До театрів звідусіль стікалися люди, поки два джентльмени переходили Стренд. Вулиця немов ожила від голосів, і Дайсон задоволено роззирався. Яскраві гасові ліхтарі впереміш зі сліпучим електричним світлом сучасних ламп, двоколісні екіпажі, що мчали, видзенькуючи, туди й назад, переповнені омнібуси та шалений поспіх пішоходів вималювали в його очах чарівну картину. Витончений шпиль храму святої Марії ле Стренд і останні промені вечірньої заграви надихали його, як цвіт колючого дроку надихав Карла Ліннея[54]. Містер Бартон помітив його захоплення, коли вони переходили дорогу.
— Бачу, ви вмієте помічати прекрасне в Лондоні, — сказав він. — Для мене, і вочевидь для вас, це місто є об'єктом досліджень і коханням усього життя. Та, на жаль, не всім дано проникнути крізь пелену удаваної одноманітності й посередності! Якось я натрапив у газеті, в якої, до слова, найбільший тираж у світі, на статтю, де порівнювали Лондон з Парижем — безумовно, видатне порівняння, просто шедевр неймовірної тупості. Уявіть лишень, який треба мати обмежений розум, щоб надати перевагу паризьким бульварам перед нашими лондонськими вулицями. Уявіть собі людину, що закликає до цілковитого зруйнування нашого чарівного міста, і все заради того, щоб відтворити в столиці великої імперії нудну одноманітність цієї вибіленої гробниці, що іменується Парижем. Хіба це нормально?
— Любий друже, — відповів Дайсон, який зацікавлено слухав Бартона. — На моє щире переконання, ви цілковито праві, але я не поділяю вашого здивування. Ви чули, який гонорар отримала Джордж Еліот за свою «Ромолу[55]»? А знаєте, яким накладом розійшовся «Роберт Елсмер[56]»? А тижневик «Тіт Біте» регулярно читаєте? Ні? Шкода, бо я, переглядаючи всю цю писанину, дивуюсь і разом з тим дякую Богові за те, що Лондон не вистелили бульварами ще двадцять років тому. Я захоплююсь цією витонченою лінією видноколу на тлі тьмяної зелені дерев, вицвілої блакиті неба й зашарілих хмар заграви, але дивуюся навіть більше, ніж захоплююсь. Візьмімо до прикладу храм Святої Марії ле Стренд. Те, що вона вціліла — вже справжнє диво, саме так — диво. Вишукана краса, яку намагаються порівняти з можливістю проїзду чотирьох омнібусів на одній лінії! Справді, висновки тут надто очевидні. А ви не читали листа чоловіка, який пропонував негайно скасувати всю систему таїнств разом із прадавнім способом вираховування Великодня, тому що йому не подобається, що в його сина канікули починаються так рано — двадцятого березня? Але менше з тим, ходімо далі.
Вони затрималися на розі вулиці, що перетинала північну сторону Стренду, насолоджуючись контрастами та чарівністю цього міського краєвиду. Дайсон вказав рукою напрямок, і вони пішли безлюдними вулицями, поволі рухаючись праворуч, поки не дійшли до помешкання Дайсона неподалік від Блумсбері-стріт. Містер Бартон зручно вмостився у м'якому кріслі біля відчиненого вікна, а Дайсон запалив свічки і пригостив свого гостя віскі з содовою та сигаретами.
— Мене запевняли, що це дуже добрі сигарети, — сказав він, — та я в них не надто розбираюся. Надаю перевагу тютюну для люльки. Не бажаєте спробувати?
Містер Бартон із вдячною усмішкою відмовився від пропозиції і витягнув з пачки цигарку. Викуривши половину, він сказав з деяким ваганням у голосі:
— Дуже люб'язно з вашого боку було запросити мене, містере Дайсон. Річ у тому, що питання, яке мене зацікавило, надто серйозне, аби говорити про нього в барі, де, як ви самі зрозуміли, з усіх боків стирчать ласі до чужих таємниць вуха. То я все правильно почув? Ви щось говорили про дивну поведінку чоловіка, що розгулював Лондоном, до смерті боячись зустрічі з молодиком в окулярах?
