— Тепер, містере, ваша черга. Даємо вам п'ять хвилин, щоб ви могли розповісти все, мов на духу, а коли відведений вам час закінчиться, ми, славлячи нашого Господа, спалимо вас живцем біля цього ось дерева.
Саме тоді я остаточно прокинувся, немов прозрів, і закричав:
— Чому? Що я вам зробив? За що ви хочете мене вбити? Я ні в чому не винний. Я нікому з вас не заподіяв зла, — і затулив обличчя руками. Мені було так жаль себе — на мене чекала страшна смерть..
— Ну що такого я скоїв? — знову закричав я. — Ви, мабуть, мене з кимось плутаєте. Ви мене не знаєте.
— Тебе, жорстокий демоне, — відповів чоловік, що стояв поруч, — ми дуже добре знаємо. На тридцять миль довкола кожен чоловік, кожна жінка і дитина проклинатиме ім'я Джека Сміта, коли ти станеш горіти у пеклі.
— Але ж я не Сміт, — сказав я, відчуваючи в серці спалах надії. — Мене звуть Вілкінс. Я працюю у містера Сміта секретарем, але нічого про нього самого не знаю.
— Ви лишень послухайте цього ницого брехуна! — вигукнув чоловік. — Секретар, хай йому біс! Мушу сказати, вам вистачило розуму прокрастися вночі, ховаючи своє обличчя в темряві, та ми вас все одно вистежили. Що ж, час настав. Тягніть його.
Мене поволокли до дерева та прикували до нього ланцюгами. Я побачив розкладені навколо оберемки хмизу і заплющив очі. Я відчув, ж мене з ніг до голови облили чимось смердючим, і, знову розплющивши очі, побачив жінку, що вишкірялася до мене. Це, мабуть, вона щойно вилила на мене, хлюпнувши й на хмиз, величезну каністру керосину. Хтось крикнув: — Запалюйте! — після чого я знепритомнів, а що було далі — не знаю.
Отямився я на ліжку в порожній кімнаті з голими стінами. Лікар тримав у мене перед носом флакончик з нашатирним спиртом, а джентльмен, що стояв біля мого ліжка, який, як виявилося, був шерифом, заговорив до мене:
— Ви, містере, — почав він, — були на волосинці від смерті. Хлопці якраз хотіли підпалити вогнище, коли підіспів я із загоном полісменів. Мені вартувало величезних зусиль врятувати вас від них. Але хочу вам сказати, що їх важко звинувачувати. Бачте, вони думали, що ви і є ватажок блекґалфської банди, і я ніяк не міг переконати їх у тому, що ви не Джек Сміт. На щастя, з нами був один із місцевих, Еванс, і він підтвердив, що бачив вас разом з Джеком Смітом і що ви — то зовсім не він. Тож ми забрали вас із собою і помістили сюди, у в'язницю, та ви можете вийти звідси, коли забажаєте, щойно остаточно прийдете до тями.
Наступного ж дня я сів на потяг, а через три тижні був уже в Лондоні, і знову майже без гроша в кишені. Але відтоді доля почала мені усміхатися. Я завів знайомства з впливовими людьми у різноманітних сферах. Директори банків ледь не бігали за мною, а пропозиції від редакторів так і сипалися на мене. Я мав лише обрати, чим саме я хочу займатись, але незабаром я вирішив, що створений для безтурботного життя. Я неймовірно легко знайшов добре оплачувану роботу в одному заможному політичному клубі. У мене розкішний кабінет у самому центрі неподалік від парку, а шеф-кухар клубу аж зі шкури пнеться, щоб догодити мені, коли я приходжу туди на обід чи вечерю, до того ж у моєму розпорядженні завжди їхні найрідкісніші вінтажні вина. А проте, відколи я повернувся до Лондона, я жодного дня не відчував себе у безпеці. Щоразу, прокинувшись серед ночі, я тремчу зі страху, що Сміт стоїть біля мого ліжка, і мені здається, що з кожним кроком я тільки наближаюся до краю прірви. Я знав, що Сміт врятувався втечею від помсти народних месників, і я тремтів від однієї лиш думки, що він, найімовірніше за все, повернувся до Лондона, і коли я буду найменше до цього готовий, ми десь зіткнемося з ним віч-на-віч. Щоранку, покидаючи дім, я постійно озираюся, боячись побачити на вулиці його страшну постать, що вичікує мене. Затамувавши подих, я ховаюся по закутках. Мені ставало млосно від усвідомлення того, що якихось кілька швидких кроків можуть призвести нас до зустрічі. Я припинив ходити до театрів чи вар'єте, боячись, що за якимось химерним збігом обставин він сидітиме поруч зі мною. Іноді, проти своєї волі, скоряючись якомусь нездоланному поклику, я виходив гуляти нічним містом, де тіні безлюдних кварталів викликали у мене дрож, а на переповнених людом вулицях я казав собі: «Рано чи пізно це має статися. Він неодмінно повернеться до міста, і я побачу його, коли почуватимуся в цілковитій безпеці». Я перечитував газети в пошуках натяків на прийдешнє лихо, і жодна стаття чи убога новина не залишалися поза моєю увагою. З особливою увагою я перечитував колонки з оголошеннями, та все марно. Минали місяці, а я й досі був живий, і попри те, що не почувався у цілковитій безпеці, я більше не страждав від нестерпного гніту раптових нападів тривоги. А сьогодні увечері, спокійно прогулюючись по Оксфорд-стріт, я глянув через дорогу і там, на протилежному боці, побачив чоловіка, думки про якого так давно не дають мені спокою.
Містер Вілкінс допив вино і відхилився назад на стільці, сумно поглядаючи на Дайсона, а тоді, ніби раптом щось згадавши, дістав із внутрішньої кишені шкіряний гаманець і поклав на стіл перед Дайсоном вирізку з газети.
Придивившись до клаптика паперу, Дайсон зрозумів, що то вирізка з однієї з колонок вечірнього випуску. Ось про що там йшлося:
МАСОВА РОЗПРАВА. ШОКУЮЧА ІСТОРІЯ
За даними телеграми Дельзіль з Рединга, штат Колорадо, з Блу-рок парну надійшло повідомлення про жахливий випадок масової помсти. Певний час місцеві мешканці жили в страху перед бандою шаленців, які, організувавши злочинне угруповання, жорстоко вбивали чоловіків та жінок. Для протидії цій банді було утворено т. зв. «комітет пильності», який з‘ясував, що її ватажком був чоловік на ім'я Сміт, який проживав у Блу-рок парку. Комітет вжив необхідних заходів і без суду та слідства стратив шляхом повішання шістьох найжорстокіших членів банди у присутності двох чи трьох сотень людей. Наскільки відомо, Сміту вдалося втекти.