— Переконаний, вам не терпиться покинути цей потяг, містере Вілкінс, — сказав він. — Це ви так на гори задивилися? Що ж, сподіваюся, сьогодні ввечері ми будемо там. Потяг прибуває на станцію Рединг, а звідти ми вже якось самі дістанемося до місця.
Через кілька годин машиніст зупинив потяг на станції Рединг, і ми зійшли. Я помітив, що місто, хоч і повністю забудоване дерев'яними хатинами, було більше й метушливіше, ніж ті, повз які ми проїжджали останні два дні. На станції кишіло людьми, а коли потяг свиснув і машиніст задзвонив у дзвоник, я побачив, що з вагона вийшло всього кілька пасажирів, але значно більше намагалося сісти на потяг. Окрім самих пасажирів на станції було чимало тих, хто зустрічав або проводжав своїх друзів чи родичів, багато було й таких, що просто тинялися там без діла. Разом із нами на цій станції зійшли декілька наших попутників-ангпійців, але через неймовірну метушню я майже одразу випустив їх зі свого поля зору. Містер Сміт кивком голови звелів мені йти за ним, і незабаром ми змішалися з юрбою. Безперервне бамкання дзвонів, шум голосів та свист потягів, що відбувають, остаточно вибили мене з колії, і я доволі туманно уявляв, пробиваючись услід за своїм шефом, куди ми прямуємо і як знайдемо дорогу в цьому незнайомому місті. Містер Сміт одягнув крислатого капелюха, натягнувши його на очі, а оскільки всі тутешні чоловіки носили схожі капелюхи, мені було важко вирізняти його з-поміж них. Вирвавшись нарешті з натовпу і зробивши кілька різких поворотів праворуч і ліворуч, він звернув у якусь бічну вулицю. Уже сутеніло, коли ми забрели в тиху частину міста, де на погано освітлених вулицях нам зустрілося кілька типів, скажу вам, далеко не найприємніших. Незабаром ми зупинилися перед будинком, що стояв на розі, в дверях якого бовванів чоловік, явно когось виглядаючи, і я помітив, як вони зі Смітом промовисто переглянулися.
— Містер з Нью-Йорка, правильно?
— Так, із Нью-Йорка!
— Добре, вони готові — забирайте. Я працюю на совість і не збираюся дурити вам голову.
— Це саме те, що нам потрібно, містере Еванс. Ми вас теж не обдуримо. Виводьте їх.
Я мовчки стояв поруч, слухаючи їхню загадкову розмову. Сміт почав нетерпляче походжати взад і вперед, а Еванс так і залишився стояти біля дверей. Він голосно свиснув, і я помітив, як він уважно приглядається до мене, наче намагаючись про всяк випадок запам'ятати моє обличчя. Поки я розмірковував над тим, що це все може означати, з бічного провулку вигулькнув якийсь миршавий сутулий тип, тягнучи на поводу двійко кістлявих коней.
— Сідайте, містере Вілкінс, швидше, — звелів Сміт. — Нам час рушати в дорогу.
Ми поскакали в сутінки, що ставали все густішими. Проїхавши невелику відстань, я озирнувся і побачив позаду нас далеку рівнину, де тьмяно виблискували ліхтарі міста, а попереду виростали гори. Сміт скакав на коні по розбитій дорозі так упевнено, ніби то була Пікаділпі, я з усіх сил намагався не відставати. Мене долала страшенна втома, і я майже нічого не бачив довкола себе. Я лише відчував, що дорога, обабіч якої громадилися валуни, поступово йшла вгору. Та поїздка нічим особливим мені не запам'яталася. Невиразно пригадую, як ми проїжджали через густий і темний сосновий ліс, де наші коні пробиралися поміж камінням. А ще спливає у пам'яті, як від розрідженого повітря паморочилося в голові, коли ми все вище й вище підіймалися вгору. Здається, решту нашої подорожі я провів у дрімоті, звідки мене вирвав голос Сміта:
— Ось ми й приїхали, Вілкінсе. Це Блу-рок парк. Завтра зможете насолодитися видом. А зараз ми трохи підкріпимось і підемо спати.
