— Змушений визнати, Дайсоне, що вам таки вдалося огорнути цю історію таємничістю. Мені подобаються пояснення доктора: Блек убив свою дружину, бо сам, швидше за все, був латентним божевільним.
— Що? То ви вважаєте, що ця жінка була чимось надто невимовно жахливим, щоб залишатися у цьому світі? Ви забули слова доктора про те, що її мозок належав дияволу?
— Так-так, але він, звісно, говорив у метафоричному сенсі. Насправді все дуже просто, якщо нічого не ускладнювати.
— Що ж, може, ви й праві, хоча я в цьому зовсім не переконаний. Але годі вже, припинимо цю розмову. Ще «Бенедиктину»? Ось і чудово, а ще пропоную вам спробувати цього тютюну. Здається, ви казали, що вас щось турбує, і сталося це того дня, коли ми з вами обідали?
— Так, я стурбований, Дайсоне, не на жарт стурбований. Я... але це так банально... така дурість... мені навіть соромно про це розповідати.
— Говоріть. Байдуже, дурість це чи ні.
Зупиняючись, з якоюсь внутрішньою відразою до абсурдності тієї історії, Селісбері все ж розповів її й неохоче процитував нісенітний віршик на клапті паперу, очікуючи від Дайсона вибух реготу.
— Хіба ж не безглуздо, що я переймаюся такими дурницями? — запитав він, після того як, затинаючись, прочитав послання і віршика про «один раз, двічі й тричі».
Дайсон із серйозним виразом обличчя дослухав розповідь свого приятеля до самого кінця, а потім кілька хвилин мовчки над чимось розмірковував.
— Так, — врешті мовив він, — це справді цікавий збіг, що ви заховалися під аркою саме тоді, коли ті двоє проходили повз. Але я не вважаю, що написане на папері можна назвати маячнею. Звісно, рядки дивні, але, гадаю, для когось вони мали певне значення. Будь ласка, повторіть їх ще раз, щоб я міг записати. Може, нам вдасться підібрати якийсь ключ для розшифрування цих рядків, хоча навряд чи.
Селісбері вкотре неохоче й повільно пробурмотів ті, здавалося, безглузді слова, які він уже на дух не переносив, а Дайсон їх швиденько занотував.
— Перечитайте, будь ласка, — сказав він після того, як закінчив писати. — Можливо, тут кожне слово повинно стояти на своєму місці. Все правильно?
— Так, точна копія. Та не думаю, що це вам щось дасть. Будьте певні, ті дурнуваті закарлючки — цілковита маячня. Мені вже час, Дайсоне. Ні, не наливайте більше. Цей ваш напій доволі міцний. На добраніч.
— Гадаю, вам буде цікаво дізнатися про наслідки моєї роботи?
— Ні, зовсім не цікаво. Я більше не хочу про це чути. Якщо ви зробите відкриття, можете використовувати його на власний розсуд.
— Що ж, гаразд. На добраніч.
