— Так. Ненавиджу таємниці, особливо, якщо вони з присмаком жаху. Правду кажучи, Дайсоне, мушу зізнатися: я до вас прийшов не для того, щоб усе це розказувати.
— Та певно, що ні, — погодився Дайсон, дещо здивований стривоженістю Воана. — Ви прийшли, щоб поговорити про щось веселіше.
— Ні, не вгадали. Історія, яку я вам тільки-но розповів, трапилася близько місяця тому, а всього кілька днів тому сталося те, що вразило мене куди сильніше за зникнення дівчини, і, чесно кажучи, я приїхав у місто з думкою, що ви зможете мені допомогти. Пригадуєте ту дивну справу, про яку ви мені розповідали під час нашої попередньої зустрічі? Про людину, що займається виготовленням окулярів?
— Так-так, пригадую. Мене тоді аж розпирало від гордості за мою проникливість. Поліція й дотепер навіть гадки не має, навіщо йому знадобилися саме жовті окуляри. Але, Воане, ви справді виглядаєте стурбованим. Сподіваюся, нічого серйозного не трапилося?
— Ні, гадаю, я просто перебільшую, і хочу, щоб ви це підтвердили. Але те, що трапилося, зовсім не вписується в рамки нормального.
— То що сталося?
— Переконаний, ви з мене сміятиметесь, але ось як усе було. Думаю, вам відомо, що праворуч від дороги є стежка, що йде через мій наділ, а точніше — дуже близько до паркану, що відмежовує город. Нею не часто ходять. Іноді вона стає в пригоді лісничому і п'ятьом чи шістьом дітлахам, що відвідують школу в сусідньому селі, тому двічі на день проходять повз мене. Отож, кілька днів тому я вийшов прогулятися перед сніданком і зупинився біля воріт у цьому паркані, щоб набити свою люльку. Мушу також зазначити, що ліс росте всього за кілька футів від огорожі, а та стежка, про яку я казав, веде прямо в гущавину дерев. Мені здалося, що там можна заховатися від сильного вітру, що віяв того ранку. Я стояв з люлькою в зубах, втупивши очі в землю, і тут щось привернуло мою увагу: прямо під огорожею, на підстриженій траві, лежало кілька невеличких кремінних камінців, що утворювали певний візерунок, щось на кшталт цього, — і, вхопивши олівця та аркуш паперу, містер Воан накреслив кілька рисок.
— Бачите, — продовжив він, — здається, там лежало дванадцять камінців, акуратно викладених лініями та розташованих на однаковій відстані один від одного, так як я це зобразив на папері. Своїми загостреними кінцями камінці були розвернуті в одному напрямку.
— Так, — мовив Дайсон без особливого інтересу, — мабуть, дітлахи, про яких ви згадували, гралися камінцями по дорозі зі школи. Як вам відомо, діти полюбляють робити різні фігури з мушель, камінців, квіток — загалом з усього, що трапляється їм на очі.
— Я теж так подумав. Просто зауважив, що кремінні камінці були викладені у вигляді якогось візерунка, і пішов собі геть. Та наступного ранку я знову пішов туди на прогулянку, — мушу зазначити, що такі променади були для мене звичною справою, — і на тому самому місці знову побачив композицію з камінчиків. Однак цього разу візерунок був доволі вигадливий. Щось схоже на спиці колеса, які сходилися до центру, а сам центр своєю формою скидався на чашу. Все це, як ви розумієте, викладено такими самим камінцями.
— Ви праві, — погодився Дайсон, — це виглядає доволі дивно. І все ж, гадаю, розумно припустити, що ці кам'яні витвори — справа рук півдюжини школярів.
— Нехай так, але я вирішив перевірити цей здогад. Діти проходять через ворота щовечора о пів на шосту, тож я підійшов туди о шостій і побачив візерунок таким, що й зранку. Наступного дня, прокинувшись за чверть сьома, я побачив, що візерунок набув зовсім іншого вигляду. На траві лежали кремінні камінці, утворюючи подобу піраміди. Через півтори години я побачив дітей, що, пробігаючи повз те місце, навіть не глянули туди. Увечері я спостерігав, як вони поверталися додому, теж не виявивши жодного інтересу до камінців, а сьогодні, коли я підійшов до воріт о шостій ранку, на мене чекав новий візерунок у формі півмісяця.
— Отже, послідовність була такою: спершу — впорядковані лінії, тоді — візерунок зі спиць та чаші, тоді — піраміда і, врешті-решт, сьогодні зранку — півмісяць. Такий порядок, правильно?