Із убогої хатини вийшов чоловік і розсідлав наших коней, а всередині на нас чекали смажене м'ясо і дешеве віскі. Той будиночок справляв дивне враження. В хатині було три кімнати: одна, де ми вечеряли, кімната Сміта і моя власна. Глухуватий старий, що прислужував, спав у якійсь подобі сараю, а коли наступного ранку я прокинувся і вийшов надвір, то побачив, що хатина стоїть у западині поміж гір. Завдяки густим насадженням сосон, крізь які де-не-де прозирали величезні блакитно-сірі скелі, ця місцина отримала назву Блу-рок парк[35]. Зусібіч нас оточували гори з укритими снігом вершинами, а повітря було п'янке, мов вино. Глянувши вниз, я уявив себе на одному з тих маленьких безлюдних островів десь посередині Тихого океану, адже навколо не було ні душі. Єдиним нагадуванням про людину була та вбога хатинка, в якій я провів минулу ніч. Пізніше я довідався, що схожі хатини стоять на відносно недалекій, за мірками Скелястих гір, відстані одна від одної. Але тоді мене охопило відчуття страшенної самотності, а від думки про безкраї рівнини та безмежний океан, що відділяли мене від світу, який я колись знав, у мене стислося серце, і я подумав, що тут, у цій гірській западині, я можу зустріти свою смерть. То була жахлива мить, яку я досі не годен забути. Однак я зумів побороти свій страх. Я сказав собі, що повинен бути сильним, і вирішив мужньо пережити цю пригоду. Тоді у мене було нелегке життя з доволі примітивними умовами. Я був полишений на самого себе й ні від кого не залежав. Я майже не бачив Сміта, ба не знав навіть, коли той був у будинку. Часто бувало так: я думав, що він десь далеко, а наступної миті, на мій превеликий подив, я бачив, як він виходить зі своєї кімнати, замикає двері на замок і кладе ключа собі до кишені. Бувало й інакше: я був упевнений, що він сидить заклопотаний у себе в кімнаті, а він повертається додому в брудних, заболочених чоботях. Що стосується роботи, то я просто байдикував — блукав долинами, їв і спав. Так-сяк я призвичаївся до нового ритму життя, навіть навчився комфортно в ньому почуватися, і поступово почав усе більше віддалятися від дому, вивчаючи нову для себе місцевість. Одного разу я вирішив дослідити сусідню долину — і цілком неочікувано натрапив на групу людей, що пиляли дерева. Я підійшов до них, сподіваючись, що бодай хтось із тих робітників виявиться англійцем. У будь-якому разі, то були живі люди, а мені дуже хотілося почути розбірливу мову, бо той старий чолов'яга, про якого я вже згадував, окрім того, що напівсліпий та глухий, до всього ще й був німий. Я був готовий до грубого, без зайвих сентиментів чи ввічливості, привітання, але мене страшенно вразили похмурі погляди і різкі короткі відповіді. Я помітив, як вони якось дивно перезирнулися між собою, а один, відірвавшись від роботи, почав гратися зі своїм пістолетом, тож я змушений був повернутися і піти далі своєю дорогою, проклинаючи долю, яка закинула мене в край, де люди були жорстокішими за звірів. Сповнене самотності життя почало душити мене, як страшний сон, і через кілька днів я подався на станцію, розташовану за кілька миль від нашої хатинки, де був невеличкий заїжджий двір для мисливців і туристів. Іноді там зупинялися на ніч англійські джентльмени, і я думав, що зможу познайомитися з кимось із кращими манерами, ніж у мешканців цієї місцевості. Як я й очікував, я натрапив на групу людей, які юрмилися в дверях дерев'яної хатинки, що слугувала трактиром. Наблизившись, я помітив, що вони стали плечем до плеча, переглядаючись між собою, а коли я підійшов до них ближче, шестеро чи семеро мисливців вирячилися на мене очима, повними холодної люті й огиди, з якою дивляться на мерзенну отруйну змію. Я відчув, що мені більше несила це терпіти, і вигукнув:
— Є тут бодай один англієць чи хтось хоча б трішки цивілізований?
Один із чоловіків потягнувся рукою до свого ременя, на якому висів револьвер, та інший зупинив його і відповів мені: