Выбрать главу

Дайсона шокував результат власної зухвалості. Чоловік зіщулився зі страху, по його блідому як смерть обличчю покотився піт, і він витягнув перед собою руки.

— Містере Дейвіс, містере Дейвіс, заради всіх святих, не кажіть такого, Христом Богом заклинаю. Я вас не відразу впізнав, направду. Боже милостивий! Містере Дейвіс, ви ж мене не вб'єте? Я вам зараз же його винесу.

— Я б не радив вам гаяти часу.

Чоловік вислизнув з-за стійки і притьмом кинувся до задньої кімнати. Дайсон почув, як він тремтячими пальцями незграбно перебирає в'язку ключів, а тоді вловив скрип ящика, що відкривався. За мить крамар повернувся, тримаючи в руках невеличкий пакунок, акуратно загорнутий у брунатний папір, і, все ще тремтячи від переляку, передав його Дайсону.

— Радий позбутися його, — сказав він. — Я більше таким не займатимуся.

Дайсон узяв пакунок, прихопив свою тростину і вийшов з крамниці, на порозі обернувшись і кивнувши продавцеві. Блідий від страху Траверс зсунувся у своє крісло, прикривши рукою очі, а Дайсон, стрімкими кроками віддаляючись від магазинчика, думав над тим, що ж то за дивні струни він зачепив, ледь не обірвавши їх. Він зупинив перший-ліпший екіпаж, що трапився йому, і поїхав додому. Запаливши у кімнаті світильник, він поклав пакунок на стіл і на якусь мить завмер, намагаючись уявити, на яку дивну річ незабаром проллється світло лампи. Дайсон замкнув двері, розрізав мотузок і, розгорнувши шари паперу, побачив перед собою маленьку дерев'яну скриньку, простеньку, але якісно зроблену. На ній не було замка, тому Дайсону достатньо було лише підняти кришку, і, зробивши це, він глибоко вдихнув і відскочив назад. Лампа ледь блимала, не яскравіше за свічку, але раптом вся кімната спалахнула світлом — та не тільки світлом, а й тисячею барв, що немов лилися з віражного вікна. Ті барви розфарбували стіни кімнати, заграли на добре знайомих меблях і знову повернулися до свого джерела — маленької дерев'яної скриньки. Бо там, на м'якій вовняній тканині, лежав дивовижної краси камінь — коштовність, якої Дайсон навіть не міг уявити. У ньому переливалися блакить високого неба і бірюза прибережного моря, багрянець рубіна і насичені бузкові промені, а в самому осерді, здавалося, палахкотіло полум'я, як під час виверження вулкану, що враз заспокоївся, а тоді знову вибухнув іскрами-зорями. Зробивши глибокий вдих, Дайсон впав у крісло, прикрив рукою очі й поринув у роздуми. Той камінь скидався на опал, але, маючи натреноване від споглядання вітрин ювелірних крамниць око, він знав, що не існує таких великих опалів, більших за одну чверть, чи навіть за одну восьму цього каменя. Він знову, мало не з побожним трепетом, глянув на камінь й обережно поклав його на стіл під світло лампи, вдивляючись у чудесне полум'я, що горіло та іскрилося всередині, а тоді перевів свій погляд на скриньку, щоб упевнитися, чи в ній, бува, не заховалися ще якісь дивовижі. Дайсон підняв вовняну серветку, на якій лежав опал, але не знайшов інших коштовностей, лише невеличкий старий потертий і пошарпаний записничок. Дайсон розгорнув його на першій сторінці і, вражений, одразу випустив з рук. Він прочитав ім'я його власника, акуратно виведене синім чорнилом:

Доктор медицини Стівен Блек,

Оранмор,

Девон-роуд,

Гарлесден.

Минуло кілька хвилин, перш ніж Дайсон зміг змусити себе знову розгорнути записник. Він згадав бідолашного відлюдька на горищі та його дивні розмови. Він згадав обличчя, яке побачив у вікні, в його пам'яті зринули слова лікаря. Торкнувшись пальцями обкладинки, він затремтів, боячись того, що могло бути написано всередині. Взявши врешті до рук записника і погортавши його, він побачив, що перші дві сторінки порожні, а третя була списана дрібним каліграфічним почерком, і Дайсон почав читати при світлі опала, що палахкотів у нього перед очима.