IV
Відтоді, як Селісбері повернувся у товариство своїх зелених крісел, спливло багато годин, а Дайсон усе так само непорушно сидів за письмовим столом — чистим втіленням японської романтики, — викурюючи одну за одною люльки та розмірковуючи над історією свого приятеля. Його вабила химерність рядків, що так сильно дратували Селісбері, й час від часу він брав до рук папірця і вчитувався у написані там слова, особливо вдумливо — у той дивний віршик. Він вирішив, що то був якийсь символ, якийсь знак, а не шифр, а жінка, що пожбурила його, скоріш за все й гадки не мала про його значення. Вона була всього лише посередником того «Сема», якого осипала прокльонами і лаяла, а він, своєю чергою, був посередником когось невідомого. Можливо того, хто у записці був позначений літерою «К», кому довелося поїхати до Франції навідати своїх друзів. Але що означає «Треверс Хендел С.»? Тут, очевидно, крився корінь загадки, але навіть тютюн штату Вірджинія не в змозі був підштовхнути до її розгадки. Справа виглядала майже безнадійною, але Дайсон вважав себе Веллінгтоном[26] таємниць і пішов спати переконаний, що рано чи пізно він вийде на правильну стежку. Наступні кілька днів він був цілком поглинутий своїми літературними потугами, які найближчі Дайсонові друзі вважали таким собі загадковим дійством, даремно вишукуючи на привокзальних ятках твір, що мав постати як результат багатьох годин, проведених за японським письмовим столом у товаристві люльки, набитої міцним тютюном, і чашки чорного чаю. Щоб не обманювати їхніх сподівань, Дайсон на чотири дні зачинився у себе в кімнаті, і яким же великим було його полегшення, коли, відклавши вбік перо, він вийшов на вулицю, щоб трохи перепочити та ковтнути свіжого повітря. Поволі почали загорятися газові ліхтарі, вулицями розлітався п'ятий випуск вечірньої газети, і Дайсон у пошуках спокою звернув із галасливої Стренд, прямуючи на північний захід. Зовсім скоро він опинився на вулицях, де відлунювали лише його кроки і, переходячи нову широку дорогу, все ще притримуючись вибраного напрямку, Дайсон незабаром зрозумів, що забрів у самі нетрища Сохо. Тут теж вирувало життя: перехожих зваблювали непристойно низькими цінами на найрізноманітніші товари; у повітрі витали аромати сирів, оливкової олії та соковитих сосисок, а в сусідній крамниці була доступна чи не вся паризька преса. Посередині проїжджої частини дороги туди-сюди неквапливо прогулювалися представники дивовижного різноманіття народів, адже екіпажі не ризикували заїздити в цей район; а з усіх вікон усіх поверхів виглядали мешканці будинків, із цікавістю споглядаючи сцени вуличного життя. Дайсон повільно йшов, проштовхуючись крізь натовп на тротуарі й дослухаючись до багатоголосся французької, німецької, італійської та англійської мов, зрідка поглядаючи на вітрини крамниць із рівними шерегами пляшок; він уже майже дійшов до кінця вулиці, коли його увагу привернула крамничка на розі, що вирізнялася з-поміж сусідніх магазинчиків і була типовою для кварталу бідняків — суто англійська крамниця. Тут продавали тютюн та солодощі, дешеві люльки з глини та дерева вишні; зошити і підставки для ручок вартістю в один пенні тіснилися, змагаючись за першість зі збірками текстів комедійних пісень, а сяк-так ілюстровані газети для дітей усім своїм виглядом показували, що вони мають цілковите право займати місце поміж серйозних вечірніх газет, сторінки яких тріпотіли біля входу. Прочитавши напис над дверима, Дайсон, що стояв біля водостічного жолоба, застиг як укопаний, не в змозі зрушити з місця, мов людина, що зробила раптове відкриття. Крамниця називалася «Треверс». Дайсон ще раз подивився на вивіску, перевів погляд на стіну, і просто над ліхтарним стовпом, що стояв на розі вулиці, він угледів виведені білою фарбою на блакитному тлі слова: «Хендел-стріт, західно-центральний поштовий район Лондона». Нижче виднівся той самий напис, тільки вже геть вицвілий. Він задоволено зітхнув і, більше не зволікаючи, сміливо зайшов до крамниці, де за прилавком сидів товстий круглолиций чолов'яга. Той підвівся, з деяким здивуванням відповівши на пильний погляд відвідувача, і мовив заяложену фразу:
— Чим можу допомогти, сер?
Дайсону подобалась уся ця ситуація і здивування на обличчі чоловіка. Він обережно поставив свою тростину біля прилавка і, нахилившись над ним, повільно й виразно проказав:
«Один раз навколо трави, двічі — навколо дівчини-краси, тричі — навколо дерева клена».
Дайсон сподівався, що ці слова справлять на чоловіка враження, і він не розчарувався. Продавець усякої всячини почав, мов та риба, викинута на берег, жадібно ковтати ротом повітря, а тоді, зіпершись на прилавок, щоб не впасти, хрипло забурмотів тремтячим голосом:
— Чи не могли б ви, сер, ще раз повторити? Я, здається, не зовсім вас зрозумів.
— Шановний сер, я не збираюся цього робити. Ви чудово почули, що саме я сказав. Бачу, у вашій крамниці є годинник — поза сумнівом, чудовий хронометр. Тому я даю вам хвилину за вашим годинником.
