Дайсон відкинувся на спинку крісла, запалив люльку і замислився, випускаючи кільця диму. Філіпс почав ходити туди-сюди по кімнаті, розмірковуючи над історією про невідворотну смерть, що гналася тротуаром за жертвою, про ніж, що виблискував у світлі ліхтаря, про лють переслідувача і жах того, за ким він гнався.
— То, — врешті заговорив він, — що ви все-таки врятували від падіння в каналізаційний стік?
Дайсон аж підскочив, вочевидь розгубившись.
— Правду кажучи, і гадки не маю. Я навіть до пуття не роздивився. Але зараз ми це виправимо.
Помацавши у кишенях свого жилета, він витягнув маленьку блискучу монетку і поклав її на стіл. Вона виблискувала під лампою променистим сяйвом рідкісного старовинного золота, а зображення та літери постали на поверхні чітким та бездоганним рельєфом, наче її щойно викарбували. Двоє чоловіків схилилися над монеткою, і Філіпс взяв її до рук, щоб ближче роздивитися.
«Імп. Тиберіус Цезар Авґуст» — прочитав він напис і, перевернувши монету, аж завмер від здивування, а тоді повернувся до Дайсона із виразом торжества на обличчі.
— Ви хоч уявляєте, на що натрапили? — запитав він.
— Вочевидь, на якусь старовинну золоту монету, — спокійно відповів Дайсон.
— Ще б пак! Це золотий Тиберія. Ні, не так. Ви знайшли того самого золотого Тиберія. Погляньте на звороті.
Дайсон придивився і побачив на монеті зображення фавна у воді поміж очерету. Його чіткі риси обличчя виділялися тонким контуром. То було прекрасне й водночас страхітливе обличчя, яке нагадало Дайсону легенду про хлопчика та його друга дитинства, який зростав і мужнів разом із ним, поки в повітрі не повис різкий запах козла.
— Так, — врешті мовив він, — цікава монета. Вам щось відомо про неї?
— Ага, дещо я про неї таки знаю. Це одна з-поміж небагатьох історичних пам'яток, які дійшли до наших днів. Про неї, як про таємничий скарб, побутує безліч історій. Цілий цикл легенд присвячено одній маленькій монетці. За однією з них, вона була частиною спеціальної серії монет, які наказав викарбувати Тиберій на ознаменування здобутої ним великої воєнної перемоги. Бачите напис на звороті: «Victoria». Кажуть, що через якусь прикру випадковість усі монети потрапили до тигля, вціліла тільки одна із них. Відтак вона виблискує в історії та легендах, то тут; то там виринаючи — раз на сотню літ — і знову ховаючись. Якось на неї натрапив один італійський гуманіст, і відтоді вона то губиться, то знаходиться. Про неї ніхто не чув ще з далекого 1727 року, коли одного разу такий собі Джошуа Бьорд, турецький купець, привіз її додому з Алеппо, а через місяць після того, як він показав її одному колекціонеру, зник безвісти, а разом із ним монета. І ось вона тут!
А після паузи додав:
— Заховайте її назад до кишені, Дайсоне. На вашому місці я б ні перед ким нею не вихвалявся. А щодо мене, то я триматиму язика за зубами. Скажіть, хтось із тих двох чоловіків вас бачив?
— Думаю, що ні. Не думаю, що той, перший, який прожогом вискочив з темного провулку, взагалі бодай щось бачив, і я впевнений, що другий теж не міг мене помітити.
— Та й ви не особливо їх роздивилися. Як гадаєте, ви б упізнали когось із них, якби завтра випадково зустріли на вулиці?
— Навряд чи. Як я вже казав, вулиця була тьмяно освітлена, а вони бігли стрімголов.
Якийсь час двоє чоловіків сиділи мовчки, кожен сплітаючи в голові образи тієї дивної пригоди, але потяг до незвичного поволі взяв гору над тверезими думками Дайсона.
