— Ми дуже навіть цивілізовані, містере, як і наші розваги, які, боюся, вам не надто сподобаються. В будь-якому разі, тут зупинився один англієць, який, поза сумнівом, буде радий вас бачити. А ось і він, знайомтеся — містер д'Обернаун.
Біля дверей готелю стояв молодий чоловік, одягнений, як англійський сквайр, і дивився на мене. Один із мисливців тицьнув у мене пальцем:
— Це той самий чоловік, про якого ми говорили минулого вечора. Ви, сквайре, казали, що вам цікаво буде на нього глянути, і ось він сам прийшов.
Добродушне обличчя англійського молодика враз спохмурніло. Він грізно глипнув на мене і відвернувся, всім своїм виглядом показуючи презирство та відразу.
— Сер! — вигукнув я. — Мені незрозуміло, що я зробив, щоб заслужити на таке ставлення до себе. Ви мій земляк, від якого я очікував хоч якоїсь пошани.
Він кинув на мене злісний погляд і вже хотів було зайти досередини, але передумав і підійшов до мене.
— Ви дуже необачний у своїй поведінці. Ви, схоже, випробовуєте наше терпіння, яке рано чи пізно урветься. Скоріше навіть рано, ніж пізно. І дозвольте вам сказати ось що, сер: ви можете називати себе англійцем, знеславлюючи шляхетне ім'я Англії, але не можете розраховувати на добре до вас ставлення англійців. На вашому місці я б тут не затримувався ні хвилиною довше.
Він зайшов у готель, решта чоловіків мовчки спостерігали за мною, а я стояв мов громом прибитий і думав, чи не зійшов бува з глузду. Тут на вулицю вийшла господиня заїжджого двору і вирячилася на мене, як на якогось звіра чи дикуна. Я повернувся до неї і тихо заговорив:
— Я страшенно голодний і, здолавши довгий шлях, хочу пити. У мене в гаманці достатньо грошей. Можна у вас чогось попоїсти й випити?
— Ні, не можна, — відрубала вона. — Вам краще піти звідси геть.
Мов ранений звір, я ледве доповз додому і впав на ліжко. Мені несила було розгадати цю загадку. Мене охопили гнів, сором і страх. До моїх страждань додалося, коли я проходив повз хату у ближній долині, і діти, що гралися надворі, кинулися тікати від мене, здійнявши страшний галас. Тож щоб чимось себе зайняти, я здійснював далекі прогулянки. Я б уже давно зсунувся з глузду, якби отак цілими днями сидів у Блу-рок парку, споглядаючи гори. І кого я не зустрічав на своєму шляху, завжди бачив на обличчі людей той самий погляд ненависті та відрази, а одного разу, пробираючись крізь густі зарослі, я почув постріл та лихе сичання купі, що пролетіла прямо біля мого вуха.
Якось мені випало почути розмову, що мене геть приголомшила. Я сидів, відпочиваючи і обпершись на валун, коли почув, як двоє чоловіків, що йшли стежкою неподалік, зупинилися. Один із них заплутався в лозах дикого винограду, проклинаючи все на світі, а інший сміявся з нього, мовляв, вони іноді можуть стати у пригоді.
— Що ти таке верзеш?
— Та так, нічого. Просто ці лози надзвичайно міцні, куди міцніші за всяку мотузку, їх рідко де здибаєш.
Чоловік, який щойно сипав прокльонами, гмукнув, а потім я почув, як вони сіли, запаливши люльки.
— Ну що, бачив його? — запитав лихословець.
— Та бачив якось днями, але клята куля пролетіла надто високо. Думаю, негідникові просто пофортунило, як і його шефу, хоча це не може тривати вічно. Ти ж чув, як він приплуганився до трактиру Джінксів, вимахуючи своїм гаманом і щось доказуючи? Той молодий британець, скажу тобі, швидко заткнув йому рота.
— І що це в біса означає?
— Не знаю, але думаю, пора це припинити, і зробити це слід у найкращих традиціях. Тобі ж відомо, як вирішуються питання з неграми?
