— Хіба це не схоже на циган?
— Ні, не в таких віддалених місцях. Бродячі ремісники, цигани і різні волоцюги тримаються поблизу дороги і не відходять далеко від житла.
— Тоді я нічого не розумію. Сьогодні увечері я бачив дітей, що поверталися зі школи, і, як ви й казали, вони, не затримуючись, пройшли повз те місце. Тому на стіні більше не мали б з'являтися очі.
— Ні, я все-таки мушу підстерегти їх найближчими днями і вивідати, хто саме намалював те око.
Наступного ранку, прогулюючись своїм звичним маршрутом від газону до задвірка, Воан побачив там дуже збудженого Дайсона, що вже чекав на нього біля садових воріт, — він несамовито розмахував руками, підкликаючи його до себе.
— Що цього разу? — запитав Воан. — Знову камінці?
— Ні, але погляньте, погляньте на стіну. Он там, хіба ви не бачите?
— Ще одне око!
— Саме так. Намальоване, як ви можете помітити, поряд з першим, майже на тому самому рівні, тільки трохи нижче.
— І як це пояснити? То не могли бути діти. Минулого вечора малюнка ще не було, а сьогодні школярі пройдуть тут аж через годину. Що це все може означати?
— Гадаю, за усім цим стоїть сам диявол, — відповів Дайсон. — Звісно, напрошується лише один висновок, що ці бісові мигдалевидні очі намалював той, хто виклав візерунки з наконечників стріл. А куди допровадить нас цей висновок, і гадки не маю. Особисто я повинен стримувати свою уяву, інакше вона заведе мене в непрохідні нетрища!
— Воане, — сказав він, коли вони відвернулися від стіни, — а ви часом не помітили однієї цікавої деталі, що об'єднує візерунки з наконечників стріл і намальовані на стіні очі?
— Ні. А що це за деталь? — запитав Воан, на його обличчя впала тінь страху.
— От послухайте. Ми знаємо, що знаки армії, чаші, піраміди і півмісяця скоріш за все з'явилися вночі. Імовірно, вони були призначені для того, щоб їх і побачили вночі. Те саме стосується цих очей на стіні.
— Я не дуже розумію, що ви маєте на увазі.
— Зараз поясню. Відколи я тут, ночі стоять дуже темні, а небо затягнуте хмарами. Та й дерева густо нависають над стіною, навіть серед ясної ночі огортаючи все в суцільний морок.
— I?
— Ось мене вразило. Який у них, хай би хто то були, має бути гострий зір, щоб у такому мороці викласти наконечники у вигадливому візерунку, а тоді намалювали на стіні очі, жодного разу не схибивши в точності ліній.
— Я читав про людей, роками ув'язнених у темницях, які добре бачать у темряві, — сказав Воан.
— Так, — сказав Дайсон, — у «Монте Крісто» таким був абат[28]. Але це виняток.
3. У пошуках чаші
— Що то за літній чоловік, який щойно з вами привітався? — спитав Дайсон, коли вони підійшли до повороту стежки, що вела до будинку.
— А, це Тревор. Бідолашний старий виглядає дуже ослабленим.
— І хто такий той Тревор?
— Ви що, не пам'ятаєте? Я вам розказував того вечора, коли завітав до вас, про дівчину на ім'я Енні Тревор, що таємничим чином зникла близько п'яти тижнів тому. Так ось, цей старий — її батько.
— Так-так, тепер пригадую. Правду кажучи, я вже й забув ту історію. І що, про неї досі нічого не чути?
— Ні слуху ні духу. Поліція не може натрапити на слід.
— Боюсь, я не надто звертав увагу на те, що ви мені розповідали. Якою стежкою пішла дівчина?
— Тією, що пролягає прямо через дикі пагорби, які починаються одразу за будинком, десь за дві милі звідси.
— Часом не біля того маленького селища, до якого я вчора вийшов?
— Маєте на увазі Кроесисейлоґ, звідки ходять діти? Ні, вона лежить північніше.
— А, там я ще не бував.
Вони зайшли до будинку, і Дайсон зачинився у себе в кімнаті, глибоко замислившись, а тінь підозри, що засіла в нього в голові, неясна й фантастична, ніяк не могла набути чітких обрисів.
