Кларк відкинувся у своєму кріслі, замислившись. Здавалося, ніби він просто перейшов з одного сну в інший, і він майже очікував побачити, як стіни лабораторії тануть і зникають, а він сам прокидається в Лондоні, здригаючись від нічних сновидінь. Та врешті двері відчинилися, і увійшов доктор, а слідом за ним — дівчина близько сімнадцяти років, вбрана у все біле. Вона була така вродлива, що Кларк зрозумів, що мав на увазі доктор, коли писав йому того листа. На її обличчі, шиї та руках почав проступати рум'янець хвилювання, Реймонд натомість був незворушним.
— Мері, — сказав він, — час настав. Ти маєш свободу вибору. Чи хочеш ти цілком і повністю довіритись мені?
— Так, любий.
— Ви це чули, Кларку? Ви — мій свідок. Ось стілець, Мері. Він доволі зручний. Просто сядь на нього і відкинься. Готова?
— Так, любий, готова. Поцілуй мене, перш ніж почнеш.
Доктор нахилився і ніжно поцілував її в уста.
— Тепер заплющ очі, — сказав він. Дівчина стулила повіки, неначе була втомлена і дуже хотіла спати, а Реймонд підніс зелений флакон до її ніздрів. Вона враз зблідла й стала біліша за свою сукню. Дівчина майже не пручалася, а тоді з відчуттям покори, що міцно засіло всередині неї, схрестила на грудях руки, як мала дитина складає рученята до молитви. На неї падало яскраве світло лампи, і Кларк бачив зміни, що перетікали її обличчям, немов тінь пагорбами, коли сонце заступають літні хмарини. А тоді її бліде обличчя завмерло, і доктор підняв одну повіку. Вона була без свідомості. Реймонд сильно натиснув на один із важелів, і крісло миттю відкинулося. Кларк спостерігав за тим, як доктор, підсунувши до себе ближче лампу, вистриг коло на її волоссі, немов під час обряду постригу. Реймонд вийняв з невеличкого ящика маленький блискучий інструмент, і Кларк, здригнувшись, відвернувся. Коли він знову глянув у той бік, доктор уже перев'язував зроблену ним рану.
— Через п'ять хвилин вона прокинеться, — Реймонд зберігав цілковитий спокій. — Більше ми нічого не можемо зробити; залишається просто чекати.
Хвилини повільно тягнулися. Вони чули неспішне, важке цокання старовинного годинника, що стояв у холі. Кларк відчував нудоту, його охопила млість. В нього тремтіли коліна, і він ледве тримався на ногах.
Раптом, напружено вдивляючись у бік крісла, вони почули глибокий вдих, і так само раптово колір, що зійшов з лиця дівчини, зарум'янив їй щоки, вона розплющила очі, глянувши в які, Кларк жахнувся. Вони променіли страшним сяйвом, дивлячись кудись удалину, а на обличчя її проступив вираз неймовірного подиву, вона простягала руки, немов хотіла торкнутися чогось невидимого. Але якоїсь миті з її лиця зник подив, поступившись місцем неймовірному жахіттю. Її обличчя спотворили страшні конвульсії, і вона тремтіла від маківки до п'ят. Душа дівчини немов боролася і здригалася всередині своєї в'язниці з плоті. То було жахливе видовище, і Кларк кинувся до неї, коли вона з криками впала на підлогу.
Через три дні Реймонд підвів Кларка до ліжка Мері. Вона лежала з широко розплющеними очима, мотаючи головою з боку на бік та безглуздо посміхаючись.
— Так, — мовив доктор, все так само незворушно, — дуже шкода, тепер вона — безнадійний недоумок, і їй уже нічим не зарадиш. Однак їй все-таки явився Великий бог Пан.
II Спогади містера кларка
Містер Кларк, джентльмен, якого обрав доктор Реймонд за свідка свого химерного експерименту з богом Паном, був людиною, в якій дивним чином поєднувалися обачність та допитливість. Він тверезо і з неприхованою відразою думав про незвичне й ексцентричне, і попри це, в глибині його душі чаїлася жага пізнання прихованих та езотеричних елементів людської природи. Останнє переважило, коли він прийняв запрошення Реймонда, хоча його здоровий глузд завжди критично ставився до теорій доктора і відкидав їх як щось украй безглузде, але водночас Кларк таємно вірив у різні дивовижі й був би страшенно радий пересвідчитися в їхній реальності. Жахи, свідком яких він став у тій страхітливій лабораторії, певною мірою стали для нього рятівними. Він розумів, його втягнули в історію, що, чесно кажучи, не робила йому честі, і багато років після того він мужньо чіплявся за звичні речі, відкидаючи все, пов'язане з окультними дослідженнями. Однак за таким собі гомеопатичним принципом він якийсь час відвідував сеанси видатних медіумів, сподіваючись, що дешеві фокуси цих джентльменів остаточно закріплять в ньому відразу до містицизму у всіх його проявах, але навіть такі ліки, що викликали в нього огиду, не вилікували його повністю. Кларк знав, що його досі вабить небачене, і поступово давня пристрасть знову почала про себе нагадувати, тимчасом як з його пам'яті з часом стерлося перекошене обличчя Мері, що здригалося в конвульсіях від незвіданого жахіття. Після дня, проведеного у серйозних фінансових справах, спокуса розслабитися ввечері була надто сильною, особливо зимовими місяцями, коли вогонь, що палахкотів у каміні, кидав теплий відблиск на його холостяцький барліг, а біля підлокітника крісла стояла напоготові пляшка добірного кларету. Повечерявши, він якийсь час вдавав, що читає вечірню газету, але йому дуже скоро набридав простий перелік новин, і Кларк ловив себе на тому, що він любовно поглядає на старовинний японський письмовий стіл, що затишно примостився поблизу каміна. Немов хлопчак біля шафи з варенням, він якусь мить вагався але бажання таки брало гору і, підсунувши крісло, Кларк запалював свічку і вмощувався за письмовим столом. Його шухляди та ящики кишіли писаниною на всілякі огидні теми, а в ніші лежав великий рукописний том, до якого він старанно заносив скарби своєї колекції. Кларк відчував цілковиту зневагу до опублікованих даних — він втрачав інтерес навіть до найжаскіших історій, якщо вони виходили друком. Для нього було справжнім задоволенням читати, збирати та впорядковувати те, що він називав «Спогади на засвідчення існування диявола», і вечір, проведений у цих заняттях, пролітав як одна мить, а ніч здавалася надто короткою.
Одного мерзенного грудневого вечора, коли надворі стояла морозяна вологість і все було вкрите інеєм і залите імлою туману, Кларк швидко наминав вечерю, знехтувавши своїм звичним ритуалом з газетою, взявши до рук яку, він миттю клав її на місце. Він кілька разів пройшовся кімнатою, і, відкривши свій письмовий стіл, якусь мить незворушно стояв, а тоді сів. Відкинувшись на спинці крісла, поглинутий однією з тих фантазій, що так часто вабили його, він врешті дістав свою книгу і розгорнув її на останньому записі. Три чи чотири сторінки були щільно списані округлим, твердим почерком Кларка, а на початку було виведено дещо більшими літерами:
Непересічна історія, яку мені розповів мій приятель доктор Філіпс. Він запевнив мене, що всі перелічені факти цілком і повністю правдиві, але відмовлявся називати прізвища людей, про яких іде мова, чи місце, де трапилися ці незвичайні події.
Містер Кларк почав удесяте перечитувати розповідь, раз у раз поглядаючи на записи олівцем, які він робив за наказом приятеля. Він пишався своїми літературними здібностями; йому подобався стиль викладу, і Кларк доклав неабияких зусиль, впорядковуючи обставини в драматичному порядку. Ось що він читав:
У цій історії йдеться про Хелен В., якій зараз двадцять три роки, якщо вона ще жива, Рейчел М., яка згодом померла, що була на рік молодша за вищезгадану дівчину, і Тревора У., вісімнадцятирічного імбецила. Ці люди на час оповіді мешкали в селищі на кордоні з Вельсом, місцині, що мала певне значення в часи римського завоювання, і яка тепер була малонаселеним селом, де проживало не більше п'яти сотень душ. Село було розташоване на схилі гори, за шість миль від моря, посеред великого мальовничого лісу.
