— Звісно, — відповів Дайсон.
— Воно бажане чи небажане?
— Авжеж, бажане.
— А як ми називаємо людину, що дарує щастя? Не філантропом часом?
— Думаю, що так.
— І така людина гідна похвали, і що більше людей вона робить щасливими, то більше її треба вихваляти?
— Безумовно.
— Тоді той, хто ощасливлює цілу націю, більш ніж гідний похвали, а його вчинки, які приносять щастя іншим, можна вважати найвищою чеснотою?
— Виходить, що так, Бартоне! — відповів Дайсон, зненацька збагнувши витонченість міркувань свого гостя.
— Власне кажучи, висновки самі напрошуються. Тому застосуйте їх до історії, яку я вам щойно розповів. Заволодівши каменем, я ощасливив себе (принаймні, так я тоді думав). Я ощасливив подружжя Меліні, подарувавши їм вісімдесят лір взамін речі, про цінність якої вони навіть не здогадувались. Я також мав на меті ощасливити весь британський народ, продавши камінь Британському музею, і літати від щастя, отримавши вигоду в розмірі дев'яти тисяч відсотків. Запевняю вас, Роббінс порушив гармонію та сталий порядок речей. Але не це головне. Важливо, що ви визнали мене апостолом з найвищими моральними якостями, в чому я щойно вас переконав.
— Звісно, у ваших міркуваннях є логіка, — погодився Дайсон. — Визнаю, я не надто обізнаний у питаннях етики, тоді як ви, бачу, ретельно підійшли до вивчення цих складних та заплутаних проблем. Я чудово розумію ваше бажання зустріти віроломного Роббінса, і тішуся, що нас звів випадок. Боюся видатися негостинним, але вже пів на дванадцяту, а, наскільки я пам'ятаю, ви маєте поспішати.
— Щиро дякую вам, містере Дайсон! Мені насправді вже час. За нагоди ще побачимося. Бувайте здорові, на добраніч.
Багата уява
За кілька тижнів містер Дайсон звик до постійних вторгнень дивакуватого містера Бартона, який готовий був хоч вдень, хоч уночі навідуватися до нього в гості, завжди охочий перехилити склянку й поговорити на складні життєві теми. Його відвідини водночас лякали й тішили Дайсона, який більше не міг спокійно сидіти за письмовим столом, зосередившись на своїх літературних виправах, що мали вилитися в шедевральні опуси, адже його постійно відволікали. З іншого боку, йому подобалося слухати такі непересічні погляди на життя, і навіть якщо іноді в міркування містера Бартона закрадалася непослідовність, Дайсон все одно радів такій незвичності й завжди тепло приймав свого гостя. Передовсім містер Бартон завжди питав у Дайсона про безчесного Роббінса, і, розчарований, що Дайсонові не пощастило цього разу зустріти цього жахливого порушника моралі (як назвав його Бартон), він обіцяв, що рано чи пізно помотаться за таке ганебне зловживання довірою.
Якось одного вечора вони обговорювали можливість запровадження чітких правил для сучасного покоління та нового і вкрай складного соціального порядку, як свого часу це зробив лорд Бекон[57] для придворних короля Джеймса І.
— Для цього треба цілу книжку написати, — сказав містер Бартон, — але хто б за це взявся? Кажу вам, людям конче потрібна така книжка. Її видавець зіб'є на ній неабиякі статки. Сьогодні досконалим «Есеям» Бекона немає практичного застосування, а сучасний стратег мало що зможе запозичити з трактату «Про військову справу[58]», написаного флорентійцем у п'ятнадцятому столітті. Соціальні умови часів Бекона та нашої доби теж значно відрізняються. Правила, які він так вишукано прописав придворному та дипломату часів Джеймса Першого, мало чим послужать нам у сучасній боротьбі без правил. Боюся, цивілізованість життя погіршилася. Життя більше не дає можливості чудовим людям виявити себе. Щоправда, в такій професії, як моя, час від часу випадає шанс, але життя, як я вже сказав, стало боротьбою, в якій немає правил. Так, люди незмінно бажають досягати висот, але які їхні moyen de parvenu[59]? Просто імітуючи, і то поганенько, роботу торговця милом і виробника розпушувачів. Коли я про все це думаю, любий Дайсоне, то ледь стримуюся, щоб не розчаруватися в добі, в якій ми живемо.