— Так, усе правильно. Але мені від того стає чомусь лячно. Мабуть, вам це може видатися цілковитою нісенітницею, та я не можу спекатися думки про те, що хтось веде якісь перемовини просто у мене під носом, від чого мені дуже тривожно.
— Але чого вам боятися? У вас же нема ворогів?
— Ні, ворогів немає, зате є одна дуже цінна старовинна чаша.
— Думаєте, грабіжники? — запитав Дайсон з неабияким інтересом. — Та ви, мабуть, знаєте, своїх сусідів. Чи є серед них якісь підозрілі типи?
— Наскільки мені відомо, серед сусідів — немає, але пам'ятаєте, я вам говорив про мореплавців?
— Ви довіряєте своїй прислузі?
— Так, цілком. Чаша зберігається в надійній скрині, а дворецький, наш давній родинний слуга, єдиний знає, де зберігається ключ від тієї скрині. За це я не переживаю. Але всі знають, що у мене вдома багато старовинного срібла, а люди на селі полюбляють плітки. Тож вони могли розповзтися далеко за його межі й дістатися не найшляхетніших вух.
— Так, але зізнаюся чесно, мені не надто подобається ця теорія з грабіжниками. Хто і з ким обмінюється повідомленнями? Не знаю, як прийняти таке пояснення. І де ви побачили зв'язок між чашею і тими кам'яними знаками, чи як ви їх називаєте?
— Та ж камінцями було викладено зображення чаші, — відповів Воан. — А я володію однією дуже великою і надзвичайно цінною чашею для пуншу, яка походить ще з часів Чарльза II[27]. Вишукане гравіювання, та й сама річ дуже дорога. Той знак, який я вам описав, мав точнісінько таку форму, як моя чаша для пуншу.
— Це, безумовно, дивний збіг. А як щодо інших знаків та візерунків — у вас є щось схоже на піраміду?
— О, це вас ще більше здивує. Моя чаша для пуншу зберігається разом із набором рідкісних старовинних черпаків у дерев'яній скрині, що має форму піраміди, похилі сторони якої сходяться на верхівці.
— Що ж, я вражений, — зізнався Дайсон. — Тоді давайте продовжимо. Як щодо інших знаків? Щодо армії, назвімо так перший знак, і серпа чи то півмісяця?
— Власне, з цими двома я не в змозі провести жодної паралелі. В будь-якому разі, ви бачите, що моєму зацікавленню можна знайти виправдання. Я дуже засмучуся, якщо втрачу бодай щось із моїх рідкісних коштовностей. Практично всі предмети передавалися в моїй родині з покоління в покоління. Тому я не можу викинути з голови думки про те, що якісь негідники намислили мене пограбувати, щоночі передаючи один одному сигнали.
— Правду кажучи, — мовив Дайсон, — я не знаю, що й думати. Мені відомо не більше, ніж вам. Звісно, ваша гіпотеза видається єдино можливою, яка пояснює викладені вами факти, та в ній просто величезні невідповідності.
Дайсон відкинувся у своєму кріслі, і тепер двоє чоловіків, дивлячись один до одного, сиділи насуплені та спантеличені такою дивною загадкою.
— Між іншим, — заговорив Дайсон після тривалої мовчанки, — які гірські породи домінують у вашій місцевості?
Містер Воан звів на нього погляд, вочевидь здивований таким запитанням.
— Якщо я не помиляюся, давній червоний пісковик та вапняк, — він відповів. — Ми живемо оддалік від вугленосної товщі.
— Але ж у пісковику чи вапняку немає кременю?
— Ні, я ніколи не бачив його в полях. Тому, зізнаюся, це мене дещо здивувало.
— Ще б пак! Це дуже важливо. До речі, які за розміром були кремінні камінці, з яких було викладено візерунки?
— Я якраз прихопив один із собою, підібрав його сьогодні вранці.
— З півмісяця?
— Саме так. Ось.
Він простягнув невеличкого камінця завдовжки близько трьох дюймів, що звужувався на кінці.
Дайсонові очі загорілися від збудження, коли він узяв до рук камінця, якого йому простягнув Воан.
— Безумовно, — сказав він після деякої паузи, — з вами сусідять доволі цікаві персонажі. Сумніваюсь, однак, що вони зазіхають на вашу чашу. Чи відомо вам, що це — кремінний наконечник стріли, що є не лише надзвичайно давнім, але й унікальним у своєму роді? Я бачив різні зразки з усіх куточків світу, але цей наконечник має доволі своєрідні особливості.
27
Чарльз або Карл II — король Великої Британії, син катованого Кромвелем Карла I. Правив у середині XVII ст.