Чоловік збентежено й нерішуче оглянувся, і Дайсон відчув, що настав час діяти впевнено й рішуче.
— Погляньте на годинник, Траверсе, у вас залишилося обмаль часу. Гадаю, ви чули про «К». Тож не забувайте, ваше життя — у моїх руках. Покваптеся!
Дайсона шокував результат власної зухвалості. Чоловік зіщулився зі страху, по його блідому як смерть обличчю покотився піт, і він витягнув перед собою руки.
— Містере Дейвіс, містере Дейвіс, заради всіх святих, не кажіть такого, Христом Богом заклинаю. Я вас не відразу впізнав, направду. Боже милостивий! Містере Дейвіс, ви ж мене не вб'єте? Я вам зараз же його винесу.
— Я б не радив вам гаяти часу.
Чоловік вислизнув з-за стійки і притьмом кинувся до задньої кімнати. Дайсон почув, як він тремтячими пальцями незграбно перебирає в'язку ключів, а тоді вловив скрип ящика, що відкривався. За мить крамар повернувся, тримаючи в руках невеличкий пакунок, акуратно загорнутий у брунатний папір, і, все ще тремтячи від переляку, передав його Дайсону.
— Радий позбутися його, — сказав він. — Я більше таким не займатимуся.
Дайсон узяв пакунок, прихопив свою тростину і вийшов з крамниці, на порозі обернувшись і кивнувши продавцеві. Блідий від страху Траверс зсунувся у своє крісло, прикривши рукою очі, а Дайсон, стрімкими кроками віддаляючись від магазинчика, думав над тим, що ж то за дивні струни він зачепив, ледь не обірвавши їх. Він зупинив перший-ліпший екіпаж, що трапився йому, і поїхав додому. Запаливши у кімнаті світильник, він поклав пакунок на стіл і на якусь мить завмер, намагаючись уявити, на яку дивну річ незабаром проллється світло лампи. Дайсон замкнув двері, розрізав мотузок і, розгорнувши шари паперу, побачив перед собою маленьку дерев'яну скриньку, простеньку, але якісно зроблену. На ній не було замка, тому Дайсону достатньо було лише підняти кришку, і, зробивши це, він глибоко вдихнув і відскочив назад. Лампа ледь блимала, не яскравіше за свічку, але раптом вся кімната спалахнула світлом — та не тільки світлом, а й тисячею барв, що немов лилися з віражного вікна. Ті барви розфарбували стіни кімнати, заграли на добре знайомих меблях і знову повернулися до свого джерела — маленької дерев'яної скриньки. Бо там, на м'якій вовняній тканині, лежав дивовижної краси камінь — коштовність, якої Дайсон навіть не міг уявити. У ньому переливалися блакить високого неба і бірюза прибережного моря, багрянець рубіна і насичені бузкові промені, а в самому осерді, здавалося, палахкотіло полум'я, як під час виверження вулкану, що враз заспокоївся, а тоді знову вибухнув іскрами-зорями. Зробивши глибокий вдих, Дайсон впав у крісло, прикрив рукою очі й поринув у роздуми. Той камінь скидався на опал, але, маючи натреноване від споглядання вітрин ювелірних крамниць око, він знав, що не існує таких великих опалів, більших за одну чверть, чи навіть за одну восьму цього каменя. Він знову, мало не з побожним трепетом, глянув на камінь й обережно поклав його на стіл під світло лампи, вдивляючись у чудесне полум'я, що горіло та іскрилося всередині, а тоді перевів свій погляд на скриньку, щоб упевнитися, чи в ній, бува, не заховалися ще якісь дивовижі. Дайсон підняв вовняну серветку, на якій лежав опал, але не знайшов інших коштовностей, лише невеличкий старий потертий і пошарпаний записничок. Дайсон розгорнув його на першій сторінці і, вражений, одразу випустив з рук. Він прочитав ім'я його власника, акуратно виведене синім чорнилом:
26
Йдеться про Артура Веслі, першого герцога Веллінґтонського, фельдмаршала британської армії, що взяв участь у війні з Наполеоном та, зокрема, здобув перемогу у вирішальній битві під Ватерло. Двічі обирався прем'єр-міністром Великої Британії.