— Жахлива історія, — мовив Дайсон. — Чудово уявляю, як вас днями та ночами переслідують спогади про ті страшні події, які ви мені щойно описали. Та вам нема чого боятися Сміта. Навпаки, у нього є набагато вагоміші причини остерігатися вас. Подумайте лишень: варто вам викласти все поліції, і вони відразу ж видадуть ордер на його арешт. І ви пробачте мені, будь ласка, за те, що я вам зараз скажу.
— Любий друже, — перебив його містер Вілкінс, — почувайтеся цілком вільно у своїх висловлюваннях.
— Що ж, мені здалося, ви вкрай засмутилися через те, що вам не вдалося наздогнати чоловіка, який вислизнув у вас із рук. Ви виглядали роздратованим, що не змогли швидко перебігти через дорогу.
— Сер, я не знав, що мені робити. Я лиш мигцем побачив того чоловіка, а те емоційне збудження, свідком якого ви стали, було наслідком невизначеності. Я не був до кінця певний, що то саме він. Мене охопив жах від того, що Сміт знову в Лондоні. Я здригнувся від думки, що цей диявол з крові й плоті, чия душа чорна від немислимих злочинів, спокійно розгулює собі серед простого люду, замислюючи, мабуть, ще жорстокіші лиходійства. Кажу вам, сер, це чудовисько ходить вулицями міста, чудовисько, перед яким тьмяніє саме сонце, а тепле літнє повітря стає таким холодним, що пробирає до кісток. Ось такі думки налетіли на мене, мов той ураган, і я геть втратив здоровий глузд.
— Що ж, почасти я розумію ваші почуття, але повірте мені, вам справді немає чого боятися. Будьте певні, Сміт у жодному разі не буде вам допікати. Не забувайте, що він сам отримав попередження, а з того, що я встиг побачити краєм ока, він видався мені доволі таки переляканим чоловіком. У будь-якому разі, вже пізно, і я, з вашого дозволу, містере Вілкінс, піду. Сподіваюся, ми ще не раз тут зустрінемося.
Дайсон пішов, розмірковуючи над тією неймовірною історією, що йому підкинуло випадкове знайомство, а, тверезо оцінивши ситуацію, зрозумів, що поведінка містера Вілкінса була дещо дивною, навіть зважаючи на всі ті пригоди, які він пережив.
Пригода зниклого брата
Містер Чарльз Філіпс був, як ви вже могли здогадатися, джентльменом, що мав великий інтерес до науки. Ще в юності він з неймовірним запалом поринув у штудіювання біології, а коротенька монографія «Ембріологія мікроскопічної голотурії[36]» стала його першим внеском у белетристику. Згодом він дещо полегшив собі життя, зайнявшись поверховим вивченням палеонтології та етнології. У його вітальні стояла шафа, шухляди якої були забиті примітивними знаряддями праці з кремнію, а окрасою його помешкання був чарівний амулет з південної частини Тихого океану. Він гордо називав себе матеріалістом, хоча насправді був ще той легковір — ладен брати на віру існування будь-яких див, якщо вони вбрані у наукові шати, і навіть найнеймовірніші вигадки набували в його очах конкретних обрисів, якщо до них застосовувалась чітка й бездоганна наукова термінологія. Він насміхався з відьом, але боявся сили гіпнозу, закочував очі, коли мова заходила про християнство, але обожнював розмови про етер[37] і протил[38]. Крім того, він пишався своїм непохитним скепсисом. Балачки про всілякі дивовижі він слухав не інакше як зі зневагою, тому нізащо не сприйняв би розповідь Дайсона про переслідувача і його жертву за чисту монету, якби той не показав йому тієї самої монети — вагомого і видимого доказу. Як і можна було очікувати, він з підозрою вислухав історію Дайсона. Він знав, що його приятель наділений химерною уявою і має звички бачити дива там, де їх і близько немає. Окрім того, він вважав, що так звані факти цієї дивної пригоди в ході розповіді пережили неабиякі метаморфози. Обміркувавши історію Дайсона, він наступного дня завітав до нього й завів серйозну розмову про те, як важливо реально дивитися на речі, і що дурень той, хто для цього бере до рук калейдоскоп замість телескопа. Вислухавши все те з уїдливою посмішкою, Дайсон врешті-решт мовив:
— Любий друже, я чудово розумію хід ваших думок. Однак ви будете вражені, коли я скажу, що фантазером насправді є ви, а я дивлюся на життя тверезо і вдумливо. Ви ходите по колу, і поки у своїх мріях ви живете на золотій долині поміж новітніх філософів, насправді ви є простим мешканцем метафоричного Клепему[39]. Ваш скепсис зазнав краху, перетворившись на нечуване легковір'я. Ви, мов той кажан чи сова — забув, хто саме, — що заперечували існування сонця в полудень, тож я буду глибоко вражений, якщо ви так і не прийдете до мене одного дня зі щирим каяттям за свої численні помилки і твердим наміром поглянути на речі у справжньому світлі.
