— Скажіть, будьте ласкаві, в чому річ? — запитав Філіпс. — Я можу запропонувати вам випити чашечку чаю?
— Я знала, що не помилилася, звернувшись до вас, — мовила у відповідь юна леді. — Ваша пропозиція свідчить про щиру вдачу. Та, на жаль, чай мене не заспокоїть. З вашого дозволу, я спробую пояснити вам суть проблеми.
— Буду радий, якщо ви так і зробите.
— Так, я все поясню і постараюся не вдаватись у зайві подробиці, незважаючи на ті численні труднощі, які змушують мене, ще таку юну, тремтіти перед лицем страшної таємниці буття. І все ж вам може здатися надто банальним те горе, від якого крається моє серце. Я втратила брата.
— Втратили брата? Як це трапилося?
— Бачу, мені все-таки доведеться пояснити вам деякі деталі. Отож, мій брат, старший від мене на кілька років, працює вчителем у приватній школі на півночі Лондона. Брак коштів не дав йому можливості закінчити університет, а без диплома він не міг навіть мріяти про посаду, на яку він, зі своїми талантами та ерудованістю, мав повне право претендувати. Тож брат був змушений обійняти посаду вчителя мови в академії Хайґейт імені доктора Сондерсона для синів знаті. Кілька років поспіль він чудово справлявся зі своїми обов'язками на втіху директора академії. Про себе навіть не починатиму розповідати. Лише скажу, що останній місяць я працювала гувернанткою в одній родині в Тутинґу. У нас із братом завжди були теплі стосунки, і хоч через певні обставини, які я краще омину, ми деякий час не спілкувалися, проте все одно ніколи не випускали одне одного з поля зору. Якось ми вирішили, що нам обов'язково треба бачитися не рідше ніж раз на тиждень, якщо, звісно, ніхто з нас не захворіє так, що не годен буде піднятися з ліжка. І нещодавно ми обрали цю площу місцем наших зустрічей завдяки її розташуванню в центрі міста та зручній досяжності. Після тижня виснажливої праці мій брат не мав великого бажання прогулюватися пішки, тож ми частенько годинами сиділи на цій лавці й говорили про плани на майбутнє та згадували наше щасливе дитинство. Перший місяць весни видався холодним і мокрим, але ми все одно насолоджувалися нашими зустрічами. Гадаю, нас часто мали за закохану пару, коли ми вмощувалися на лавочці, жваво щось обговорюючи. Отак ми щосуботи зустрічалися, і навіть підхопивши грип, мій брат, незважаючи на застереження лікаря, що вважав це безглуздим божевіллям, не пропускав нагоди побачитися зі мною. Так тривало донедавна. Минулої суботи ми провели довгий та цікавий вечір і розійшлися ще в кращому настрої, ніж зазвичай, з відчуттям, що наступний тиждень пролетить на одному диханні, а наша чергова зустріч буде ще приємнішою. Я прийшла сюди на домовлену годину, о четвертій, і сіла виглядати свого брата, з хвилини на хвилину очікуючи побачити, як він наближається до мене з отих воріт на північному боці площі. Минуло п'ять хвилин, а його все не було. Я вирішила, що він, мабуть, запізнився на свій трамвай, і мене засмутила думка про те, що наша зустріч буде коротшою хвилин на двадцять, а то й на півгодини. Адже я сподівалася провести разом з ним щасливий день. Раптом, сама не знаю чому, я різко повернулася і — уявіть моє здивування! — побачила свого брата, який повільно йшов до мене з південного боку площі у супроводі якогось чоловіка. Пригадую, як мене обурило те, що той чоловік, хай ким він був, безцеремонно порушує наш особистий простір. Я й гадки не мала, хто то був, тому що в мого брата не було близьких друзів. Коли я знову поглянула на постаті, що наближалися до мене, мною оволоділо інше відчуття — відчуття болісного страху, страху дитини перед темрявою, необгрунтованого й безглуздого, але жахливого, що стиснув моє серце, ніби холодними руками небіжчика. Та я опанувала себе й спокійно подивилася на брата, чекаючи, коли він заговорить, ще уважніше роздивляючись його супутника. Тоді я помітила, що той чоловік радше вів мого брата, ніж ішов поряд з ним. Він був високий, доволі просто вбраний. На голові мав високий котелок і, незважаючи на теплу погоду, був у чорному щільно застебнутому пальті, з-під якого виднілися штани у чорну і сіру смужки. Обличчя чоловіка теж нічим не