Пригода золотого Тиберія
Знайомство містера Дайсона з містером Чарльзом Філіпсом стало долею випадку з десятків тисяч тих, які щоденно трапляються з перехожими на вулицях Лондона. Містер Дайсон був письменником та нещасним взірцем нерозумно розтраченого таланту, завдяки якому він ще на зорі своєї юності міг стати одним із улюблених прозаїків Бентлі[33], але натомість обрав інший шлях. Так, він добре розумівся на схоластиці, та був аж ніяк не пристосований до школи життя. Він називав себе митцем, та насправді був ледачим, і лише зацікавлено спостерігав за тим, як тяжко працюють інші. Поміж безлічі ілюзій про себе найбільше він плекав ту, згідно з якою він був старанним трударем, а ознакою страшенної втоми вважалися відвідини його улюбленої тютюнової крамнички на Ґрейт Куін-стріт, де він вихвалявся всім охочим, як він, не підводячись з-за стола, двічі зустрічав сонце і проводжав його за обрій. Власник крамниці, надзвичайно ввічливий чоловік середніх літ, терпів Дайсона частково через свою добру вдачу, а почасти тому, що той був його постійним клієнтом. Дайсон зазвичай вмощувався на порожній діжці, рефлексуючи про літературу та мистецтво аж до зачинення крамниці або доти, доки його не зморювала втома. І якщо його красномовство і не привертало нових покупців, вони принаймні не тікали з крамниці. Дайсон був охочий до неймовірних тютюнових експериментів. Він невгамовно пробував усе нові й нові поєднання сортів. Якось одного вечора, щойно переступивши поріг крамниці, він вигукнув продавцеві якусь фантастичну тютюнову комбінацію, як одразу ж за ним зайшов молодий чоловік приблизно його віку і попросив продавця повторити таке саме замовлення, ввічливо всміхаючись містеру Дайсону. Йому такий жест неабияк полестив, і, перекинувшись кількома словами, чоловіки розговорилися, а через годину торговець тютюном побачив, як новоспечені приятелі вже сиділи пліч-о-пліч на парі діжок, поринувши у цікаву бесіду.
— Мій любий друже, — мовив Дайсон, — однією фразою я можу визначити мету справжнього письменника. Йому належить усього лише вигадати красиву історію і так само доладно викласти її на папері.
— Ви маєте слушність, — погодився містер Філіпс, — але дозвольте додати, що в руках істинного майстра слова всі історії чарівні, а кожна деталь по-своєму чудова. Важливий не зміст, а його подача. Насправді вершиною таланту є вміння завдяки високій алхімії стилю перетворити посередню ситуацію в чистісіньке золото мистецтва.
— Насправді це є доказом неабияких здібностей... по-дурному чи, принаймні, нерозсудливо згаяних. З таким самим успіхом великий скрипаль-віртуоз зіграє вам чарівну мелодію на дитячому банджо.
— О ні, ви дуже помиляєтеся. Бачу, у вас зовсім хибне уявлення про життя, яке потрібно викорінити. Ходімо до мене, я живу тут неподалік.
Отак містер Дайсон заприятелював із містером Чарльзом Філіпсом, який жив на тихій площі поблизу Голборна. Відтоді вони часто навідувались одне до одного, а місцем їхньої зустрічі була крамниця на Ґрейт Куін-стріт, де вони своїми балачками позбавляли торговця тютюном радості від отриманих доходів. Між ними повсякчас точилися жваві суперечки про літературні догмати — Дайсон прославляв живу уяву, тимчасом як Філіпс, студент факультету природничих наук і трішки етнолог, наполягав, що вся література повинна мати наукове підґрунтя. Завдяки необачній щедрості їхніх померлих родичів обидва молодики не знали, що таке голод, і, розмірковуючи про високі матерії, приємно збавляли час у безтурботних богемних розвагах, не пізнавши гіркого присмаку злиднів.
Якось одного червневого вечора містер Філіпс сидів, усамітнившись, у себе в кімнаті на Ред Лайон-Сквер. Дивлячись у вікно, він неквапно курив люльку, споглядаючи за життям, що вирувало на вулиці, за чистим небом, де вечірня заграва ще довго не сходила з небесної гладі, за рум'яними сутінками літнього вечора, що, змагаючись із гасовими ліхтарями на площі, створювали світлотіні, в яких було щось неземне, за дітьми, що гасали туди-сюди тротуаром, за безтурботними гульвісами, що вайлувато походжали в натовпі, за випадковими перехожими, які радше скидалися на метеликів, що мерехтіли та кружляли у грі світла, ніж на звичайних людей. У будинках напроти одне за одним спалахувало світло у квадратиках вікон, в яких час від часу по той бік фіранок зринали й зникали силуети, і всій цій напівтеатральній магії так личила мелодія з італійської опери, що десь віддалено лунала з органних труб, в той час як глибокий бас Голборна не затихав ні на мить. Філіпс насолоджувався тією виставою та її музичним супроводом. Потьмяніли вечірні сутінки, поступившись цілковитій темряві, і поступово стих гул площі. А він так і сидів замріяно біля вікна, поки його із задуми не вихопив різкий дзвінок у двері. Глянувши на годинник, він зрозумів, що було вже за десяту. Почувся стукіт у двері, і до кімнати зайшов його приятель Дайсон, який за звичкою сів у фотель, мовчки запаливши люльку.
