Выбрать главу

Я пішла спантеличена почутим, не в змозі вхопитися за нитку Аріадни в цьому лабіринті дивних збігів. Три дні негода не відступала. За вікном то дощило, то залягав густий туман, який осідав маленькими рясними крапельками, — здавалося, що біла хмара відгородила нас від усього світу. Всі три дні професор Ґреґґ сидів у себе в кабінеті насуплений, вочевидь не бажаючи ділитися таємницями, і навіть взагалі говорити. Чути було, як він нетерпляче міряє кроками кімнату від вимушеної бездіяльності. Нарешті на четвертий день випогодилося, і за сніданком професор жваво повідомив:

— Нам не завадить додаткова допомога по дому. Потрібно найняти хлопчину п'ятнадцяти-шістнадцяти років. У служниць багато часу йде на всіляку дрібну роботу, яку хлопець виконуватиме значно краще.

— Але дівчата ніколи мені ні на що не скаржилися, — відповіла я. — Енні навіть сказала, що тут набагато менше роботи, ніж у Лондоні, бо майже зовсім немає пилу.

— Так, вони дуже милі. Та все ж, думаю, краще буде з хлопчиком. Власне, мене це питання турбує вже днів зо два.

— Турбує? — вражено перепитала я, тому що, до слова, професора анітрохи не цікавили домашні справи.

— Так, — сказав він, — але через негоду я не міг вийти в цей шотландський туман. Я не дуже орієнтуюся на місцевості, тому легко заблукав би. Але сьогодні я збираюся найняти хлопчину.

— А ви впевнені, що поблизу є саме такий хлопець, який вам потрібен?

— О, та я навіть не сумніваюся в цьому. Може, мені й доведеться пройти милю, щонайбільше дві, але я знайду саме такого хлопця як треба.

Я думала, що то в професора такі жарти, бо його тон був доволі легковажним, але в рисах обличчя застигла якась затятість, і це мене спантеличило. Він узяв свого ціпка і став у дверях, замислено дивлячись кудись перед себе, а тоді озвався до мене:

— До речі, міс Леллі, я хотів вам іще дещо сказати. Ви, певно, чули, що ці сільські хлопці не з найрозумніших. Ідіот, може, й надто грубо сказано, їх ще називають «простаками» чи щось на кшталт цього. Сподіваюся, ви не будете проти, якщо хлопчина виявиться не надто кмітливим, головне, що він зовсім безневинний. Адже не треба багато розуму для того, щоб начищати черевики.

І на цьому він розвернувся й пішов стежкою, що вела до лісу, а я стояла приголомшена на порозі, і моє здивування вперше змішалося з раптовим страхом, що виростав бозна звідки і не знати чому, та серцем я на мить відчула крижаний дотик смерті та цей незрозумілий, безликий страх невідомого, страшніший за саму смерть. Я намагалася почерпнути відвагу в солодкому подихові вітру, що повівав з моря, і в сонячних променях після дощу, але таємничий ліс наче затьмарив усе навколо. Навіть що звивалася поміж очерету, та сріблясто-сивий стародавній місток залягли в моїй свідомості символами страху, як в уяві дитини, що бачить страшне в буденних і невинних речах.

Через дві години професор Ґреґґ повернувся. Я побачила, як він спускався стежкою, а коли підійшов, тихо запитала в нього, чи йому вдалося знайти хлопця.

— Так, — відповів він, — і то дуже легко. Його звуть Джарвіс Кредок, і я сподіваюся, він виявиться дуже корисним. Його батько помер кілька років тому, а матір, схоже, неабияк втішилася перспективі додаткового заробітку в кілька шилінгів по суботах. Як я й очікував, він не надто розумний, щоправда, іноді, за словами матері, в нього бувають напади епілепсії. Та оскільки він не протиратиме порцелянових сервізів, це не так уже й важливо, правда? Не бійтеся, він не становить жодної загрози, просто трішки слабує на голову.

— Коли він прийде?

— Завтра вранці, о восьмій. Енні покаже йому, що і як робити. Спочатку він щовечора повертатиметься до себе додому, але, можливо, потім виявиться, що йому краще ночувати тут, а вже в неділю навідуватися додому.

Мені не було що на це сказати. Професор Ґреґґ невимушено поставив мене перед фактом, наче все так і мало бути. Та я все ніяк не могла перестати дивуватися всій цій ситуації. Я знала, що насправді нам не потрібна жодна допомога по дому, а припущення професора, що хлопчина, якого він найме, може виявитися надто «простакуватим», разом із вкрай неточним визначенням його майбутніх обов'язків, мене вразило до неможливості. Наступного ранку покоївка сказала, що о восьмій прийшов хлопець на ім'я Кредок, і весь цей час вона намагалася знайти для нього якусь роботу.