вирізнялося, тому я не можу вказати на якісь особливі риси чи характерний вираз. Коли він наблизився, його обличчя не виражало жодних емоцій, ніби на ньому була майстерно виліплена маска. Вони пройшли повз мене, і, на моє величезне здивування, я почула голос брата, який звертався до мене, хоч вуста його не ворушилися, а очі дивилися у геть інший бік. Я не в змозі описати той голос, хоч він знайомий мені з дитинства, але слова, що долинали до моїх вух, наче змішалися з шумом води та плюскотом гірського потічка. Він сказав: «Я не можу залишитися», і тієї ж миті загуркотів грім, небо і земля немов зіштовхнулися, і світ перетворився на чорну порожнечу, якій немає кінця-краю. Коли мій брат проходив повз мене, я побачила руку, що тримала і наче вела його, і в якусь жахливу хвилю я усвідомила, що вона була якась безформна, немов багато років гнила в землі. Її плоть, що відшарувалася від кісток, звисала сухими покрученими пасмугами; пальці, які обхопили руку мого брата, втратили чіткі обриси й скидалися на пазурі, а один палець без фаланги, що давно вже відгнила, нагадував неотесаний обрубок. Прийшовши до тями, я побачила, що брат і його супутник виходять в он ті ворота. Я підхопилася і якусь мить стояла як укопана, а тоді мене наче окропом обдало, і я кинулася услід за братом, бо знала, що ніяке жахіття мене не зупинить, я мушу його врятувати, хай хоч саме пекло повстане проти мене. Вискочивши на тротуар, я помітила дві знайомі постаті, що протовплювалися крізь юрбу. Я перебігла дорогу й побачила, як вони завернули за ріг вулиці. Діставшись туди, я марно оглядалася навсібіч — мого брата і його дивного поводиря мов вітром звіяло. Я вгледіла тільки двох джентльменів поважного віку, що йшли попід руку, та хлопчика-газетяра, який жваво крокував вулицею, щось насвистуючи. Якусь мить я стояла, заціпенівши від жаху, а тоді, похнюпивши голову, повернулася на те місце, де ви мене зустріли. Тепер ви, сер, розумієте моє горе? Ох, скажіть, що трапилося з моїм братом, бо відчуваю, що скоро збожеволію.
Містер Філіпс, надзвичайно терпляче вислухавши історію, якийсь час вагався, перш ніж відповісти:
— Шановна леді, — врешті озвався він, — ваш випадок зацікавив мене не лише як людину, але і як науковця. Як людина, не позбавлена почуттів, я безмежно вам співчуваю. Схоже, вас до глибини душі вразило побачене чи радше те, що ви буцімто побачили. Як науковець, я вважаю своїм обов'язком сказати вам правду, яка окрім того, що розкриє вам очі, повинна вас втішити. Будь ласка, чи не могли б ви описати свого брата?
— Звісно, — охоче погодилася юна леді. — Я можу дуже точно його описати. Мій брат досить молодий на вигляд. В нього бліда шкіра, коротенькі темні бакенбарди, а ще він носить окуляри. У нього доволі боязкий, мало не переляканий вираз обличчя, і він завжди нервово озирається по сторонах. Спробуйте пригадати! Ви точно колись його бачили. Мені здається, ви частий habitué[40] цього чарівного кварталу. Ви могли перетнутися з ним минулої суботи. Я можу помилятися, стверджуючи, що він завернув за ріг тієї вулички. Можливо, він пішов далі, і ви могли з ним зустрітися. Ох, скажіть мені, сер, чи ви його часом не бачили?
— Боюся, коли я йду вулицею, то не помічаю багатьох речей, — мовив Філіпс, який не помітив би навіть рідної матері, якби вона пройшла за крок від нього, — але ви чудово описали свого брата. А тепер можете описати того, хто, як ви кажете, тримав вашого брата за руку?
— Не можу. Кажу ж вам, його лице було геть позбавлене виразності чи якихось характерних рис. Воно було схоже на маску.
— Правильно, ви не в змозі описати те, чого взагалі не було. Думаю, ви самі вже зрозуміли, що стали жертвою галюцинації. Ви очікували побачити свого брата і були стривожені через те, що він усе не йшов, і саме тоді ваш мозок запрацював на підсвідомому рівні, і ви побачили всього лише проекцію своїх хворобливих думок — образ вашого брата, якого насправді не було поруч, і страх, що втілився в постаті, яку ви не можете описати. Поза сумнівом, щось завадило вашому братові зустрітися з вами, як завжди. Гадаю, через кілька днів ви отримаєте від нього звістку.