— Ви ж знаєте, Філіпсе, — нарешті заговорив він, — що мене завжди приваблювали загадкові випадки, що трапляються у житті. Пригадую, як ви сиділи в цьому самому кріслі, переконуючи мене в тому, що дивовижним і неймовірним збігам обставин не місце в літературі, наполягаючи на тому, що насправді див не існує, а життя людей не визначається випадковим збігам обставин. Та навіть якби так і було, я б усе одно з вами не погодився, оскільки вважаю теорію «критики життя» безглуздою нісенітницею, а тому я не згодний з вашими висловлюваннями. Сьогодні зі мною трапилося дещо неймовірне.
— Радий це чути, Дайсоне. Звісно, ви мене не переконаєте, та хай би що ви казали, я залюбки послухаю розповідь про вашу сьогоднішню пригоду.
— Що ж, ось як усе було. Сьогодні в мене був дуже важкий робочий день. Ба більше, я ще з учорашнього вечора не підводився з-за свого старого столу. Хотів розвинути ідею, якої ми торкнулися у вівторок, ну ту, про фетишизм.
— Так, пригадую. І що, вже є якісь успіхи?
— Звісно, все вийшло навіть краще, ніж я сподівався. Хоча спершу було ох як нелегко — звичайні муки творчості перед скресанням криги. Хай там як, але сьогодні близько сьомої вечора я завершив роботу і подумав, що мені би не завадив ковток свіжого повітря, тож я пішов безцільно тинятися вулицями міста. Голова моя була переповнена думками, і я не надто дивився, куди іду. Так мене занесло в тиху місцину на північ від Оксфорд-стріт — це західніше, якщо йти від вашого дому, — у квартал елітних будинків, де панує розкіш та процвітання. Я повернув на схід, знову ж таки, не усвідомлюючи цього. Було вже доволі темно, коли я опинився на похмурій глухій вуличці, безлюдній та погано освітленій. Тоді я й гадки не мав, куди потрапив, та згодом зрозумів, що я десь неподалік від Тоттенгем-Корт-Роуд. Тож, насолоджуючись тишею, я неспішно подався далі. По один бік вулички я помітив із тильного боку щось схоже на підсобні приміщення великої крамниці. Ряди запилених вікон, що зникали в ночі, схожі на шибениці підйомні механізми та наглухо зачинені, темні й занедбані масивні двері. Далі переді мною постав величезний склад для зберігання меблів, а напроти нього — похмурий голий мур, так само відразливий, як мури в'язниці, а затим — штаб якогось добровольчого полку, і насамкінець — провулок, що вів у двір, де стояли фургони на прокат. Вулиця була геть безлюдна, без проблиску світла в жодному з вікон. Я дивувався з тієї незнайомої місцини, що потопала в пітьмі і водночас була всього за крок від головної артерії міста. Раптом я почув тупіт ніг, що стрімко наближався, і тут прямо переді мною з конюшні чи чогось на кшталт цього, мов із катапульти, вилетів чоловік, щось на бігу загубивши. Він давно зник удалині вулиці, коли до мене нарешті дійшло, що трапилося. Однак до того чоловіка мені не було жодного діла, адже мене зацікавило зовсім інше. Як я вже сказав, у нього щось випало. Я дивився, як те щось, схоже на іскру з полум'я, мерехтіло в повітрі, пролітаючи над тротуаром, тож я не втримався і кинувся слідом за ним. Глянувши зблизька, я побачив яскраву монетку, що все повільніше й повільніше котилася, а тоді змінила свій напрям у бік каналізаційної решітки, де на мить зависла на краю і шубовснула вниз. Здається, я навіть застогнав з відчаю, хоч і гадки не мав, за чим, власне, полюю. А тоді, на превелику радість, я побачив, що монетку не забрали стічні води — вона спокійно лежала на ґратах решітки. Я підібрав її і заховав до кишені. І вже зібрався було йти, коли знову почув швидкий тупіт ніг. Не знаю, що мене підштовхнуло, але я буквально пірнув в одну з конюшень чи що то було, намагаючись зачаїтися в тіні. Чоловік пробіг усього за кілька кроків від того місця, де я тільки-но стояв, і я відчув велике полегшення від того, що встиг заховатися. Я не міг чітко розгледіти його обличчя, але бачив шалений блиск очей і дикий вищир зубів. У руці він загрозливо тримав кривого ножа, і я подумав, що втікачеві страшенно не пофортунить, якщо той грабіжник чи, навпаки, обкрадений його наздожене. Запевняю вас, Філіпсе, полювання на лисиць — коли зимового ранку сурмлять у ріг, навперебій гавкають гончаки, а мисливці у червоних мундирах скачуть на конях за здобиччю — це просто забавка проти полювання на людей, а це саме те, що я сьогодні ввечері вгледів краєм ока. Я бачив жагу крові в очах того чоловіка, коли він пробігав повз, а його та втікача розділяло не більш як п'ятдесят секунд. Сподіваюся тільки, що цього було достатньо.