Коли все було скінчено, решту ночі я не міг знайти собі місця. Піт градом котився по моєму блідому обличчю, руки тремтіли, і я марно намагався переконати себе в тому, що насправді я не бачив нічого надприродного, що повзучий гад, який то випускає, то ховає свої жахливі мацаки — всього лише видозмінена проекція того, свідком чого я став. Але всі доводи відмів страх, який пройняв мою душу і змусив дрижати й ненавидіти себе за те, що я був причетним до того нічного жахіття.
Однак і це ще не все. Я вирушаю на останнє випробування, на останню зустріч, оскільки вирішив, що потрібно довести все до кінця і віч-на-віч зустрітися з «маленьким народом». Із собою я беру Чорну Печатку і сподіваюся, що мені допоможе знання її таємниць, та якщо, не дай Боже, я не повернуся, не варто навіть думати, яке жахіття мене спіткало.
Прочитавши до кінця оповідь професора Ґреґґа, міс Леллі продовжила:
— Ось таку майже неймовірну історію залишив по собі професор. Коли я прочитала її, надворі була пізня ніч, тому наступного дня із самого ранку ми з Морґаном подалися на пагорб Ґрей Гіллс у пошуках бодай якихось слідів зниклого професора. Не хочу втомлювати вас описом тієї дикої геть безлюдної пустки і голих зелених пагорбів, розцяцькованих сірими вапняковими валунами, які під руйнівною дією часу прибрали казкової подоби людей і тварин. Врешті-решт, після багатьох годин марних пошуків, ми знайшли те, про що я вам уже казала — годинник на ланцюжку, гаманець та перстень, загорнуті в клапоть цупкого пергаменту. Коли Морґан розрізав мотузку, якою був перев'язаний пакунок, я розридалася, побачивши там професорові речі, але, помітивши ті страшні символи з Чорної Печатки, перемальовані на пергаменті, я заціпеніла від жаху і лише тоді усвідомила, яка жахлива доля спіткала мого покійного наймача.
Варто лише додати, що адвокат професора Ґреґґа вислухав мою розповідь про те, що трапилося, як казку, і відмовився навіть зазирнути в документи, які я йому принесла. Саме він публічно заявив про те, що професор Ґреґґ потонув, а його тіло скоріш за все віднесло у відкрите море.
Міс Леллі змовкла і запитально глянула на містера Філіпса, якого цілком поглинули роздуми. Звівши очі, він побачив на площі звичну вечірню метушню — чоловіки та жінки поспішають на вечерю до ресторану, біля мюзик-холів юрмляться глядачі, — і весь цей шум і гам буденного життя здався йому чимось нереальним і фантастичним, як вранішні згадки про сон після пробудження.
— Дякую, — врешті озвався він, — за вашу неймовірно цікаву розповідь, у правдивості якої я жодним чином не сумніваюся, хоч вона й видається мені доволі нереальною.
— Сер, — обурено відповіла леді, — ви мене ображаєте. Думаєте, я б витрачала свій та ваш час, вигадуючи всякі небилиці на лавці посеред Лестер-сквер?
— Даруйте, міс Леллі, ви неправильно мене зрозуміли. Ще до того, як ви заговорили, я знав, що ваша розповідь буде від щирого серця, адже пережите має куди більшу цінність за bona fides[53]. Найнеймовірніші обставини, які ви описали, чудово узгоджуються з новітніми науковими теоріями. Гадаю, професор Лодж із задоволенням вислухав би вашу історію — свого часу мене зачарувала його смілива гіпотеза про дива так званого спіритуалізму, але ваша розповідь виводить це питання з ряду звичайної гіпотези.
— На жаль, сер, мені це не допоможе. Не забувайте, що я втратила рідного брата за вкрай дивних і страшних обставин.
Ви його точно не бачили по дорозі сюди? Чорні бакенбарди, окуляри, полохливий погляд. Можливо, ви згадаєте це обличчя?
— Мені шкода, та я ніколи не бачив нікого схожого на вашого брата, — відповів Філіпс, який вже й забув про зниклого брата. — Та дозвольте запитати, чи ви не помічали, щоб професор Ґреґґ...
