— Люба міс, — сказав він, — схоже, вас спіткало велике горе. Ви й гадки не маєте, як ви мене налякали. Та чи можна поцікавитися, що з вами трапилося? Запевняю вас, ви цілком можете мені довіритися.
— Ви дуже добрий, — відповіла я, — та, боюся, мені вже нічим не зарадиш. Я в безнадійному становищі.
— Що за дурниці! Ви надто юна, щоб таке казати. Ходімо зі мною, і ви мені все розкажете. Можливо, я навіть зможу вам чимось допомогти.
Щось дуже заспокійливе та переконливе було в його манерах, і, йдучи з ним удвох по вулиці, я розказала йому свою історію і виплеснула той відчай, що пригнічував мене мало не до смерті.
— Дарма ви опустили руки, — сказав він, коли я замовкла. — Щоб освоїтися в Лондоні місяця геть не достатньо. Скажу вам так, міс Леллі, Лондон закритий і захищений від усіх. Це місто-фортеця, обнесене подвійним ровом й захищене заплутаним лабіринтом. І, як завжди трапляється у великих містах, умови життя тут стали надзвичайно штучними. Людині, що йде на штурм, заважає не паркан, а тонкі хитрощі, інтриги та підводні камені, що вимагають неабияких вмінь, щоб їх обійти. Ви через свою простодушність думали, що достатньо вам лиш крикнути, як ті стіни упадуть, але часи таких приголомшливих перемог уже позаду. Наберіться мужності, й дуже скоро перед вами відкриється секрет успіху.
— Сер, — мовила я, — ви, поза сумнівом, праві, але, на жаль, наразі я перебуваю на шляху до голодної смерті. Ви щось казали про секрет. Заради всіх святих, відкрийте його мені, якщо маєте до мене бодай крихту співчуття.
Він добродушно засміявся.
— У тому й полягає проблема. Ті, хто знають секрет, не можуть відкрити його іншим. Він так само несказанний, як основна заповідь масонів[42]. Однак вам вдалося проникнути у верхній шар таємниці, — він знову засміявся.
— Благаю, не смійтеся з мене, — сказала я. — Що я зробила, que sais-je[43]? Я настільки далека від усього, що не знаю навіть, що в мене буде на вечерю.
— Даруйте. Ви питаєте, що зробили? Зустріли мене. Годі запитань. Ходімо. Я бачу, ви займалися самоосвітою — це єдина освіта, яка не шкодить людині, — а я саме шукаю гувернантку для двох своїх дітей. Я вже кілька років як удівець. Мене звуть Ґреґґ. Хочу запропонувати вам цю посаду. Вас влаштовує платня у сто фунтів на рік?
У відповідь я тільки й змогла, що поворухнути губами, намагаючись подякувати, і містер Ґреґґ, простягнувши мені візитівку з адресою та банкноту на завдаток, попрощався зі мною з проханням за кілька днів йому зателефонувати.
Ось так я познайомилася з професором Ґреґґом, тож хіба можна дивуватися, що пам'ятаючи про відчай та крижаний вітер, який віяв на мене з воріт смерті, я ставилася до нього як до рідного батька? Не минуло й тижня, як я приступила до виконання своїх нових обов'язків. Професор орендував старий цегляний маєток на західній околиці Лондона, де поміж чудових галявин і садів та заспокійливого шелесту старих як світ в'язів, що гойдали гіллям над дахом будинку, розпочався новий розділ мого життя. Оскільки ви знайомі з родом занять професора, то не здивуєтеся, почувши, що його будинок був ущерть забитий книжками, а повні дивних і навіть химерних предметів шафки окупували всі можливі ніші в просторих кімнатах з нависаючими стелями. Єдине, що цікавило Ґреґґа, це нові знання, і незабаром я так само загорілася, перейнявшись його запалом до науки. Через кілька місяців я радше виковувала обов'язки його помічниці, ніж гувернантки двох його дітей, і часто ночами я сиділа за столом у тьмяному світлі лампи, поки він ходив туди-сюди перед каміном, диктуючи мені свій «Підручник з етнології». Та поміж цих тверезих і точних наукових фактів я повсякчас виловлювала щось приховане, палке бажання чогось, про що він мені не говорив. Бувало, він замовкав посеред свого монологу і віддавався фантазіям, зачарований, як мені здавалося, недосяжною перспективою небезпечних відкриттів. Нарешті роботу над підручником було завершено, і до нас почали надходити пробні примірники, які я мала за честь читати першою, а вже потім професор вносив туди остаточні правки. Його дедалі більше виснажувала робота над книжкою, поки одного дня він, весело всміхаючись, мов школяр після останнього дзвоника, вручив мені примірник своєї книжки.
