у голові пішов спати. Він не згадував ані про свою пригоду в темному проході, ані про дивні фантазії, якими Дайсон приправив його вечерю. Так усе тривало й наступного ранку, коли Селісбері вирішив ні про що не думати, поки не закінчить снідати. Прибравши посуд і запаливши люльку, він лише тоді згадав про кульку паперу і почав мацати кишені свого все ще мокрого пальта. Він не пам'ятав, у яку саме кишеню поклав кульку, а понишпоривши в одній та другій, він раптом стривожився, що може її взагалі не знайти, хоча нізащо не зміг би пояснити, чому його так хвилювало те, що, скоріш за все, було просто сміттям. Але він полегшено видихнув, коли його пальці торкнулися зім'ятого папірця, що лежав у внутрішній кишені. Він легенько витягнув його і поклав на невеличкому столику біля свого крісла з такою обережністю, ніби то була якась реліквія. Селісбері сидів із люлькою в зубах і кілька хвилин не міг відвести погляду від своєї знахідки. Дивне бажання кинути її в камін і назавжди покінчити з цим усім боролося в ньому з прагненням дізнатися про те, що містила в собі ця паперова кулька, і здогадками про те, чому розлючена жінка з такою пристрастю пожбурила її від себе. Як і можна було очікувати, останнє перемогло, та він все одно з якоюсь нехіттю взяв ту кульку, розгорнув її та поклав папірець на стіл. Перед ним лежав брудний аркуш паперу, скоріш за все вирваний з якогось дешевого зошита, де посередині було кілька рядків, виведених нерівним і геть нерозбірливим почерком. Селісбері нахилився і, глибоко вдихнувши, якусь мить напружено вдивлявся у літери, а тоді відкинувся на спинку свого крісла і, неуважливим поглядом дивлячись перед себе, вибухнув таким гучним і довгим реготом, що дитина його хазяйки, яка жила поверхом нижче, прокинулася зі сну, відгукнувшись на його веселощі переляканим плачем. Та він знову й знову заливався сміхом, а тоді взяв до рук папірець й вдруге прочитав те, що здалося йому безглуздою нісенітницею:
«К. довелося поїхати до Парижа навідати своїх друзів. Треверс Хендел С. Один раз — навколо трави, двічі — навколо дівчини-краси, тричі — навколо дерева клена».
Зім'явши папірець, достоту як та розлючена жінка, Селісбері прицілився пожбурити ним у камін. Однак раптом передумав, недбало кинув його в шухляду письмового стола і знову засміявся. Його обурила абсурдність тієї записки, і йому стало соромно за власні нетерпеливі очікування, як людині, що, читаючи в газеті гучні заголовки в розділі з оголошеннями про розшук зниклої рідні, не знаходить там нічого, крім реклами та банальностей. Він підійшов до вікна і почав роздивлятися неквапливе ранкове життя свого кварталу: покоївок, що миють сходи в неохайних ситцевих сукнях, торговця рибою та м'ясника за їхніми прилавками, крамарів, що вже стояли у дверях своїх невеличких лавок, сумно схиливши голови через брак покупців та ентузіазму. Блакитний серпанок удалині надавав панорамі нотки пишності, але загалом вигляд вулиці був доволі гнітючим і зацікавив би хіба що того, хто вивчає життя Лондона і бачить у кожній його грані щось виняткове й надзвичайне. Селісбері з огидою відвернувся від вікна і вмостився у м'якому кріслі, оббитому яскраво-зеленою тканиною і оздобленому жовтим позументом — гордістю та привабою його помешкання. У ньому він поринав у своє улюблене ранкове заняття — читав черговий роман про розваги й кохання, насправді зовсім кепський, наче написаний у співавторстві конюха і студентки коледжу. За звичних обставин Селісбері захоплено читав би до обіду, однак цього ранку він неспокійно вовтузився у кріслі, не в змозі зосередитися на книжці, яку то брав до рук, то знову відкладав убік, гніваючись на себе і проклинаючи все навколо.
Йому засіли в голові ті віршовані рядки з аркуша паперу, знайденого в арковому проході, і хай би що він робив, увесь час подумки повторював: «Один раз — навколо трави, двічі — навколо дівчини-краси, тричі — навколо дерева клена». Цей наспів став для нього просто нестерпним, мов якась безглузда пісенька з вар'єте, яку безперестанку мугикаєш, а потім ще півроку чуєш її у виконанні вуличних хлопчаків, що мають її за безпрограшний варіант заробити сяку-таку копійчину. Намагаючись утекти від свого ворога, він вийшов надвір, щоб загубитись у людському шумовинні й гуркоті екіпажів, та незабаром мимохіть звернув убік, крокуючи якоюсь безлюдною вулицею, марно ламаючи голову над значенням нісенітних слів. Яким було його полегшення, коли настав четвер і він згадав, що цього дня мав навідати Дайсона. Непереконливі фантазії самозваного письменника здавалися йому забавними порівняно з тим надокучливим віршиком, що завів його у лабіринт думок, з якого він ніяк не міг вибратися. Дайсон жив на найтихішій з тихих вулиць, що вели зі Стренду вниз до річки, і коли, піднявшись вузькими сходами, Селісбері опинився в помешканні свого приятеля, то побачив, що його дядько був насправді дуже щедрим. Підлога світилася й виблискувала всіма барвами сходу; килим, яким вона була встелена, Дайсон назвав «заходом сонця уві сні»; світло ліхтарів, що розсіювало сутінки лондонських вулиць, не проникало крізь вигадливі фіранки, що де-не-де виблискували золотими нитками. На поличках дубової шафи стояли глечики й тарілки зі старовинної французької порцеляни, а чорно-білі гравюри, яких не знайдеш на Геймаркеті чи на Бонд-стріт, виглядали дуже вишукано на тлі розкішного японського пергаменту. Селісбері сів на дерев'яній лаві біля каміна і вдихнув змішаний аромат тютюну та якихось пахощів, приголомшений усією цією розкішшю, з якою годі порівняти оббиті зеленою тканиною крісла, дешеві картини та дзеркало в позолоченій рамі його власного помешкання.