Він замовк і, здавалося, аж світився від радості великого й неймовірного відкриття.
— Але це у майбутньому, яке вже точно не за горами, але все ще доволі далеко, — врешті продовжив він. — Роботи непочатий край. Ви ж пам'ятаєте, я говорив вам, що мої пошуки загалом не такі вже й безпечні? Так, існують певні небезпеки, яких важко уникнути. Та коли я про них казав, то не знав, скільки їх насправді. Певного мірою, я й досі перебуваю у невіданні. Хай там як, а на мене чекає небезпечна зустріч — остання з моїх пригод, що буде кінцевим неспростовним доказом у ланцюжку логічних висновків.
Він безперестанку ходив по кімнаті й говорив, і я спостерегла, як у ньому борються радість та зневіра, чи радше трепет, трепет людини, яка пливе за невідомою течією, і я пригадала його алюзію на Колумба тої ночі, коли він показав мені свою книжку. Вечір видався дещо прохолодним, тож у кабінеті розпалили камін, і палахкотіння полум'я та його відблиски на стінах нагадали мені давні часи. Я мовчки сиділа в м'якому фотелі біля каміна, міркуючи над словами професора і все ще марно вишукуючи таємні джерела, приховані від мене під усією фантасмагорією, свідком якої я стала. Раптом я усвідомила, що в кімнаті щось змінилося, і в цих змінах було щось незвичне. Я роззирнулася навсібіч, марно намагаючись зрозуміти, в чому полягають ці зміни, які, я точно знала, відбулися. Стіл біля вікна, стільці, вичовгана канапа — усе було на своїх звичних місцях. Раптом, наче вражена громом, я збагнула, що саме було не так. Я дивилася на робочий стіл професора, який стояв з іншого боку від каміна, і на ньому побачила брудний бюст Крістофера Пітта[49], якого там раніше не було. Тоді ж я згадала, де раніше зберігався цей витвір мистецтва — у найвіддаленішому кутку біля дверей стояла стара шафа, нагорі якої, за добрих п'ятнадцять футів від підлоги, валявся забутий усіма бюст, що назбирував там пил ще з незапам'ятних часів.
Мене це приголомшило, і я сиділа мовчки, спантеличена. Наскільки мені було відомо, в домі не було жодної драбини, бо якось я хотіла поміняти штори у себе в кімнаті, але так її і не знайшлося. Навіть високий чоловік, ставши на стілець, не зміг би дістати бюст, який до того ж стояв не скраю шафи, а під самою стіною. А професор Ґреґґ був середнього зросту, якщо не нижчий.
— Як ви примудрилися зняти Пітта? — врешті запитала я в нього.
Професор якось дивно глянув на мене і, схоже, дещо завагався.
— Знайшли драбину чи, може, садівник приніс знадвору маленьку драбинку?
— Ні, я не брав жодної драбини. Отож, міс Леллі, — продовжив він, невміло намагаючись зімітувати жартівливий тон, — маю для вас загадку в стилі неповторного Холмса. У нас є факти, чіткі та очевидні. Скористайтеся своєю кмітливістю, щоб розгадати загадку, і, заради всіх святих, — він зірвався на крик, — не кажіть про це більше ні слова. Запевняю вас, я ніколи його не торкався. — Він вийшов з кімнати, явно нажаханий, тремтячою рукою з грюкотом зачинивши за собою двері.
Я дещо здивовано окинула оком кімнату, абсолютно не усвідомлюючи, що трапилося, і гублячись у марних здогадках. Я ніяк не могла збагнути, як якесь буденне слово і незвичне розташування бюста могли викликати таку бурю емоцій. Це просто якась примха, не більше того, міркувала я собі. Професор дуже марновірний у дрібницях, і моє запитання, мабуть, розбурхало в ньому зачаєні страхи, як ото у прагматичної шотландки, на очах у якої хтось убив павука чи розсипав сіль. Я почала потроху заспокоюватися, пишаючись своєю стійкістю до таких безпідставних страхів, коли правда важким каменем налягла на моє серце, і я перелякано усвідомила, що тут не обійшлось без жахливого втручання — без драбини бюст неможливо було дістати.
Я пішла на кухню і якомога спокійніше запитала покоївку:
— Хто зняв бюст із шафи, Енні? Професор Ґреґґ каже, що не чіпав його. Ти знайшла драбину в одній із прибудов?
Дівчина байдуже глянула на мене.
— Я його не рухала, — сказала вона. — Він уже стояв на столі, коли одного разу я прийшла прибрати в кімнаті. Пам'ятаю, то був ранок середи, якраз після тої ночі, коли Кредоку стало зле. Ви ж знаєте, наші кімнати розташовані поруч, — жалібно промовила дівчина, — і просто нестерпно було чути, як він кричить і вигукує імена, які мені годі було зрозуміти. Я страшенно злякалася, а тоді прибіг хазяїн, я почула його голос, і він відніс Кредока до себе в кабінет і дав йому якісь ліки.
— А наступного ранку ви побачили, що бюст стоїть не на своєму місці?
— Так, міс. Коли я зайшла до кабінету, там стояв якийсь дивний запах, і я повідчиняла вікна. Правду кажучи, смерділо страшенно, але я ніяк не могла зрозуміти, звідки несе тим смородом. Знаєте, міс, якось давно, коли у мене був вихідний, — я тоді працювала у місіс Прінс на Стенгоп Ґейт, — я пішла до лондонського зоопарку разом зі своїм двоюрідним братом Томасом Баркером. Ми вирушили подивитися на змій, і там стояв точнісінько такий самий запах, від якого, пам'ятаю, мені стало зле, і Баркер вивів мене звідти. Як я вже казала, такий самий запах стояв тоді в кабінеті, і я саме думала, звідки йому тут взятися, коли побачила бюст Пітта, що стояв на робочому столі хазяїна. Мені було невтямки, хто його туди переніс, а головне — як? Узявшись змітати порох, я глянула на бюст і побачила на ньому великий острівець без пилюки, яку з бюста ніхто не стирав роками, і то не були сліди від пальців, а щось схоже на широку безформну пляму. Тож я, сама не усвідомлюючи того, потяглася туди рукою, і те місце було слизьким і липким, наче там повзав равлик. Дуже дивно, чи не так, міс? Хто ж це зробив і влаштував увесь цей розгардіяш?
Мене до глибини душі стривожило простодушне базікання служниці. Я пішла до себе й лягла на ліжку, закусивши губу, щоб не закричати від пекельних мук страху й розгубленості. Що й казати, я мало не божеволіла від жаху. Думаю, якби надворі був день, я б помчала звідти геть, забувши про відвагу і почуття вдячності професорові Ґреґґу, і байдуже, якщо мені доведеться страждати від голоду, коли я можу вирватися з тенет сліпого й панічного страху, який, здавалося, що не день, то все більше згущувався навколо мене. Якби я знала, якби я тільки знала, чого боятися, я б могла себе захистити. Але в будинку, оточеному зусібіч пралісом і навислими пагорбами, що навівали тугу, страх немов виповзав з довколишніх хащ, і тебе проймало жахом від ледь чутного шепоту якихось страхітливих створінь. Марно я намагалася покластися на свій скепсис і з допомогою здорового глузду зміцнити віру в природний порядок речей, бо вітер, що завівав у мої вікна, був таємничим подихом незвіданого, а в темряві я відчувала, як тиша ставала важкою і скорботною, немов похоронна процесія, і я уявляла дивовижних істот, якими кишіли зарості очерету поблизу річки.
Вранці, коли я спустилась до їдальні, мене охопило відчуття, що невідомий сюжет наближається до своєї кульмінації. Обличчя професора було застигле й рішуче, він, здавалося, зовсім не дослухався до того, про що говорилося за столом.
— Я вирушаю на довгу прогулянку, — сказав він після сніданку. — Якщо я не повернуся до вечері, не чекайте на мене і не думайте, що зі мною щось трапилося. Останнім часом я не знаю, куди подітися від нудьги, тому, гадаю, невеличка прогулянка піде мені на користь. Можливо, я навіть заночую в якомусь невеличкому готелі, якщо він виявиться чистим й затишним.
Я доволі добре знала професора Ґреґґа і, почувши це, зрозуміла, що його до цього спонукали не якісь звичайні справи чи бажання відпочити. Я навіть не здогадувалася, куди він іде, і не мала ані найменшого уявлення про його плани, але весь жах минулої ночі враз повернувся, і коли він стояв, усміхаючись, на терасі, готовий вирушити, я благала його залишитися і зректися своїх мрій про незвідані континенти.