— Так, довелося бачити краєм ока. Кілька галонів керосину в крамниці Брауна коштує цілий долар, але, як на мене, це все одно що за безцінь.
Вони вже пішли геть, а я й досі ховався за валуном, стікаючи рясним потом. Мені було так зле, що я ледь підвівся і, спершись на палицю, поплентався додому повільною немічною ходою. Я зрозумів, що ті двоє говорили про мене, як і те, що на мене очікує страшна смерть. Тієї ночі я не склепив очей. Я перевертався на твердому ліжку і мучився у здогадах, що б це все могло означати. Врешті-решт серед глупої ночі я встав, вдягнувся і вийшов надвір. Мені було байдуже, куди я йду, та відчував, що мушу йти все далі й далі — до знемоги. Надворі стояла ясна місячна ніч, і за кілька годин я побачив, що наближаюся до розташованої в глибині скель сумнозвісної похмурої місцини, відомої як каньйон Блек-ґалф. Багато років тому на цьому місці англійські переселенці, серед яких були й жінки, облаштували табір, де їх зусібіч оточили індіанці. Захопивши переселенців, вони жорстоко поглумилися над ними і закатували до смерті. Відтоді навіть засвітла найсміливіші серед мисливців та лісорубів обходять той каньйон десятою дорогою. Продираючись крізь густі чагарі, що росли над каньйоном, я почув голоси, і, дивуючись з того, хто б це міг бути в такому місці в таку годину, я стишив ходу, намагаючись не шуміти. На самому краю скелі росло велике дерево, під яким я ліг, визираючи з-за його стовбура. Піді мною виднівся каньйон Блек-ґалф. Місячне сяйво заглядало в самі його глибини, відкидаючи чорні як смерть тіні від шпичастої скелі, а прямовисний схил гори, що нависав над каньйоном по інший бік, потопав у пітьмі. Подеколи місяць затуляв легкий серпанок хмаринки, що пропливала повз, а сильний вітер пронизливо завивав між скель. Отож я глянув униз і побачив двадцятьох людей, що півколом стояли довкруж скелі. Я рахував їх один за другим — більшість із них були мені знайомі: наймерзенніші з мерзенних негідників, навіть мерзенніші за диких звірів, і в багатьох на руках була кров, а за душею — страшні гріхи. Обличчям до них стояв містер Сміт, перед ним був камінь, на якому були встановлені великі, як у крамниці, ваги. Лежачи під деревом, я почув із глибини каньйону відлуння його голосу, і мені аж морозом сипонуло по спині.
— Життя в обмін на золото! — вигукнув він. — Життя за золото! Кров та життя ворога за фунт золота!
Якийсь чоловік ступив крок із півкола й підніс одну руку, а іншою кинув блискучий шматок металу на чашу ваг, що дзенькнула під його вагою. Сміт прошепотів йому щось на вухо, а тоді знову вигукнув:
— Кров в обмін на золото, за фунт золота — життя ворога! За кожний фунт золота на цих вагах — життя.
Один за одним, піднявши правицю, з півкола виходили чоловіки. Вони клали на ваги золото, а Сміт щоразу схилявся до них і шепотів щось на вухо. Тоді він знову вигукнув:
— Бажання й пристрасть — за золото на цих вагах. За кожний фунт золота — задоволення бажань.
І все пішло по колу — підняті догори руки, метал на вагах, шепіт та демонічна пристрасть на обличчі кожного.