— Саме так.
— Ви не проти розказати про обставини, що дали поживу таким вашим роздумам?
— Аж ніяк. Ось як усе було. — І він кількома словами розказав йому про пригоду на вулиці Оксфорд, детально описавши бурхливу поведінку містера Вілкінса, однак і словом не прохопився про історію, яку розповів йому містер Вілкінс. — Він сказав, що живе в постійному страху випадкової зустрічі з тим чоловіком. Я пішов, коли він достатньо заспокоївся, щоб далі вже самому про себе подбати, — сказав Дайсон, закінчивши на цьому свою оповідь.
— Ти ба, — мовив містер Бартон. — І ви на власні очі бачили цю таємничу особу?
— Так.
— А можете його описати?
— Що ж, як на мене, виглядав він доволі молодим, блідим та знервованим. У нього були маленькі чорні бакенбарди і доволі великі — порівняно з ними — окуляри.
— Це просто неймовірно! Вражаюче! Адже це саме те, що так мене хвилює. Я, звісно, зовсім не боюся зустрітися з цим чорнявим молодиком в окулярах, та маю сильну підозру, що людина, яка підходить під цей опис, у жодному разі не хотіла б зустрітися зі мною. І все ж ви дуже точно описали чоловіка, про якого я веду мову. То, кажете, він знервовано оглядався навсібіч? І ви зауважили, що він носить великі окуляри та має невеличкі чорні бакенбарди? Не може бути, щоб тут жили два однакові молодики: один, який наганяє страх, і другий — що сам поводиться як жертва. А ви відтоді бачили того чоловіка?
— Ні, хоч я доволі наполегливо його шукав. Він, звісно, міг покинути Лондон, та й Англію, якщо на те пішло.
— Навряд чи. Що ж, містере Дайсон, заради справедливості тепер я вам розповім свою історію. Отож, я — антиквар і полюбляю усілякі коштовні дрібнички. Дивний рід занять, чи не так? Звісно ж, я не одразу взявся за це ремесло, а поступово в нього вливався. Я завжди цікавився всілякими чудернацькими та рідкісними речами, а коли мені виповнилося двадцять, у мене вже назбиралася непогана колекція. Ніхто не знає, як часто насправді селяни знаходять усілякі раритети. Ви будете вражені, коли я скажу вам, на що можна надибати, копирсаючись у зораному полі. Колись я жив на селі й скуповував геть усе, що мені приносили односельці. Говорячи словами моїх друзів, у мене була найдивніша колекція мотлоху. Але саме так я вник у суть справи, що є дуже важливо, і пізніше збагнув, що можу збагатитися, користуючись набутими знаннями. Відтоді минуло багато років, я встиг побувати майже у всіх куточках світу. Не раз я натрапляв на дуже цінні речі, заради яких мусив вдаватися до хитрощів і вести складні та делікатні перемовини. Ви, може, чули про опал Хан, який на Сході називають «каменем тисячі та одного кольору»? Що ж, мабуть, моїм найбільшим досягненням було придбання цього каменя. Я називаю його «каменем тисячі та одної брехні», адже мені довелося наплести раджі, власникові каменя, купу всіляких небилиць щоб той погодився мені його продати. Я підкупив бродячих байкарів, щоб ті розповіли йому казки, де опал відіграв страхітливу роль. А ще я найняв старця — відомого у тих краях самітника, — який мовою східних символів провістив власникові опала погане майбутнє. Коротше кажучи, я налякав раджу до втрати свідомості. Тож, як бачите, в торгівлі, якій я присвятив усе своє життя, є місце і для дипломатії. Я повсякчас повинен бути насторожі, тому що один хибний крок чи слово — і мені кінець. Цьогоріч у квітні я дізнався про існування надзвичайно коштовного антикварного каменя, що перебував тоді у власності людей, які жили на півдні Італії й близько не уявляли його справжньої ціни. Як свідчить мій досвід, найскладніше мати справу саме з такими «ігнорамусами». Мені