— Ні-ні, міс Леллі, — сказав він, все так само усміхаючись, — тепер уже надто пізно. Vestigia nulla retrorsum[50] — девіз справжніх мандрівників, хоч, сподіваюся, у моєму випадку воно не виявиться таким буквальним. Але ви даремно так переймаєтеся. Моя маленька експедиція не більш небезпечна за день, проведений з геологічним молотком у руці. Звісно ж, існує певний ризик, але й звичайна екскурсія може виявитися небезпечною. Можу я собі, врешті-решт, дозволити трохи безтурботності? Я б навіть сказав, що мої плани навіть безпечніші за плани простого трудяги під час Різдвяних канікул. Тому не журіться, і не пізніше ніж завтра ми побачимося.
Він жваво пішов стежкою, відчинив ворота, що вели до лісу, і зник у гущавині дерев.
Той день, тяжкий та похмурий, тягнувся нестерпно довго, і мене знову охопило відчуття, наче я ув'язнена в прадавньому лісі, сповненому таємничості й страху, до того ж так давно, що всі живі вже забули про моє існування. Ближче до вечері я все ще сподівалася почути в холі професорові кроки та його щасливий голос, що бринить від не знати якого тріумфу. Я вже готова була радо його зустріти, та на село впала пітьма ночі, а він так і не повернувся.
Вранці прийшла покоївка і постукала до мене. На моє запитання, чи повернувся хазяїн, вона сказала, що двері в його спальню відчинені, а всередині нікого нема. Від цих слів мене кинуло в холодні обійми відчаю, та я все одно не втрачала надії, що він знайшов собі добру компанію і повернеться до обіду або, можливо, по обіді, тож я повела дітей на прогулянку до лісу і з усіх сил намагалася гратися й веселитися з ними, щоб відігнати від себе похмурі думки та прихований жах. Що довше я чекала, то більше чорніли мої думки. Знову звечоріло, а я й досі вперто виглядала професора. Ледве запихаючи в себе їжу, я почула знадвору кроки і голос якогось чоловіка.
До кімнати зайшла покоївка і якось дивно на мене глянула.
— Міс, — заговорила вона, — містер Морґан, наш садівник, хоче вам дещо сказати, якщо ви не проти.
— Проведіть його сюди, будь ласка, — відповіла я й міцно стиснула губи від хвилювання.
Літній чоловік поволі зайшов до кімнати, і служниця зачинила за ним двері.
— Сідайте, містере Морґан, — сказала я, — що ви хочете мені сказати?
— Перед тим як піти вчора вранці, містер Ґреґґ залишив мені дещо для вас. Він чітко наказав не давати вам його до восьмої години вечора, а якби він повернувся до цього часу, я б просто віддав йому ту річ назад. Оскільки містер Ґреґґ і досі не прийшов, гадаю, краще вручити вам той пакунок.
Підвівшись з крісла, він витягнув щось із кишені й передав мені. Я мовчки взяла пакунок і, побачивши вагання Морґана, який не знав, що йому далі робити, подякувала чоловікові й побажала доброї ночі, тож він пішов собі. Я залишилася в кімнаті сама з паперовим пакунком у руках — акуратно запечатаний, він був адресований мені, з інструкціями, написаними розгонистим почерком професора, які Морґан мені переповів. Задихаючись від хвилювання, я зірвала печатку й побачила всередині ще один конверт, адресований також мені, але відкритий, і витягнула його.
«ЛЮБА МІС ЛЕЛЛІ, — починався лист, — цитуючи старий підручник з логіки, можна виснувати, що те, що ви читаєте цього листа, означає, що я припустився грубої помилки, яка, боюся, перетворює ці рядки на слова прощання. Я майже певний, що ні ви, ні будь-хто інший ніколи більше мене не побачить. Я написав заповіт, врахувавши цю обставину, і сподіваюся, ви приймете від мене невеличкий сувенір на згадку і мою щиру подяку за нашу дружбу. Доля, рокована мені, жахлива й сягає далеко за межі людського розуміння. Але ви маєте право знати правду, якщо на те ваша ласка. Відкривши ліву шухляду в моєму столі, ви знайдете ключ від секретера з відповідною позначкою. В глибині секретера лежить адресований вам великий запечатаний конверт. Раджу вам негайно його спалити — так ви краще спатимете по ночах. Але якщо ви захочете дізнатися, що зі мною трапилося, то в листі все написано».
Унизу стояв поставлений твердою рукою підпис. Я повернулася до початку листа і ще раз все перечитала. Від жаху у мене побіліли вуста, руки стали холодні як лід, а до горла підступала нудота. Мертва тиша кімнати і думка про темний ліс та пагорби, що оточували мене з усіх боків, пригнічували; безпорадна й безсила, я не знала, до кого звернутися за порадою. Врешті-решт я вирішила, що попри те, що мене все життя, до кінця днів переслідуватимуть ті знання, я мушу дізнатися, що означають усі ці невідомі страхи, які так давно мене мордували, виростаючи, мов тіні в сутінках лісу, похмурі й страшні. Неухильно дотримуючись настанов професора Ґреґґа і долаючи внутрішній опір, я відкрила конверт і розгорнула рукопис, який звідтоді завжди ношу з собою. З виразу вашого обличчя видно — вам кортить дізнатися, що було написано в листі. Ось що я прочитала тієї ночі, сидячи за столом при світлі тьмяної лампи.
Молода леді, що відрекомендувалася міс Леллі, почала читати:
Заява Вільяма Ґреґґа, члена Лондонського Королівського Товариства археологів, і так далі.
Багато води спливло відтоді, як у моїй свідомості замріли перші проблиски гіпотези, яка зараз майже цілком звелася до повноцінної теорії. Безсистемне читання різноманітної давньої літератури дало мені певне підгрунтя, і пізніше, коли я став фахівцем і повністю віддався науці, відомій як етнологія, мене вряди-годи збивали з пантелику факти, що ніяк не вписувалися в рамки консервативної наукової догми, і відкриття, які ніби натякали на щось потаємне в ході наших пошуків. Я також переконався в тому, що багато історій зі світового фольклору — це всього лиш перебільшення подій, які насправді відбувалися. Особливо я полюбляв читати про чарівних фей з кельтських переказів. Я думав, що зможу вгледіти в них канву, рясно всіяну вигадками про химерну подобу маленьких людей, вдягнених у зелено-золотавий одіж, що граються поміж квіток. Мені здавалося, що я вгледів чітку аналогію між назвою того народу (можливо, вигаданою) та описом їх та їхньої поведінки[51]. Так само як наші пращури називали страшні створіння «чарівними» та «добрими», тому що боялися їх, вони надавали їм гарної подоби, бо знали, що насправді все зовсім навпаки. До цього обману також жваво доєдналася література, неабияк погравшись із перевтіленнями, тому грайливі ельфи Шекспіра вже далекі від свого істинного образу, і за маскою жартівливих пустощів ховається справжнє жахіття. Однак у стародавніх оповідях, якими люди ділилися, сидячи біля багаття, а, почувши їх, хрестилися, все було зовсім інакше. Мені видавалися вкрай суперечливими деякі історії про дітей, чоловіків та жінок, які дивним чином зникали з цього світу. Востаннє їх зазвичай бачив якийсь випадковий селянин — людина йшла полем у напрямку зеленої округлої купини, і більше її ніхто ніколи не бачив. Побутують також історії про бідолашних матерів, які залишали своє немовля, що мирно спало, за наглухо зачиненими дверима, а повернувшись, знаходили на місці пухкенького рожевощокого саксонця худюще створіння зі шкірою землистого кольору та чорними пронизливими очима — дитя геть іншої раси. Проте є ще страшніші міфи про відьом та чарівників, зловісні шабаші та демонів, що злягалися з людськими доньками. Ми перетворили страшний «маленький народець» на доброзичливих, хоч і дивакуватих ельфів, і достоту так само втілили зловісне безумство відьми в образі старої жінки на мітлі в компанії кумедного чорного кота. Ще давні греки називали злих фурій добродійками, що стало прикладом для північних народів. Я грунтовно вивчав це питання, врізаючи дорогоцінні години від нагальнішої роботи й запитуючи себе: якщо ці перекази — правда, то хто були ті демони, що збиралися на шабаш? Звісно ж, я відкинув середньовічну гіпотезу про надприродне і дійшов висновку, що феї та дияволи були одного і того ж походження. Поза сумнівом, стародавні готичні казки страшенно перебільшені та спотворені, а проте я вірив, що під усіма цими вигадками приховується чорне підгрунтя правди. Та я вагався щодо так званих див. Хоч я і сумнівався в тому, що останніми десятиліттями відбувся бодай один спіритичний сеанс, який би виявився правдивим, однак я не міг категорично заперечувати, що людська плоть може іноді, нехай навіть в одному випадку з десяти мільйонів, бути покровом сил, які видаються нам чарівними, сил, що перебувають десь на небесах, не готові звідти спуститися чи допустити до себе людей, бо вони самі колись втекли з глибин буття. Проста амеба чи равлик мають можливості, якими не володіємо ми. Я думав, що теорія перетворення зможе багато чого пояснити, навіть те, що, схоже, зовсім не піддається поясненню. У мене склався свій погляд на ці речі. Я мав вагомі підстави вірити, що левова частка давніх та неспотворених переказів про так званих фей — чистісінька правда. Я вважав, що надприродне в них можна було пояснити тим, що народ, який випав з великого ланцюга еволюції, міг зберегти, з метою подальшого вживання, певні здібності, що видаються нам цілком дивовижними. Так у мене в голові зародилась теорія, якій, схоже, звідусіль надходили підтвердження й докази: з археологічних знахідок, розкопаних у курганах, з місцевої газети, що повідомляла про зустріч антикварів у селі, та різноманітної літератури. З-поміж усього іншого, пригадую, мене вразили слова Гомера про «людей з чітким мовленням», так ніби він знав або чув щось про людей, чиє мовлення так різало слух, що його навряд чи можна було назвати виразніш чи зрозумілим. Свою гіпотезу про народ, що сильно відстав у своєму розвиткові від решти, я доповнив припущенням, що такі люди розмовляють говіркою, звуки якої дуже нагадують ті, що їх видають дикі звірі.
51
В англійській мові слово «fairy» може вживатися як іменник на позначення чарівного народу або як прикметнику значенні «казковий, чарівний».