— Це все видається ще дивнішим, ніж я собі уявляв, — врешті заговорив він. — Мене неабияк вразило те, що я бачив: чоловік прогулюється собі тихою, спокійною, нічим не прикметною вулицею Лондона, вздовж сірих будівель та глухих мурів, коли це в одну мить у нього з очей неначе спадає пелена, і з-під землі, мов із копальні, сильним потоком б'ють випари, а крізь тріщини бруку просвічується вогонь, і йому, схоже, навіть вчувається свист пекельного казана. Іншого чоловіка жене страх за власне життя, а за ним, по гарячих слідах, мчить люта ненависть з ножем напоготові. Це насправді жахливо. Але як це пов'язати з тим, що ви мені розповіли про монетку? Запевняю вас, Філіпсе, я відчуваю, що сюжет набиратиме гостроти. Відтепер нас переслідуватиме таємниця, а звичайні, на перший погляд, події набудуть особливого значення. Ви можете зі мною не погоджуватись і закривати на все те очі, та ви змушені будете їх розплющити. Запам'ятайте мої слова, вам доведеться змиритися з неминучим. Волею випадку саме в наших руках опинився ключ до таємниці, і тепер нам належить її розгадати. А що стосується винних у всій цій дивній історії, то вони не зможуть від нас утекти. Ми розкинемо тенета на цілісіньке місто, і в один чудовий момент на вулиці, де юрмиться безліч люду, ми натрапимо на слід невідомого злочинця. Я майже бачу, як він неквапом наближається до вашої тихої площі, тиняється закутками міста, безцільно, на перший погляд, блукає широкими вулицями, тим часом усе ближче і ближче підступаючи, не в змозі протистояти невидимій силі, як у тій східній казці, де кораблі притягувало до магнітної скелі[34].
— Звісно, — мовив Філіпс, — якщо вертіти монетою у всіх перед очима так, як ви це зараз робите, можете бути певні — злочинець не забариться. І я навіть не сумніваюся в тому, що вас жорстоко поб'ють і обчистять. Але нам нема за що переживати. Ніхто не бачив, як ви підібрали монету, тож ніхто не знає, що вона у вас. Щодо мене, то я хочу спокійно спати і займатися своїми справами з відчуттям цілковитої безпеки і впевненості у звичному порядку речей. Я згоден, що події сьогоднішнього вечора — уся та вулична пригода — були незвичайними, та я навідріз відмовляюся мати до цього будь-який стосунок і, якщо треба буде, готовий звернутися до поліції. Я не стану рабом золотого Тиберія, хоч він і втрапив у поле мого зору в дещо драматичний спосіб.
— А я, — мовив Дайсон, — хочу, як той мандрівний лицар, йти далі у пошуках пригод. І мені не доведеться довго шукати — вони самі мене знайдуть. Я ж буду насторожі: зачаюсь, як той павук, усередині своїх тенет, реагуючи на кожен порух.
Незабаром Дайсон пішов, а містер Філіпс провів решту ночі, розглядаючи кремнієві наконечники стріл, які він нещодавно придбав. У нього були всі причини вважати, що це робота сучасної і аж ніяк не первісної людини, але він зовсім не зрадів, коли ретельна перевірка підтвердила його підозри. Розлютившись праведним гнівом етнолога, він зовсім забув про Дайсона та золотого Тиберія, а коли на світанку пішов спати, ця історія геть вилетіла в нього з голови.
Випадкова зустріч
Неквапно походжаючи Оксфорд-стріт і ліниво роззираючись навсібіч, містер Дайсон насолоджувався рідкісним післясмаком важкого робочого дня. Споглядання за людьми, дорожнім рухом та вітринами крамниць лоскотало його органи чуття вишуканим букетом стимулів. Із серйозним виглядом людини, що несе на собі всю вагу значущості, він уважно поглядав то ліворуч, то праворуч, боячись проґавити якусь вкрай важливу деталь. На переході його ледь не збив фургон, бо він, бачте, не любив поспішати, а вечір видався навдивовижу теплий. Щойно він зупинився, щоб трохи перепочити, як один гарно вбраний джентльмен, що стояв на протилежному боці вулиці, привернув його увагу своїми різкими жестами та змусив жадібно, мов риба, ковтати ротом повітря. Екіпажі, карети та кеби стрімким потоком мчали туди й сюди, і навіть найзавзятішому шукачеві пригод забракло б духу випробовувати свою долю, щоб перетнути дорогу. Однак той, хто привернув увагу Дайсона, метався на краю тротуару, мов навіжений, час від часу кидаючись назустріч смерті і так само збуджено відскакуючи назад, неабияк дивуючи перехожих. Урешті-решт, коли в невгамовному потоці екіпажів утворився невеличкий просвіт, що міг би випробувати на мужність якого-небудь хлопчака, той чоловік нестямно кинувся через дорогу і, ледь уникнувши смерті, налетів на Дайсона, як тигр на свою здобич.