— Щось він трохи не при тямі, міс, — сказала вона.

Пізніше того самого дня я бачила, як він допомагав старому чоловікові, що працював у саду. Хлопцеві було близько чотирнадцяти років. Він мав смагляву шкіру, чорне волосся та карі очі. Його порожній, позбавлений будь-яких емоцій погляд відразу ж наштовхував на думку про те, що він був небагатий на розум. Хлопець якимось дивним жестом торкнувся свого чола, коли я проходила повз, і я почула, як він сказав щось садівникові незвично грубим голосом, який привернув мою увагу. Здавалося, що хтось промовляв глибоко з-під землі з чудернацьким присвистом у голосі, наче шипів фонограф, голка якого рухається по барабану. З того, що я чула, він охоче брався до будь-якої роботи і був дуже слухняний, а садівник на ім'я Морган знав його матір і запевняв мене, що хлопець і мухи не скривдить.

— Він завжди був дещо дивакуватий, — сказав він, — це й не дивно після того, що пережила його матір, ще коли він був в утробі. Я дуже добре знав його батька, Томаса Кредока, він був чудовим робітником. Але через постійну працю у вологому лісі він занедужав легеневою хворобою, та так і не одужавши, раптово помер. Кажуть, тоді у місіс Кредок поїхав дах. Її знайшов містер Гіллер у Ті-Коху на пагорбах Ґрей Гіллс, он там — він показав рукою, — де вона лежала, скрутившись, і ридала, немов загублена душа. А приблизно через вісім місяців народився Джарвіс, і, як я вже казав, він завше був дещо дивакуватий. Подейкують, що він, ледь зіп'явшись на ноги, видавав такі звуки, від яких в інших дітей волосся дибки ставало.

Щось в його оповіді зачепило струну в моїй пам'яті, і я спитала в старого чоловіка, де розташовані пагорби Ґрей Гіллс.

— Он там, — сказав він, знову махнувши рукою на пагорби, — минаєте паб «Лисиця й гончаки», потім прямуєте через ліс попри старі руїни. Звідси йти добрих п'ять миль, а сама та місцина доволі таки дивна. Порівняно з нашими землями та ґрунтом Монмута, там земля зовсім не така родюча, але годиться для випасання овець. Так, несолодко велося тоді бідолашній місіс Кредок, — додав він, задумавшись.

Старий чоловік повернувся до своєї роботи, а я пішла вниз стежкою поміж покручених від старості іржавих решіток для в'юнких рослин, думаючи над тією історією, яку щойно почула, й навпомацки шукаючи щось, що дало б мені ключа до моєї пам'яті. І він одразу ж опинився у мене в руках. Я бачила слова «Ґрей Гіллс» на пожовклій вирізці з газети, яку професор Ґреґґ вийняв з шухляди своєї шафи, і мене знову охопив раптовий страх упереміш із цікавістю. У моїй пам'яті зринули чудернацькі символи, змальовані зі скелі, достоту такі, як на старовинній печатці, а разом з ними й фантастичні казки латинського географа. І якщо за кадром не було сценариста, що упорядковував усі ті химерні події з неабияким хистом, то я ні краплі не сумнівалася в тому, що стала свідком чогось, що ніяк не входило в рамки звичного плину життя. День за днем я спостерігала за професором Ґреґґом. Він ішов по гарячих слідах, а завзяття, якому він не знаходив застосування, пожирало його зсередини. Вечорами, коли сонце перекочувалося за вершечок гори, він походжав терасою, втупивши очі в землю, тимчасом як над долиною туман наливався молоком, тихий вечір доносив далекі голоси, а блакитний димок рівним струменем здіймався із ромбоподібного комина сірого будиночка фермера — все, як того ранку, коли ми сюди приїхали. Як я вже казала, в мене була натура скептика, і хоча я мало що, а то й зовсім нічого, не розуміла, в мені оселився страх, і я марно повторювала собі наукові догми, що все в житті матеріальне і що у всесвіті немає нічого незвіданого навіть за найбільш дальніми зорями, де надприродне може знайти свою точку опори. А тоді я подумала, що матеріальне таке ж страшне й незбагненне, як духовне, що наука сама по собі не робить нічого, окрім як тупцює на порозі, ледь вихоплюючи кутиком ока дива задзеркалля.