Як ви зрозуміли, я одразу ж сів писати відповідь своєму приятелеві, щоб подякувати йому за копію напису, і поміж іншим запитав у нього про той нещасний випадок, про який він згадував у своєму листі. Якщо коротко, то жінка на прізвище Кредок, яка за день перед тим втратила свого чоловіка, пішла повідомити сумну новину своїй двоюрідній сестрі, яка жила за п'ять міть від неї. Вона пішла найкоротшим шляхом, що пролягав через Ґрей Гіллс. Місіс Кредок, яка на той час була ще молодою жінкою, так і не дійшла до будинку своєї родички. Пізніше того ж вечора фермер, який недорахувався кількох своїх овець, що, скоріш за все, відбилися від отари, шукав їх на пагорбі Ґрей Гіллс з ліхтарем у руках та своїм собакою. Його увагу привернув звук, схожий, за його словами, на скорботне, жалібне завивання. Він пішов на звук і побачив бідолашну місіс Кредок, що сиділа, згорбившись, біля брили. Вона похитувалася з боку в бік і голосила так, що серце кров'ю обливалося, — тому чоловікові несила було це слухати. Він відвів нещасну додому, де за нею наглядала її сусідка. Всю ніч жінка лила гіркі сльози й голосила, і в її завиваннях вчувалися якісь незрозумілі слова, а коли прийшов лікар, то сказав, що вона збожеволіла. Місіс Кредок тиждень не підводилася з ліжка, то завиваючи, як загублена й проклята на віки вічні душа, то лежачи нерухомо, неначе у безтямі. Здавалося, що горе, яке вона переживала, втративши свого чоловіка, відібрало у неї здоровий глузд, і певний час лікар немає певності в тому, що вона житиме. Зайве казати, наскільки глибоко вразила мене ця історія, тож я попросив свого приятеля час від часу повідомляти мені про всі деталі тієї історії. Таким чином я дізнався, що десь за півтора місяця жінка потроху оклигала, а ще через кілька місяців — народила сина, якого назвала Джарвісом, але який, на жаль, вдався слабким на розум. Це те, що було відомо селянам. Для мене ж, який знемагав від самої лише думки про страшні діяння, що, поза сумнівом, чинилися в тій місцевості, це були тільки припущення, але я мав необережність поділитися ними з деякими своїми друзями-науковцями. Тієї самої миті, коли слова злетіли з моїх вуст, я гірко пошкодував про сказане, відкривши найбільшу таємницю свого життя, але з великим полегшенням упереміш з обуренням я зрозумів, що дарма боявся, тому що мої друзі сміялися мені в обличчя, маючи мене за божевільного. Я страшенно лютував, але в глибині душі втішався, почуваючись у безпеці поміж дурнів, відкрившись яким, я наче поділився знаннями з піском пустелі.
Утім, знаючи тепер так багато, я вирішив, що потрібно йти до кінця, і тому доклав усіх зусиль, щоб розшифрувати напис на Чорній Печатці. Багато років поспіль ця загадка була єдиним об'єктом моїх роздумів на дозвіллі, тому що більшу частину часу я, звісно ж, присвячував іншій роботі й лише зрідка міг викроїти тиждень на мої сокровенні дослідження. Якби я виклав вам усю історію цього цікавого дослідження, ви б страшенно знудилися читати довжелезний список моїх незліченних невдач. Хай там як, а я достатньо добре був обізнаний у давніх рукописах, щоб вийти на полювання, як я це про себе називав. Я листувався з науковцями з Європи, і навіть — цілого світу, і не міг повірити, що в наш час якийсь напис, хоч би яким стародавнім та заплутаним він був, міг так довго протистояти світлу, яке я мав намір на нього пролити. А проте, щоб досягнути своєї мети, я потратив на це повних чотирнадцять років. З кожним роком роботи додавалося все більше, а часу на дозвілля ставало все менше. Саме тому я добряче відстав у своїх пошуках, хоча тепер, озираючись назад, дивуюся з масштабів вивчення Чорної Печатки. Мій письмовий стіл став свого роду скарбницею, куди я складав розшифровані давні письмена всіх часів і народів. Я вирішив, що повз мене не пройде непоміченою жодна дрібничка, а я радітиму найменшій підказці, яка вкаже шлях до розгадки таємниці. Однак з плином часу всі зачіпки були досліджені, та це не принесло жодних результатів, а я вже почав був втрачати будь-яку надію, адже Чорна Печатка могла виявитися єдиним реліктом якоїсь невідомої раси, що зникла з лиця землі, не залишивши по собі інших згадок про своє існування — зникла, як Атлантида через великий потоп, таємниці якої лежать десь на дні океану чи стали серцем гір. Такі думки помалу остуджували мій запал, і хоч я й далі наполегливо працював, проте моя віра в успіх похитнулася. Та на допомогу прийшов щасливий випадок. Якось я зупинився у великому місті на півночі Англії, де, скориставшись можливістю, відвідав недавно заснований музей, який був вартий моєї уваги. Куратором музею був один із моїх друзів по листуванню, і, поки він показував мені різні мінерали, мою увагу привернув один експонат — шматок чорного каменя розміром близько чотирьох дюймів, що деякою мірою скидався на Чорну Печатку. Розглядаючи його з усіх боків, я, на свій превеликий подив, побачив внизу напис. Тихо, щоб ніхто не чув, я сказав своєму другові-куратору, що ця річ мене зацікавила і що я буду незмірно вдячний, якщо він дозволить на кілька днів забрати її з собою в готель. Звісно, він не заперечував, і я поквапився до себе в номер, де переконався в тому, що моє перше враження не було хибним. На камені виднілося два написи: перший — виконаний клинописом, а інший — такими самими символами, що й на Чорній Печатці. Тоді до мене прийшло розуміння того, що справу доведено до кінця. Я точно відтворив два написи і, повернувшись до Лондона, де на мене чекала Чорна Печатка, зміг нарешті серйозно взятися за розгадування великої таємниці. Цікавий сам по собі розтлумачений напис на музейному експонаті жодним чином не стосувався моїх пошуків, але транслітерація зробила мене володарем таємниці Чорної Печатки. Звісно, мої припущення не були позбавлені певних здогадок, бо щодо тих чи тих знаків у мене виникали сумніви, а один із символів, що постійно повторювався на Чорній Печатці, не давав мені спати кілька ночей поспіль. Врешті настав той час, коли таємниця розкрилася переді мною на зрозумілій англійській, і я прочитав розгадку жахливого перевтілення пагорбів. Ледве дописавши останнє слово, я тремтячими пальцями порвав клапоть паперу на дрібні шматочки і пожбурив їх у камін, у пащу червоного полум'я, розтерши на порох залишки сірих пластівців попелу. Відтоді я більше ніколи не писав і вже, звісно, не напишу тих слів, що описують, як з людини зробити слиз, з якого вона народилася, зодягнувши її в плоть змії чи якогось плазуна. Тепер я все знав, і мені залишалось побачити це на власні очі, тож незабаром я винайняв будинок поблизу пагорба Ґрей Гіллс неподалік від хатинки, де проживала місіс Кредок разом зі своїм сином Джарвісом. Не бачу потреби наводити повний та детальний перелік подій, яким вочевидь важко знайти пояснення і які трапилися тут зі мною. Я знав, що в Джарвісі Кредоку тече кров «маленького народу», а пізніше мені стало відомо, що він неодноразово бачився зі своїми кровними родичами в потаємних місцинах цього безлюдного краю. Коли одного дня мене покликали у сад, я побачив, як він бився у нападі епілепсії й говорив чи то пак сичав на жахливій говірці Чорної Печатки, і, боюся, моя радість затьмарила жаль, який я відчував до нього. Я чув, як з його вуст злітали таємниці пекла, як він вимовляв те страхітливе слово «Ішак-шар», значення якого я краще не розкриватиму.
Варто згадати про ще один інцидент, який не можна залишити поза увагою. З глибокого нічного сну мене вирвали шиплячі звуки, які були мені вже знайомі. Підійшовши до дверей кімнати того бідолашного хлопчини, я побачив його на ліжку, де він бився в конвульсіях, з піною біля рота, ніби намагаючись вирватися з міцних обіймів в'юнких демонів. Я відніс його до себе в кімнату й увімкнув лампу, а він упав на підлогу, звиваючись та благаючи сили, що оселилися в його тілі, покинути його. Прямо в мене на очах його тіло почало надиматися, як пузир, а обличчя почорніло. В той критичний момент я зробив усе так, як було написано на Чорній Печатці, і, відкинувши вбік усі сумніви, став людиною науки, спостерігаючи за тим, що відбувалося. Але видовище, свідком якого я став, було просто жахливе і не вкладалося в рамки людського сприйняття та найстрашніших фантазій. З тіла хлопця вихопилось Щось і простягнулося на підлозі, а тоді, звиваючись по кімнаті, обхопило своїм слизьким мацаком бюст на шафі й поставило його на мій стіл.