— Вельмишановний сер, — звернувся він до мене, — радий, що ви прийшли. Я уважно прочитав вашого листа, якого ви зволили мені надіслати. Якщо я правильно зрозумів, то це ваш почерк?
Я відповів, що мені, на жаль, не поталанило мати особистого секретаря.
— Що ж, сер, — продовжив він, — тоді ця посада ваша. Сподіваюся, ви не проти відряджень?
Можете собі уявити, з яким завзяттям я пристав на його пропозицію. Відтоді я почав працювати на містера Сміта. Перших кілька тижнів роботи як такої не було. Щотижня я отримував зарплату, а також кругленьку суму на проживання. Але одного ранку, коли я зателефонував до готелю за вказівкою шефа, він наказав мені бути готовим до морської подорожі. Оминаючи зайві подробиці, скажу, що через два тижні ми вже були в Нью-Йорку. Містер Сміт сказав, що на нього чекає своєрідна робота, яка передбачає проведення не менш своєрідних досліджень. Коротше кажучи, з його слів я зрозумів, що на нас чекає далека подорож на Захід.
Провівши близько тижня в Нью-Йорку, ми сіли на потяг і рушили в неймовірно виснажливу подорож. Довгі дні й ночі ми їхали в цьому великому потязі, що прокладав свій шлях через міста, про які я ніколи раніше не чув, повільно проїжджаючи по небезпечних віадуках, минаючи гірські хребти і соснові ліси та пірнаючи в гущавини лісів, де від нескінченних чагарників у мене аж рябіло в очах, а через постійний стукіт і скрегіт коліс по погано прокладених рейках я ледве чув голоси наших попутників, які постійно мінялися. Часто я прокидався серед глупої ночі через раптовий скрегіт гальм і бачив крізь вікно, що ми зупинилися на убогій вуличці якогось селища, де єдиним джерелом світла були віконця бару. Часто звідти виходили кілька обшарпаних п'яниць і витріщалися на вагони, бувало, пасажири сходили з потяга, або чекали на дерев'яному помості, щоб на нього сісти. Більшість із них були англійці — скромні люди, що покоління за поколінням пускали корені на своїх рідних землях, а тепер їхали в напрямку сумнівного раю лужних пустель та Скелястих гір. Випадково я почув розмову двох чоловіків, які говорили про великі статки, які вони зіб'ють на незайманих землях Америки, а кілька механіків просторікували про захмарні гроші, що платять за старанну працю на залізницях та заводах Штатів. Зазвичай такі розмови швидко затихали, і я бачив огиду й розчарування на обличчях тих чоловіків, коли вони дивилися на потворні пустельні прерії, всіяні дерев'яними хатинами без садів, квітів та дерев, що самотою стояли посеред безкрайого моря сірої трави, застиглого в тиші. З кожним днем моїх попутників англійців все більше розчаровували пощерблена лінія горизонту та спустошена земля, позбавлена обрисів, барв та розмаїтості, а якось уночі, коли я не міг заснути, я почув, як плаче жінка, запитуючи, невже вона заслужила на таке життя. Чоловік всіляко намагався її втішити, говорячи із сильним глостерширським акцентом, яка та земля родюча — достатньо лиш зорати, як вона вродить соняхами. Але жінка плакала, як мале дитя, за своєю матір'ю, їхньою старою хатинкою та вуликами. Я так перейнявся її горем, що не міг думати ні про що інше, і мене мало хвилювало питання, що містер Сміт забув у цій країні і яким літературним дослідженням можна займатися в такій глушині. Та часом мені це все видавалося доволі таки дивним. Я працював літературним секретарем і отримував за те хорошу платню, але я й досі не міг сказати, що знаю свого шефа. Іноді він підсідав до мене, щоб перекинутись кількома словами про Америку, але більшу частину подорожі сидів поодаль від мене, ні з ким не розмовляв і, як мені здалося, був у глибокій задумі. На п'ятий день, відколи ми покинули Нью-Йорк, містер Сміт повідомив мені, що незабаром ми прибудемо на місце.
Я дивився на далекі гори, що виростали перед нами, неприборкані й дикі, міркуючи над тим, невже на світі є нещасні люди, які називають домом ці купи каміння, коли містер Сміт легенько торкнувся мого плеча.