Він сидів біля відчиненого, вікна, поглядаючи на долину, і бачив, мов на картині, звивисте річище струмка, сірий міст і безмежні пагорби, що височіли вдалині. Все завмерло, не чути було навіть легкого подуву вітерцю, який би хитав гілля таємничого лісу, вечірнє сонце пестило своїм теплом папороть, а внизу над струмком почав здійматися білий, як молоко, туман. Дайсон усе так само сидів, аж поки день почав загортатися в сутінки, величні бастіонні пагорби мріли десь удалині, ліс ставав усе темнішим і похмурішим, а фантазія, що захопила його, більше не здавалася такою примарною. Решту вечора він провів у глибокій задумі, не надто вслухаючись у те, що казав йому Воан. Вийшовши зі свічкою у коридор, він зупинився на мить, перш ніж побажати своєму другові на добраніч.
— Я маю добре відпочити, — сказав він. — Завтра на мене чекає робота.
— Ви збираєтеся писати?
— Ні. Хочу вирушити на пошуки чаші.
— Чаші?! Якщо ви кажете про мою чашу для пуншу, то вона надійно схована в скрині.
— Ні, я маю на увазі не вашу чашу для пуншу. Можете повірити мені на слово, що на ваше столове начиння ніхто ніколи не зазіхав. Не хочу надокучати вам усілякими припущеннями. Дуже скоро у нас буде щось набагато реальніше за прості припущення. Добраніч, Воане.
Наступного дня рано-вранці Дайсон рушив одразу ж після сніданку. Він пішов стежкою край садової огорожі й помітив, що там, на цеглі, слабким контуром вимальовувалося вже вісім дивних мигдалевидних очей.
— Ще шість днів, — сказав він сам до себе, але, почавши розмірковувати над теорією, яку він вибудував, Дайсон, попри сильне переконання у своїй правоті, зіщулився від неймовірної здогадки.
Дайсон, пробравшись крізь гущавину лісу, нарешті вийшов на голий схил пагорба і почав усе вище й вище видиратися по слизькій траві, весь час у північному напрямку, дотримуючись вказівок Воана. Коли він сходив нагору, йому здавалося, що він піднімається понад світом людського життя та звичних речей. Праворуч від себе він бачив край фруктового саду і слабкий блакитний димок, що здіймався з комина. Там лежало селище, з якого діти ходили до школи, і то було єдиною ознакою життя, тому що ліс загороджував, ховаючи за собою, старий сірий дім Воана. Діставшись вершини пагорба, він уперше за весь час усвідомив пустельну самоту і відчуженість того краю. Довкола не було нічого, крім сірого неба, сірих пагорбів, розлогої рівнини, широчінь якої виглядала безмежною, та нечітких обрисів гори, що бовваніла далеко на півночі, ховаючи свій шпиль у блакитному тумані. Нарешті він вийшов на ледь помітну стежину, і, пригадавши слова Воана, вирішив, що саме нею пішла зникла дівчина, Енні Тревор. Стежка завела його на голу вершину пагорба, де він помітив великі брили вапнякового каміння, що стриміли з трави, оголивши свою відразливість і огидність, скидаючись на рештки похмурих ідолів з берегів південних морів. Зненацька він зупинився, вражений, хоча й знайшов саме те, що шукав. Опустивши погляд униз, до підніжжя пагорба, що обривався крутими схилами, Дайсон побачив круглу западину, що своєю формою нагадувала римський амфітеатр, обрамлену потворними уламками вапняку, які були схожі на залишки муру. Дайсон уважно роздивився ту западину, намагаючись запам'ятати розташування каменів, розвернувся і вирушив у напрямку будинку.
— Цікаво, — міркував він уголос, — надзвичайно цікаво. Чашу я знайшов, але де ж піраміда?
— Любий Воане, — сказав він, повернувшись додому, — можна вважати, що чашу я знайшов, але це поки все, що я наразі можу вам сказати. На нас чекає шість днів цілковитої бездіяльності — тут справді нічого не вдієш.
4. Таємниця піраміди
— Я щойно гуляв неподалік від саду, — одного ранку сказав Воан, — і рахував ті пекельні очі, яких налічив аж чотирнадцять. Заради бога, Дайсоне, скажіть мені, що це все означає.
— Мені краще утриматися від пояснень. У мене є певні здогадки, та я завжди тримаю свої припущення при собі. Тим паче, краще не гадати, що буде потім. Пам'ятаєте, я вам казав про те, що на нас чекає шість днів неробства? Отож, сьогодні шостий день, останній день байдикування. Я пропоную сьогодні ввечері вийти на прогулянку.
28
Дайсон згадує про роман Александра Дюма-батька «Граф Монте Крісто» й персонажа абата Фарія.