Близько одинадцяти років тому Хелен В. за доволі дивних обставин переїхала в село. Подейкують, що її, сироту, ще зовсім маленькою вдочерив далекий родич, і вона виховувалася у його власному домі, доки їй не сповнилося дванадцять років. Вважаючи, однак, що дитині краще мати друзів-однолітків, він дав оголошення в кілька місцевих газет, сподіваючись знайти добру родину в затишному будиночку для дівчинки дванадцяти літ. На оголошення відгукнувся містер Р. — заможний фермер із вищезгаданого села. Коли його рекомендації виявилися задовільними, джентльмен відправив свою прийомну доньку до містера Р. разом із листом, де він висував вимогу виділити дівчині окрему кімнату та переконував опікунів, що їм не потрібно перейматися її навчанням, оскільки вона вже достатньо освічена для того місця, яке займатиме в житті. Насправді містеру Р. дали зрозуміти, що дівчинці потрібно дозволити самій знайти собі заняття і проводити свій час так, як їй заманеться. Містер Р. зустрів її на найближчій станції, в містечку за сім миль від свого дому, і, схоже, не помітив у дитині нічого незвичного, крім того, що вона нічого не розповідала про своє колишнє життя і дуже стримано відгукувалася про свого названого батька. Однак вона дуже сильно відрізнялася від мешканців села. В неї була гладенька шкіра оливкового відтінку і чітко окреслені риси обличчя, через що вона трохи скидалася на іноземку. Але дівчина, схоже, доволі легко пристосувалася до фермерського життя і стала улюбленицею дітей, що іноді вешталися з нею лісом, в якому вона любила гуляти. Містер Р. заявив, що доволі часто після раннього сніданку вона виходила з дому і не поверталася до настання сутінок. Хвилюючись, що дівчина стільки годин гуляє на самоті, він написав листа її названому батькові, який коротко відповів, що Хелен може робити все, що забажає. Взимку, коли лісові стежки замітало снігом, вона більшість часу проводила у себе в спальні, де жила сама згідно із вказівками її родича. Під час однієї з численних прогулянок до лісу сталася перша з тих незвичних подій, до яких дівчина була причетна, а трапилось це десь через рік після того, як вона переїхала до села. Минула зима видалася дуже суворою, з глибокими сніговими заметами і тріскучими морозами, вона трималися небачено довго, а наступне літо запам'яталося надзвичайною спекою. В один із найспекотніших днів того літа Хелен В. вийшла з будинку на одну зі своїх тривалих прогулянок лісом, прихопивши із собою, як завжди, окраєць хліба й трохи м'яса на обід. Люди в полі бачили, як вона ішла в напрямку давньої римської дороги, замощеної позеленілим камінням, що пролягала через найвищу частину лісу, приголомшено спостерігаючи за тим, як дівчина зняла свого капелюшка, хоч спека стояла просто тропічна. Так сталося, що робітник на ім'я Джозеф У. працював у лісі неподалік від тієї римської дороги, а о дванадцятій годині його маленький син Тревор приніс йому обід — хліба та сиру. Після обіду хлопчик, якому на той час було близько семи років, залишив свого батька працювати, а сам подався до лісу нарвати квітів, і чоловік, до якого долинали захоплені вигуки сина від його знахідок, не підозрював нічого лихого. Зненацька його налякав страшний крик, як від невимовного жахіття, що долинав з того напрямку, куди пішов його син, і, квапливо кинувши свої інструменти, він побіг глянути, що трапилось. Йдучи на звук, незабаром він зустрів свого маленького хлопчика, що летів стрімголов, вочевидь страшенно наляканий. Розпитавши сина, чоловік зрозумів, що той, нарвавши квітів, відчув утому, ліг на траву відпочити і заснув, але раптом прокинувся від якогось звуку, схожого на спів, і, розсунувши гілля, угледів Хелен В., що гралася на траві з «дивним голим чоловіком», якого він не міг описати точніше. Він сказав, що йому стало дуже страшно, й він кинувся бігти, гукаючи на допомогу свого батька. Джозеф В. пішов стежкою, на яку вказав його син, і натрапив на Хелен В., що сиділа на траві посеред галявини чи то вирубки. Він насварив її за те, що вона налякала його сина, та дівчинка відкинула його звинувачення, а історія хлопчика про «дивного чоловіка», в якого він сам не до кінця вірив, її розсмішила. Джозеф В. вирішив, що хлопчик прокинувся від раптового переляку, як то іноді буває з дітьми, але Тревор наполягав на правдивості своєї історії і мав такий нещасний вигляд, що батько врешті відвів його додому, сподіваючись, що матуся зможе його якось заспокоїти. Проте з того дня минуло вже кілька тижнів, а хлопчик і досі давав своїм батькам привід для хвилювання. Він став нервовим і почав дивно поводитися; не хотів сам виходити з дому і постійно тривожив своїх рідних, прокидаючись серед ночі з криками: «Чоловік у лісі, тату! Тату!»