Таким було моє переконання, і я радів, що воно в жодному разі не було далеким від істини, аж раптом одного дня в одній місцевій газеті випадково натрапив на допис, що привернув мою увагу. То був короткий виклад якоїсь звичайної сільської драми. В селі за невідомих обставин зникла юна дівчина, і злі язики розпустили про неї погані плітки. Втім, я читав поміж рядків: увесь цей скандал був роздутий для того, аби бодай якось пояснити явища, які неможливо витлумачити в інший спосіб. Втеча до Лондона чи Ліверпуля або самогубство (лежить собі з каменем на шиї десь на дні лісового озера) чи, можливо, вбивство — такими були здогади сусідів дівчини. І поки я без особливого зацікавлення читав ту газетну замітку, мені раптом сяйнуло: а що, як ці потайні і страшні жителі пагорбів усе ще існують, усе ще полюють в диких хащах та на голих пагорбах, час від часу оживляючи зло готичних легенд, таких же вічних, як міфи урало-алтайських племен чи іспанських басків. Отож я сидів, мов струмом вражений. Я різко вдихнув, ухопившись обома руками за бильця крісла у нападі страху й водночас бурхливої радості. Таке міг би відчути один з моїх confrères[52], що займається вивченням природничих наук, якби він, блукаючи тихим лісом, раптом побачив слизького й огидного іхтіозавра — прототипа легенд про страшного змія, якого вбив відважний лицар, чи птеродактиля, що затулив своїми крилами сонце, якого в переказах іменують драконом. Ta оскільки я рішуче прагнув до нових знань, думка про таке відкриття викликала в мене шалену радість, і я вирізав з газети той допис і поклав його до шухляди свого старого письмового стола, вирішивши, що він стане першим експонатом надважливої колекції. Того вечора я довго сидів, розмірковуючи, до чого мене можуть привести мої пошуки, сподіваючись, що здоровий глузд не остудить мого запалу. Втім, глянувши на цю історію тверезим і неупередженим поглядом, я зрозумів, що підгрунтя моїх гіпотез доволі хистке — правда могла виявитися на боці місцевих жителів. Тому я з деякими осторогами почав дивитися на цю ситуацію. Все ж звідтоді я не втрачав пильності й тішив себе думкою, що сам стояв на варті, тимчасом як юрма мислителів та дослідників байдуже стояли осторонь, пропускаючи повз увагу виняткові факти.
Минуло кілька років, перш ніж мені вдалося поповнити вміст шухляди. Насправді друга знахідка була точнісінько така ж сама, як і перша, з тією лиш різницею, що події розгорталися в іншій, більш віддаленій місцевості. Зрештою, це вже було щось, адже цього разу, як і попереднього, трагедія сталася у безлюдному пустельному краї, і таким чином моя теорія знаходила підтвердження. Але третій випадок мав для мене вирішальне значення: знову, далеко від ходжених доріг, поміж пагорбів, було знайдено тіло чоловіка, а також знаряддя вбивства, що валялося поряд. Це також стало поживою для пліток, тому що смертельна зброя виявилася примітивною кам'яною сокирою, прикріпленою висушеною жилою до дерев'яного руків'я. Люди вдавалися до найбезглуздіших та найбільш неймовірних припущень, проте мене неабияк тішило, що навіть найбожевільніші домисли були далекими від істини, і я вирішив написати листа місцевому лікарю, що допомагав у розслідуванні справи. Він, доволі проникливий чоловік, був украй розгублений. «Про такі речі не варто говорити у провінції, — відповів він мені, — але, правду кажучи, професоре Ґреґґ, тут вочевидь криється якась страшна таємниця. Мені передали для вивчення ту кам'яну сокиру, тож я захотів випробувати її. Одного недільного вечора, коли вдома не було ні рідних, ні прислуги, я вийшов з нею на задній двір і там, за щільним укриттям з тополь, почав експериментувати. Ця річ виявилася абсолютно непридатною для користування. Чи то через особливий баланс, своєрідним чином відцентровану вагу, до якої треба пристосуватися, чи, може, для удару потрібна була виняткова сила — не знаю, але в дім я повернувся розчарований у своїх атлетичних здібностях. Я виглядав як недосвідчена людина, що вперше тримає в руках молот. Ударивши обухом, я отримав таку ж сильну віддачу, й мене добряче відкинуло назад, а сокира спокійнісінько впала на землю. Наступного разу я, за нагоди, повторив експеримент, заручившись допомогою найкращого місцевого лісоруба, але чоловік, який протягом останніх сорока років не випускав із рук сокири, нічого не міг вдіяти із кам'яним знаряддям і щоразу безглуздо промахувався. Одне слово, якби це все не було таким абсурдніш, я б сказав, що за минулі чотири тисячі років ніхто б на світі не зміг завдати смертельного удару знаряддям, яким, поза сумнівом, убили старого чоловіка». Можете уявити, якою особливою ця новина стала для мене. Пізніше, почувши історію до кінця, я дізнався, що бідолашний старий чоловік розказував усілякі небилиці про те, що можна побачити вночі на дикому пагорбі, при цьому натякаючи на нечувані дива, а потім, одного ранку, його знайшли на тому ж самому пагорбі. Я радів як ніколи, бо відчував, що пора здогадок і припущень вже минула. Але наступний крок був дуже важливіш. Протягом багатьох років я володів надзвичайною кам'яною печаткою — це був шматок матового чорного каменя завдовжки два дюйми від ручки до самої печатки, що мала форму шестикутника діаметром дюйм із чвертю. Ця печатка скидалася на збільшений старомодний товкачик для набивання в люльку тютюну. Мені її прислала одна варта довіри особа зі Сходу, вказавши у листі, що печатку було знайдено недалеко від того місця, де колись стояв Вавилон. Але символи, викарбувані на печатці, були для мене незбагненною загадкою. Хоч вони й були схожі на клинопис, все ж в очі одразу впадали разючі відмінності, а всі спроби прочитати напис з надією, що до нього можна застосувати правила розшифровування клиноподібного письма, не увінчалися успіхом. Нерозв'язність цієї загадки зачіпала мою професійну гордість, і у вільний від роботи час я витягав з шафи Чорну Печатку, уважно й наполегливо вивчаючи її до такої міри, що в моїй пам'яті закарбувалася кожна риска з напису, який я з легкістю міг відтворити без найменшої помилки. А тепер уявіть моє здивування, коли одного дня я отримав від свого приятеля із заходу Англії листа і вкладення, яке мене буквально приголомшило. На великому шматку паперу я побачив ті самі, без жодних змін, акуратно скопійовані символи з Чорної Печатки і коментар мого приятеля: Напис виявлено на вапняковій брилі на пагорбі Ґрей Гіллс, що у Монмутширі. Нанесений червоноземом, і з'явився він там відносно недавно. Я взявся читати листа, в якому мій приятель писав: «Надсилаю вам у вкладенні напис з усіма уточненнями. Вівчар, що проходив біля скелі минулого тижня, присягається, що тоді на ній не було жодних знаків. Символи на скелі, наскільки я зрозумів, нанесені червоноземом, заввишки вони близько дюйма. Як на мене, вони скидаються на добряче видозмінений клинопис, але це, звісно, неможливо. Це або якась фальшивка, або карлючки циган, яких у цьому дикому селищі хоч греблю гати. Як вам відомо, у них є багато знаків, якими вони послуговуються у спілкуванні один з одним. Два дні тому я сам був біля тої брили у зв'язку з доволі неприємною подією, що там трапилася».