А тоді один за одним чоловіки знову почали підходити до Сміта. Почувся шепіт. Я побачив, як Сміт щось їм пояснює та кудись скеровує, як він жестикулює, ніби переконуючи їх у чомусь, а раз чи двічі він швидко замахав руками, немов даючи знати, що все вже вирішено і відступати не можна. Я так уважно стежив за ним, що нічого більше не помічав, і в якийсь момент я з жахом усвідомив, що в каньйоні нікого нема. Ще секунду тому я бачив там ті мерзенні пики, трохи поодаль від скелі. А тепер, знову глянувши вниз, я не нікого вгледів — у каньйоні було порожньо. Занімілий від страху я повернувся додому, де від утоми одразу ж заснув. Мені здавалося, що я проспав багато годин поспіль, та коли прокинувся, сонце лиш почало вставати з-за обрію, кидаючи перші промені на мою постіль. Я підскочив на ліжку, ніби від стусана, і коли розгублено почав оглядатися по сторонах, то, на своє превелике здивування, побачив, що в кімнаті було троє чоловіків. Один із них, поклавши мені руку на плече, сказав:
— Ну ж бо, прокидайтеся, містере. Боюся, вам залишилося не так багато часу. Хлопці чекають надворі, вони дуже поспішають. Накиньте на себе щось — ранок сьогодні прохолодний.
Я бачив, як двоє інших чоловіків похмуро всміхалися одне до одного, та нічого не розумів. Спокійно, наскільки міг, натягнув на себе одяг і сказав, що готовий.
— От і добре, а тепер ходімте зі мною. Ти, Ніколсе, йди першим, а ми з Джимом допоможемо джентльмену.
Вони вивели мене на світло дня, і тоді я зрозумів, що це був за нерозбірливий шепіт, який спантеличив мене, поки я вдягався. Надворі на мене чекало близько двох сотень чоловік, серед них навіть кілька жінок, і коли вони мене побачили, почувся тихий гул. Я не знав, що скоїв, але від того звуку в мене застугоніло серце, а на обличчі проступив піт. Невиразно, наче крізь пелену, я бачив збуджений натовп, чув перегук злостивих голосів, і жодне з тих облич не випромінювало милосердя, тільки лють і жадобу, які мені було годі збагнути. Разом з процесією тих людей я підіймався по схилу гори в оточенні кількох чоловіків, які в руках стискали револьвери. Час від часу до мене долинали люті вигуки і якісь окремі слова та фрази, але я ніяк не міг збагнути, про що, власне, мова, лиш розумів, що про щось погане. Я чув уривки якихось дивних і неправдоподібних оповідей. Хтось говорив про людей, яких виманювали з їхніх домівок і жахливо катували, й ті, звиваючись, мов ранені змії в темних закинутих місцинах, благали добити їх, щоб покласти край їхнім мукам. Інший розповідав про цнотливих дівчат, які зникали на кілька днин, а, повернувшись, вмирали, навіть в обіймах смерті згораючи від сорому. Мені було невтямки, що це все може означати і що на мене чекає, але я був такий виснажений, що йшов наче крізь дрімоту, мріючи лише про сон. Та врешті-решт процесія зупинилася. Ми вийшли на вершину гори, звідки було видно долину Блу-рок, і я помітив, що стою під деревом, де часто любив посидіти. Я стояв усередині кола озброєних чоловіків і бачив, як одні клопочуться над в'язанками хмизу, а інші крутять у руках мотузку. Тоді натовп заворушився і виштовхнув наперед чоловіка. Руки й ноги у нього були зв'язані, і хоч обличчя було невимовно мерзенне й огидне, мені стало шкода того чоловіка. Попри те, що риси його обличчя були спотворені мукою, я впізнав його. Він був серед тих чоловіків, що купчилися навколо Сміта в каньйоні Блек-ґалф. Його вмить розв'язали й роздягнули догола, а тоді підвели до дерева і накинувши на шию петлю мотузки, зав'язаної навколо стовбура. Чийсь хриплий голос віддав команду. Натовп заворушився, коли мотузка натяглася. Прямо перед собою я побачив, як чорніє лице чоловіка, а його кінцівки корчаться в нестерпних муках смерті. Один за одним на моїх очах повісили півдюжини чоловіків, яких я бачив минулої ночі в каньйоні, після чого тіла їхні покидали на землю. Після невеличкої затримки чоловік, що не так давно підняв мене з ліжка, підійшов до мене і сказав: