— Тоді, — мовив Дайсон, — якщо ви не заперечуєте, почнемо з кінця. Я знайшов брошку, яку ви щойно впізнали, в місці, яке ми назвали чашею. Та брошка лежала на землі біля купки сірого попелу, в якому ще досі жевріли жаринки. Вона, мабуть, випадково відчепилася від сукні тієї дівчини... Ні, не перебивайте мене. Тепер, коли я розповів вам кінцівку, ми можемо повернутися до початку, до того дня, коли ви завітали до мене в Лондоні. Наскільки я пригадую, невдовзі після того, як ви прийшли, то побіжно згадали про один огорнутий таємницею нещасливий випадок, що трапився у вас в селі. Дівчина на ім'я Енні Тревор пішла провідати родичку і не повернулася. Правду сказати, тоді мене не дуже зацікавила ваша розповідь. Існує безліч причин, з яких чоловік, а особливо жінка, може зникнути з кола своїх рідних та друзів. Якби вам довелося поспілкуватися з поліцією, то ви дізналися б, що у Лондоні чи не щотижня хтось таємничим чином зникає, а полісмени, поза сумнівом, стинали б плечима й казали, що згідно із законом великих чисел по-іншому й бути не може. Тож я був непростимо байдужий до вашої історії, але цьому також є пояснення — вона здавалася мені незбагненною. Щойно ви завели мову про мореплавців-негідників, які зійшли з корабля, як я одразу ж відкинув цю версію. Для того було багато підстав, але основним обґрунтуванням слугувало те, що випадкового злочинця чи жорстокого вбивцю-дилетанта завжди викривають, особливо якщо для своїх злодіянь він обирає сільську місцевість. Ви ж пригадуєте справу того Гарсії, про якого ви згадували? Він вирушив на вокзал наступного дня після вбивства, вдягнений у штани, вкриті плямами крові, з нідерландським годинником — своєю поживою, акуратно загорнутим у пакунок. Тож, коли я відкинув вашу єдину версію, в тій історії, як я вже казав, не вгадувався мотив злочину, а відтак вона стала неймовірно нудною та нецікавою. І я мав цілком міцне підґрунтя для такого висновку. Ви коли-небудь переймалися проблемами, про які ви знали, що вони не мають вирішення? Чи задумувалися колись над старою загадкою про Ахілла та черепаху[29]? Звісно ж ні, бо ви знали, що це марна справа, і тому, коли ви розповіли мені історію про ту зниклу сільську дівчину, я, особливо не мудруючи, почепив на неї ярлик незбагненності й більше про це не згадував. Але, як виявилося, я помилявся. Пригадуєте, як ви одразу ж перейшли до іншої справи, що цікавила вас куди більше, бо стосувалася особисто вас? Нема потреби переповідати цю дивну історію про візерунки з наконечників стріл, хоча спершу вона видалася мені банальною, дитячою витівкою, якщо не якимось розіграшем. Але наконечник стріли у ваших руках викликав у мене неабиякий інтерес. Я побачив, що він був незвичайний, не такий, як інші, і це, власне, пробудило моє зацікавлення. Щойно я сюди приїхав, одразу ж почав дошукуватися розгадки, намагаючись збагнути значення тих візерунків, які ви мені описали. Спершу був знак, який ми назвали армією — кілька зубчастих ліній з наконечників стріл, повернутих в одному напрямку. Тоді лінії, мов спиці колеса, зійшлися в одній точці, що нагадувала чашу, затим — трикутник чи то піраміда, і врешті — півмісяць. Зізнаюся, я вже й не знав, що думати, намагаючись розгадати цю таємницю, і, як ви розумієте, для мене то була подвійна, якщо не потрійна проблема. Тому що недостатньо було запитати в себе: що означають ці візерунки? Але й: хто за цим стоїть? І знову ж таки, хто може володіти такими цінними речами і, знаючи їхню ціну, розкидати їх при дорозі? Такі роздуми наштовхнули мене на думку, що людина чи люди, про яких іде мова, не знали справжньої ціни цим унікальним наконечникам, але з цим я далеко не зайшов, бо навіть добре освічена людина може не тямити на цьому. Тоді з'явились очі на стіні, і ми дійшли висновку, що обидва витвори належать одному авторові. Низьке розташування тих очей навело мене на думку, що по сусідству, можливо, живуть карлики, але таких не виявилось, а ще я знав, що діти, які щодня ходять до школи цією стежкою, не мали до тих малюнків жодного стосунку. Однак я був твердо переконаний, що той, хто намалював на стіні очі, ростом близько трьох з половиною — чотирьох футів, оскільки, як я вже казав, кожен, хто малює на вертикальній поверхні, інстинктивно робить це на рівні своїх очей. Але нерозгаданим залишалось питання про дивний розріз очей, що мали чітко виражений монголоїдний тип, про який англійські селяни не можуть мати жодного уявлення. І остаточно нас заплутав той очевидний факт, що ті, хто це малював, швидше за все, здатні бачити в темряві. Як ви зауважили, такі здібності могла мати людина, що багато років провела у підземеллі чи у в'язниці. Але хіба в Європі збереглися такі в'язниці, що існували ще за часів Едмона Дантеса[30]? Мореплавець, що відбув довге ув'язнення в страшній китайській підземній в'язниці, міг бути тим, кого я шукав, і хоч це й малоймовірно, я все ж не виключав можливості, що моряк чи, скажімо, найманець на кораблі був карликом. Але звідки в мого уявного мореплавця доісторичні кремінні наконечники стріл? Ба більше, навіть не зважаючи на факт володіння цими цінностями, які значення та мета цих таємничих візерунків з наконечників стріл та намальованих мигдалевидних очей? Ваша ж гіпотеза про плановану крадіжку мені майже одразу видалася непереконливою, і я, чесно кажучи, ніяк не міг придумати робочу версію. На правильний слід мене вивів простий випадок. Якось ми проходили повз старого Тревора, і згадка його імені збудила в моїй пам'яті історію про його зниклу доньку — історію, яку я забув чи радше не звертав на неї уваги. Що ж, сказав я собі, маємо іншу та, правду кажучи, нецікаву саму по собі проблему. Але що ж вона стосується усіх тих загадок, які так мене мордують? Я зачинився у себе в кімнаті, намагаючись викинути з голови всі упереджені думки, і почав усе з чистого аркуша сторінки, припускаючи, як гіпотезу, що зникнення Енні Тревор якимось чином пов'язане зі знаками, викладеними кремінними камінцями, та намальованими на стіні очима. Однак це припущення не знаходило свого підтвердження, і у мене з відчаю просто опускалися руки, коли раптом мені спало на гадку ймовірне значення чаші. Як вам, мабуть, відомо, у Сурреї є так звана «чаша диявола», і я припустив, що наш символ може мати якийсь стосунок до форми рельєфу неподалік. Поєднавши ці два цілком розрізнені факти, я вирішив пошукати чашу біля тієї стежки, якою йшла зникла дівчина. Тепер вам відомо, як я знайшов чашу. Я витлумачив цей знак на підставі того, що мені було відомо, а перший візерунок, армію, розшифрував ось так: «Зібрання в чаші відбудеться за два тижні (це знак півмісяця), щоб побачити піраміду чи побудувати її». Очі, що одні за одними з'являлися на стіні, вочевидь відраховували дні, і я знав, що їх буде чотирнадцять, не більше. Тоді все здавалося мені очевидним. Я не хотів знати, ні що то буде за зібрання, ні хто збиратиметься в тій похмурій та жаскій місцині поміж самотніх пагорбів. В Ірландії, Китаї чи на заході Америки відповідь на таке запитання не становила б жодних труднощів: збори невдоволених, зібрання якогось таємного товариства або ж членів «комітету пильності», щоб виголосити доповідь, — тут все було б очевидним, але в цьому тихому закутку Англії, населеному мирними людьми, такі припущення були хибними. Однак я вирішив подивитися на те зібрання, поспостерігати за всім, що там відбуватиметься, тому не хотів заплутувати себе безнадійними пошуками. І тут тверезе мислення поступилося дикій фантазії: я пригадав, що люди подейкували про зникнення Енні Тревор — вони казали, що її «забрали феї». Запевняю вас, Воане, я так само при здоровому глузді, як і ви, у мене в голові не настільки порожньо, щоб туди залітали всілякі неймовірні припущення, і я щосили намагався відігнати від себе цю маячню. Але тоді я згадав, як колись називали фей — «маленький народ»; назва, що, дуже ймовірно, позначає представників доісторичної так званої урало-алтайської раси, і припустив, що їхні нащадки можуть мешкати у цій місцевості в печерах. Вражений, я усвідомив, що шукав істоту заввишки менше чотирьох футів, яка звикла жити в темряві, користується кременистими знаряддями і знає, які з виду монголи! Я б, мабуть, посоромився говорити вам про такі фантастичні речі, якби ви на власні очі не побачили всього, що відбувалося минулої ночі, і я б, можливо, засумнівався у фактах, які мені підкидала моя свідомість, якби не знайшов їм підтвердження. І тепер ми не можемо дивитися одне одному в очі й вдавати, що всього цього насправді не було. Коли ви лежали на землі біля мене, я відчував, як тремтить ваше тіло, і бачив ваші очі у світлі полум'я. Тому я без краплі сорому розповідаю, що було в мене на думці минулої ночі, коли ми видиралися на пагорб і таїлися в схованці за валуном.
29
Один з найвідоміших парадоксів давньогрецького філософа Зенона. Його суть така: швидконогий Ахілл ніколи не зможе наздогнати черепаху. Нехай на початку руху їх розділяє відстань