V

«Ще замолоду весь свій вільний час і багато годин, які я мав присвячувати іншим предметам, я приділяв дослідженню цікавих та маловідомих галузей знань. Мене ніколи не вабило те, що інші називають втіхами життя. Я самотньо жив у Лондоні й уникав товариства своїх однокурсників, що, своєю чергою, теж цуралися мене, вважаючи замкнутим і черствим. Задовольняючи свою жагу до неординарних знань, про існування яких навіть не відає більшість людей, я був надзвичайно щасливий і часто цілими ночами сидів у темряві своєї кімнати, міркуючи про дивний світ, по краю якого я обережно ступав. Однак мої незвичні зацікавлення на якийсь час відсунула на задній план необхідність вивчати фахові предмети, щоб здобути відповідну освіту та отримати диплом, а незабаром після здобуття ступеня я зустрів Агнесу, що стала мені дружиною. Ми винайняли дім у цій віддаленій околиці, і я занурився у звичайну рутину лікарської практики й кілька місяців жив доволі щасливо, насолоджуючись життям і лиш час від часу замислюючись над окультною наукою, що колись так полонила моє єство. Я достатньо добре вивчив стежки тієї науки, якими я тільки почав ступати, щоб усвідомлювати, які вони невимовно складні та смертельно небезпечні, і, якщо вчасно не зупинитися, вони можуть привести до таких жахливих місць, від однієї думки про які здригався нажаханий розум. Крім того, мир і спокій, якими я насолоджувався, відколи одружився, відваджували мене від тих місць, де, я знав, немає спокою. Але раптом за одну-єдину ніч, коли я лежав у ліжку з розплющеними очима і вдивлявся у темряву, — раптом до мене повернулася давня пристрасть, спрага до знань, та ще й із силою, що зросла вдесятеро проти колишньої. Коли наступного ранку я виглянув з вікна і стомленим поглядом побачив, як сходить сонце, я вже знав, що мені приготувала доля, бо зайшовши так далеко, я змушений був твердо йти до кінця. Я повернувся до ліжка, де мирно спала моя дружина, і знову ліг, проливаючи гіркі сльози, адже сонце нашого щасливого життя сховалося за видноколом, а наступний світанок ознаменує собою лише жахіття. Я не хочу вдаватися в деталі того, що було потім. Зовні все виглядало так, як і раніше, я продовжував працювати і ні про що не зізнавався своїй дружині. Але незабаром вона помітила, що я змінився. Весь свій вільний час я проводив у кімнаті, яку облаштував як лабораторію, і часто рано-вранці, коли ліхтарі ще освітлювали вулиці Лондона, я скрадався сходами нагору, і щоночі я все ближче підбирався до неосяжної безодні, яку я повинен був подолати, до тієї прірви між світами свідомого й матеріального. Я провів безліч складних за своєю природою експериментів, і минуло кілька місяців, перш ніж я усвідомив, куди мене ведуть їхні результати. Збагнувши це, я відчув, як сполотніло моє обличчя, а в грудях заціпеніло серце. Але я вже не міг відступити, стоячи перед дверима, що тепер були навстіж відчинені, я не міг не ввійти досередини, нерішучість покинула мене. Вороття назад не було, і мені не залишалося нічого іншого, окрім як іти далі. Моє становище було таке ж безнадійне, яку в'язня в підземеллі, для якого єдиним джерелом світла є промінчик, що пробивається звідкілясь згори. Двері зачинилися, і втекти було неможливо. Один за одним експерименти давали однакові результати, і я знав, а серце стискалося від самої лиш думки про те, що для закінчення роботи мені, скоріш за все, будуть необхідні компоненти, які не можна знайти в жодній лабораторії і які не можна виміряти жодними приладами. У цей завершальний дослід, після якого я навряд чи вижив би, мало бути введене саме життя. Необхідно було з когось вилучити сутність, яку люди називають душею, і замінити її — бо у системі всесвіту немає порожніх комірокзамінити її чимось таким, що ледь здатні озвучити вуста, а розум не в стані осягнути без жаху, який перевершує навіть страх смерті. І коли я зрозумів це, то вже знав, кому має випасти така доля. Я глянув у вічі своїй дружині. Якби тоді я вийшов з дому, взяв мотузку і повісився, то, мабуть, міг би уникнути всього цього, та й вона теж — це було єдине, що могло тоді зарадити. Врешті-решт я їй усе розповів. Вона проливала гіркі сльози, тремтячи і марно благаючи свою матір покійницю прийти їй на допомогу, а тоді запитала, чому я такий немилосердний, а я лише зітхнув у відповідь. Я нічого від неї не приховав. Я розказав їй, у що вона перетвориться і що увійде туди, де в ній пульсувало життя. Я розповів їй про всю мерзоту і весь жах, які чекають на неї. Ви, хто читатимете ці рядки, коли мене вже не буде серед живих — звісно, якщо я не знищу цього записника, — ви, що відкрили скриньку й побачили, що лежить всередині, якби ви тільки знали, що криється в цьому опалі! Однієї ночі моя дружина погодилася виконати моє прохання, погодилася зі сльозами, які текли по її вродливому обличчю, і з відчуттям гарячого сорому, що обпікав їй шию та груди; вона погодилася на це заради мене. Я навстіж відчинив вікно, і ми вдвох востаннє подивилися на небо і на землю, огорнуті темрявою. Стояла погожа зоряна ніч, повівав приємний вітерець; я поцілував її вуста і відчув, як її сльози зрошують моє обличчя. Тієї ночі вона спустилася до мене в лабораторію, я ж замкнув двері та щільно засунув фіранки на вікнах, щоб навіть зорі не змогли зазирнути до кімнати, де над спиртовою лампою шипів і булькотів тигель і де я зробив те, що повинен був зробити; згодом я вивів з лабораторії створіння, що більше не було моєю дружиною, ба навіть людиною. А на моєму столі лежав опал, що палахкотів та іскрився таким світлом, якого ще ніхто й ніколи не бачив, і пломені полум'я, що палало всередині каменя, били й переливалися, сягаючи самих глибин мого серця. Моя дружина попросила мене тільки про одне: коли з нею почне відбуватися те, про що я їй казав, убити її. І я дотримав свого слова».