Ця тирада нітрохи не вразила містера Філіпса. Він вважав Дайсона безнадійним, а тому пішов до себе милуватися примітивними знаряддями з кремнію, які прислав йому приятель з Індії. Прийшовши додому, він виявив, що домовласниця, побачивши якісь безформні шматки каменю, що були недбало розкидані на столі, викинула їх у смітник, де він провів у смердючих пошуках майже увесь день. Почувши, що він каже про цей мотлох як про цінні артефакти, місіс Браун, навіть не стишуючи голосу, назвала його «бідолашний містер Філіпс». На годиннику пробило четверту, коли він, розриваючись між гнівом та огидою через страшенний сморід, нарешті закінчив свою маленьку пошуково-рятувальну операцію. Пересичений ароматами гнилого капустяного листя, Філіпс відчув, що йому не завадило б трохи розвіятись, щоб нагуляти апетит перед вечерею. На відміну від Дайсона він, поглинутий своїми думками, крокував дуже швидко, втупивши очі в бруківку й не помічаючи життя навколо. Він не знав, якими вулицями щойно пройшов, тому, звівши очі, він побачив, що його занесло на Лестер-сквер. Трава і квіти навколо тішили око, тож він зрадів можливості кілька хвилин перепочити. Роззирнувшись довкола, Філіпс побачив лавку, на самісінькому краєчку якої сиділа якась жінка. Він сів на протилежному краю лавки і почав гнівно перебирати в голові події того вечора. Мимохіть він помітив, що та жінка була гарно вбрана і молода на вигляд. Він не міг розгледіти її обличчя, яке вона повернула в бік кущів, вочевидь, уважно їх вивчаючи, до всього ще й прикриваючи лице рукою. Не подумайте лише, що містер Філіпс плекав якісь надії на романтичні стосунки з нею — він просто не хотів сидіти поруч із п'ятьма замурзаними дітлахами, що влаштувались на сусідній лавці, тож щойно він сів, його одразу поглинули думки про його невдачі. Він роздумував над тим, щоб змінити квартиру, але згадавши всі ті помешкання, які колись винаймав, і дивлячись на них з висоти прожитих літ, усвідомив, що перебирання хазяйками подібно до перебирання листя — при всій очевидній безмежності вибору різниця між ними зовсім невідчутна. Тому він вирішив провести спокійну, але сувору бесіду зі своєю кривдницею, місіс Браун, вказавши на її вкрай необачний вчинок та висловивши сподівання на краще поводження з його речами в майбутньому. Задоволений таким рішенням, Філіпс, уже зібрався було йти геть, коли роздратовано почув придушене схлипування, що, вочевидь, долинало від молодої жінки, яка й досі нерухомо сиділа, втупившись у кущі й клумби. Він відчайдушно стиснув ціпок, готовий от-от піти, аж раптом вона повернулася до нього обличчям, на якому читалося німе благання. Вона була юна, радше незвичайна й приваблива, аніж вродлива. Мабуть, її щось дуже тривожило, і містер Філіпс знову сів на лавку, спересердя проклинаючи свою долю. Юна леді дивилася на нього своїми чарівними карими очима, в яких не було й краплі сльози, хоч вона і тримала в руці хустинку. Вона ще й закусила губку, так благально й жалісно, ніби боролася з відчуттям горя, що поглинало її. Філіпс совався на краю лавки, ніяково дивлячись на дівчину й не знаючи, чого очікувати далі, а вона дивилася на нього, так і не зронивши жодного слова.
— Перепрошую, міс, — врешті заговорив він, — мені здається, що ви хочете зі мною поговорити. Я можу вам чимось допомогти? Однак, дозвольте сказати, це видається мені малоймовірним.
— Ох, сер, — прошепотіла вона, — не будьте таким суворим до мене. Мені й так гірко, і я думала, що ви, якщо й не допоможете, то бодай розрадите мене.
36
Голотурії, також відомі як морські огірки — безхребетні тварини типу голошкірих, що живуть у солоній воді. «Огірками» їх назвав Старший Пліній через зовнішню схожість із цим овочем.
37
Гіпотетичне середовище, в якому за уявленнями, що побутували у фізиці до початку XX сторіччя, поширюється світло та радіохвилі.