— Ось, — сказав він, — я дотримав свого слова. Я обіцяв її написати, і я це зробив. Тепер я зможу насолоджуватися невідомим. Відверто кажучи, міс Леллі, я жадаю слави Колумба. Сподіваюся, ви ще побачите мене в ролі дослідника.
— Звісно, — відповіла я, — однак досліджувати залишилось не так уже й багато. Ви запізнилися на кілька сотень років.
— Думаю, ви помиляєтеся, — заперечив він. — Будьте певні, світ ще повен невідомих і незвіданих країн та континентів бозна яких величин. Ох, міс Леллі, повірте, ми живемо серед символів і таємниць, що викликають благоговіння й трепет, «але ще не виявилось, що ми будемо[44]». Життя — складна річ, і перед поглядом хірурга постають не лише сіра речовина та плетиво вен і м'язів. Людина — це таємниця, яку я хочу відкрити, та перш ніж я це зроблю, я повинен переплисти бурхливі моря, океани та імлу віків. Ви ж знаєте міф про загублену Атлантиду? А що, як це — правда і мені судилося бути першовідкривачем цієї дивовижної країни?
Я відчувала, що його слова кипіли від хвилювання, і бачила, що його обличчя пашіло запалом мисливця. Переді мною стояв чоловік, що вважав себе покликаним змагатися з невідомим. Мені стало радісно від думки про те, що я певним чином буду причетна до цієї пригоди, і я також загорілася бажанням кинутися за невідомим, жодного разу навіть не замислившись, за чим ми, зрештою, женемося.
Наступного ранку професор Ґреґґ провів мене до свого внутрішнього кабінету, де біля стіни стояла шафа з картотекою, кожен ящичок якої був акуратно підписаний, вміщуючи результати багаторічної праці, що займали лишень декілька футів простору в кімнаті.
— Ось, — сказав він, — тут усе моє життя, всі факти, зібрані докупи неймовірними зусиллями, які, однак, нічого не варті. Не варті принаймні моїх нових зацікавлень. Погляньте сюди, — він підвів мене до старовинного бюро, з роками вицвілого, але від того не менш чудового, що стояло у кутку кімнати. Він відімкнув його і витягнув одну із шухляд.
— Кілька аркушів паперу, — показав він на шухляду, — і шматок чорного каменя із викарбуваними на ньому дивними знаками й зарубками — це все, що тут є. А ось тут лежить старий конверт з темно-червоною печаткою двадцятирічної давності, на звороті якого я написав олівцем кілька рядків. А ось аркуш рукопису і кілька вирізок із маловідомих місцевих журналів. І якщо ви запитаєте в мене, чому присвячена ця колекція, то не будете вкрай здивовані, бо нічого надзвичайного в ній нема. Молода служниця з дому фермера, що зникла безвісти, дитина, яка скоріш за все зірвалася в стару штольню в горах, якісь дивні написи на вапняковій брилі та чоловік, який помер внаслідок удару невідомим тупим предметом — це сліди, по яких я йшов. Так, нехай всьому цьому є готове пояснення — дівчина могла втекти до Лондона, Ліверпуля чи Нью-Йорка, дитина могла впасти в одну із покинутих шахт, а символи на скелі можуть бути всього лиш карлючками якогось волоцюги. Так-так, я це визнаю, але все одно впевнений, що у мене в руках справжній ключ до розгадки. Погляньте! — і він простягнув мені пожухлу вирізку.
42
Йдеться про так звані масонські лендмарки, «давні й незмінні заповіді масонства», що є спільними до виконання для всіх учасників будь-якої Ложі. Через те, що конфіденційність діяльності Ордену всіляко захищалася його учасниками, зміст оригінальних лендмарків та саме їхнє існування лишається під сумнівами. Існує чимало різних тлумачень і пояснень цих заповідей, серед них — ґрунтовна праця Альберта Макея «Основи масонського права».