траплялися селяни, що хотіли всі гроші світу за монетку з Георгом І. Саме таким людям я завжди програвав у суперечках. Тому, аби заволодіти каменем, я мусив застосувати свої найкращі дипломатичні здібності. Звісно, я міг би просто придбати його за суму, близьку до його справжньої вартості, та навряд чи потрібно пояснювати, чому мені як підприємцю такий спосіб не дуже влаштовує. Правду кажучи, я не сподівався, що з того щось вийде, бо жадібність таких людей прямо пропорційна тій захмарній сумі, яку ти пропонуєш, а хитрість, що служить їм замість інтелекту, відразу ж їм підказує, що річ, за яку пропонують таку велику суму, скоріш за все варта щонайменше вдвічі більшої суми. Звісно, коли йдеться про якийсь старовинний глечик, різьблену скриню чи вигадливий латунний ліхтар, то в разі невдачі не варто особливо перейматися — жадібність власника в результаті залишає його біля розбитого корита, а колекціонер сміється йому в обличчя і йде геть, бо знає, що такі речі далеко не унікальні. Але з цим каменем все було зовсім інакше — я палко прагнув заволодіти ним, а оскільки не готовий був віддати за нього більш як одну соту його вартості, то усвідомлював, що потрібно добряче напружити свої, так би мовити, творчі й дипломатичні здібності. Я також зрозумів, що мені, на жаль, самому не впоратися, тому довірився своєму помічникові, молодику на ім'я Вільям Роббінс, якого вважав далеко не найдурнішим. Згідно з моїм планом, він повинен був вирядитися бідним перекупником дорогоцінного каміння. Знаючи кілька слів італійською, він з'явився б у тому італійському місті, щоб зблизька роздивитися камінь, який нас цікавив, і, можливо, виміняти його на якісь дріб'язкові ювелірні вироби, але це ще було під питанням. А тоді мав бути мій вихід. Однак не хочу втомлювати вас, двічі переказуючи те саме. Отож Роббінс вирушив до Італії, прихопивши із собою жменю негранованих каменів, кілька перснів та ювелірних прикрас, які я купив у Бірмінгемі спеціально для цієї авантюри. Через тиждень я поїхав слідом за ним, неквапно подорожуючи, щоб рівно на два тижні пізніше прибути в те саме місто. Я зупинився у пристойному готелі й передовсім запитав у власника, чи багато в місті чужоземців. Він сказав, що дуже мало, і додав, нібито десь чув, що один англієць оселився у невеличкій таверні. Цей, як він про нього висловився, гендляр, продає за безцінь усілякі милі дрібнички, а натомість скуповує якийсь старий мотлох. П'ять чи шість днів я безцільно тинявся містом, і, правду сказати, мені таке припало до смаку. Частиною мого плану було змусити місцевих жителів повірити в те, що я казково багатий чоловік. Я знав, що шинкар, як казав Санчо Панса, не збереже у своєму серці вартості тієї вишуканої їжі, яку я замовляв, і ціни кожнісінької пляшки вина, яку я випив, а пустить чутки. В кінці тижня мені поталанило познайомитися з сеньйором Меліні, власником каменя, який я так жадав придбати. Завдяки його гостинності та моїй привітності ми швидко заприятелювали, і незабаром я став бажаним гостем його родини. Завітавши до нього втретє чи вчетверте, я мимохідь завів мову про англійського гендляра, який, за словами господарів, розмовляв неймовірно спотвореною італійською.
54
Шведський природознавець: ботанік, зоолог та лікар, видатний учений XVIII століття
55
Джордж Еліот — англійська письменниця XIX ст., відома насамперед пасторальними романами, до яких належить і «Ромола».
56
«Роберт Елсмер» — роман британської письменниці Гамфрі Вард про священника з Оксфорду, що починає сумніватися у доктринах англіканської церкви під впливом «нової школи» німецької філософії.