— Пробачте, сер, я вже і так забарилася. На мене чекає мій роботодавець. Дякую, що вислухали. До побачення.
Не встиг містер Філіпс оговтатись від такого несподіваного прощання, як міс Леллі зникла з його очей, загубившись у натовпі, що юрмився біля входу до кінотеатру «Емпайр». Замислений, він пішов додому. О десятій він утретє заварив собі чаю (як виявилося, цього вже було забагато) і взявся накреслювати загальний план своєї невеличкої праці під назвою Протоплазматичне перетворення.
Пригода в пабі
На дозвіллі містер Дайсон часто розмірковував над дивною історією, яку він почув у кафе «Турень». По-перше, він був щиро переконаний у тому, що зерна істини в історії про містера Сміта і каньйон Блек Ґалф були розсипані надто скупо й убого. По-друге, йому складно було не помітити схвильованості оповідача, який поводився надто безпосередньо, щоб прикидатися. Думка про чоловіка, що блукає вулицями Лондона, гнаний страхом побачити молодика в окулярах, видалася Дайсону вкрай безглуздою. Він з усіх сил напружив свою пам'ять, щоб знайти в її закамарках літературний аналог цієї історії, але марно. У свій вільний час він навідувався до маленького кафе у сподіванні зустрітися там з містером Вілкінсом. Він пильно вдивлявся в обличчя чоловіків в окулярах, переконаний, що впізнає серед них того, якого він бачив, коли той вилетів з хлібної крамниці. Проте всі його блукання та пошуки були безрезультатними, і, щоб не опускати рук, Дайсон зігрівав себе думкою, що в нього вроджений талант детектива й чудовий нюх на таємниці, тим паче, на його рахунку вже налічувалося дві розкриті справи. Щодня, блукаючи то серед натовпу, то зовсім безлюдними вулицями, зазираючи у темні закутки, він ніяк не міг втямити, чому йому з голови ніяк не йде пригода із золотою монетою і куди зникли дивакуватий Вілкінс та молодик в окулярах, якого він так боявся.
Якось, сидячи в пабі на Стренді, він ламав собі голову над усіма цими проблемами. Впертість, з якою його уникали люди, яких він палко хотів зустріти, додавала його пиву присмак гіркоти. Він самотньо сидів в окремій кабінці і навіть не помітив, як почав міркувати вголос.
— Це просто якесь безглуздя! — вигукнув він. — На вулиці мені трапляється чоловік, що тремтить перед боязким з виду молодиком в окулярах, який постійно йому ввижається. Присягаюся, в усьому цьому криється щось жахливе.
Не встиг він договорити, як з-за ближньої перегородки швидко визирнула чиясь голова і так само швидко сховалася. Поки Дайсон намагався зрозуміти, що відбувається, двері його кабінки розчахнулися навстіж, і досередини зайшов чепурний, чисто поголений та усміхнений чоловік.
— Прошу вибачення, сер, — сказав він ввічливо, — що заважаю вашим роздумам, але хвилину тому ви сказали одну річ...
— Так, — відповів Дайсон. — Я ламав голову над однією безглуздою загадкою і, вочевидь, розмірковував уголос. Оскільки ви все чули і вас, схоже, зацікавили мої слова, може, ви допоможете мені вирішити цю дилему?
— Навіть не знаю, що й сказати. Це просто дивний збіг обставин. Тут треба бути насторожі. Гадаю, сер, ви не проти посприяти здійсненню правосуддя.
— Правосуддя, — мовив Дайсон, — у цього терміна таке широке значення, що мені складно так одразу щось відповісти. В будь-якому разі, це не місце для такої бесіди. Як дивитеся на те, щоб завітати до мене в гості?
— Дякую за запрошення. Мене звуть Бартон, я шкодую, що не прихопив із собою візитівки. Ви живете десь неподалік?
— За десять хвилин звідси.
Містер Бартон витягнув свого годинника і, здавалося, щось швидко подумки прораховував.
— Я мушу встигнути на потяг, — сказав він, — та, зрештою, часу ще достатньо. Тому, якщо ви не заперечуєте, я до вас приєднаюсь. Думаю, ми приємно побалакаємо.