— Звідки у вас стільки песимізму, любий друже? Планка, яку ви поставили, надто висока. Безперечно, ми багато в чому переживаємо занепад, і я визнаю довколишню занедбаність. Потрібно бути філософом у душі, щоб угледіти щось красиве й неймовірне у Кромвелл Роуд чи нонконформістських поглядах. Австралійські вина на кшталт вишуканих бургундських, одноманітні романи про жінок старого й нового поколінь, популярна журналістика — таке й справді вганяє в депресію. Втім, у нашого часу є і свої переваги. Перед нами розігрується найкраща вистава, яку коли-небудь бачив світ — містерія незліченних та безкінечних вулиць і дивних пригод, що обов'язково виникнуть на тлі такого заплутаного протистояння інтересів. Ні, я б сказав, що той, хто стояв на дорозі в передмісті і бачив, як вона, у розпал дня, тягнеться перед ним, освітлена, порожня та безлюдна, прожив життя недарма. Насправді, таке видовище вражає набагато сильніше, ніж запаморочливі краєвиди Багдаду чи Каїру. І що, окрім тієї захопливої історії про камінь, яку ви мені розповіли, з вами більше не траплялося цікавих пригод на вашому життєвому шляху?
— Було трохи, але не так багато, як ви могли б подумати. Здебільшого моя робота, як шматок лляної тканини, нічим особливим не вирізняється. Звісно, різне трапляється. Минуло десять років, відколи я відкрив свою фірму, тому, гадаю, навіть звичайний агент з нерухомості, який пропрацював стільки ж у своїй сфері, може розказати багато дивних історій. Але про свої пригоди я розкажу вам якось іншим разом.
— Чому ж не сьогодні? — запитав Дайсон. — Адже цей вечір, як на мене, ніби створений для ще однієї непересічної історії. Визирніть на вулицю. Вам достатньо лише трохи витягнути шию, не підводячись із крісла. Хіба не чудово? Два ряди ліхтарів, що звужуються вдалині, розмиті обриси явора на площі, світло карет, що несуться повз, поступово зникаючи. А нагорі — зоряний розсип неба без жодної хмарини. Ну ж бо, розкажіть одну зі своїх cent nouvelles nouvelles[60].
— Любий Дайсоне, я залюбки потішу вас ще одною історією. І з цими словами містер Бартон став розповідати.
Оповідка про залізну діву
Якщо мене не зраджує пам'ять, ця видатна подія сталася близько п'яти років тому. Я тоді щойно започаткував свою справу і все ще просувався навпомацки, вивчаючи обставини, а оскільки на той час я ще не намацав золотої жили, то мав для себе багато вільного часу. Ніколи не вважав доречним посвячувати вас в деталі свого особистого життя, адже в них немає нічого цікавого. Однак кількома словами зазначу, що тоді в мене було багато знайомих, і тому в мене ніколи не виникало питання, як провести вечір. Мені поталанило мати товаришів мало не в усіх соціальних прошарках. Як на мене, немає нічого гіршого за вузьке коло знайомих, де постійно обертаються ті самі ідеї. Я завжди шукав людей, чиї погляди були б для мене новими та свіжими. Хтось може випадково підслухати розмову комерсантів в омнібусі й почерпнути для себе щось цікаве. Серед моїх знайомих був один молодий лікар, що жив на далекій околиці, і я нерідко терпів нестерпно повільну подорож потягом, аби лише мати змогу насолодитися розмовою з ним. Одного вечора ми так захопилися розмовою, пахкаючи люльками та частуючись віскі, що час сплинув зовсім непомітно, і, глянувши на годинника, я з острахом усвідомив, що у мене залишилося всього п'ять хвилин, щоб устигнути сісти на останній потяг. Я хутко кинувся до свого капелюха, ухопив тростину і, скотившись униз по сходах, вибіг з будинку та чимдуж помчав вулицею. Однак марно я квапився. Добігши до воріт вокзалу, я почув свист потяга і побачив удалині довгу темну лінію, позначену червоним світлом, що загорялося й згасало, а тоді спустився черговий і з грюкотом зачинив двері.
58
Трактат «Про військове мистецтво» був написаний флорентійським політиком та філософом Нікколо Макіавеллі у формі полілогу. У праці пропонується кілька новаторських для європейських країн ідей, серед іншого — закріплення на державному рівні обов'язкової військової повинності для юнаків, а також проводиться ґрунтовне дослідження різних воєнних операцій Римської імперії.
59
Методи досягнення успіху
60
«Сто нових новел» — пам'ятник французької оповідної прози. Виник як паралель до італійської збірки «Сто давніх оповідок» і під впливом перекладу французькою мовою «Декамерона» Дж. Боккаччо. Створений при дворі бургундського герцога Філіппа Доброго в Жемапе (біля Брюсселю), збірка датується 1462 роком